Русини з ГУЛАГу до Свободи. Історія, якої не вчать у школах та вишах
На тему цієї статті немало писалося й раніше, проте ці події обросли численними ідеологічними міфами, ярликами, кліше. Між тим за останні два десятиліття розсекречено багато документів, з’явилися правдиві публікації, особливо в наших сусідів в Угорщині, Чехії та Словаччині, що дозволяє по-новому глянути на ці драматичні події.
Після окупації та розділу Польщі між Німеччиною і СРСР у вересні 1939 року Підкарпатська Русь (нинішнє Закарпаття) виявилась у безпосередньому сусідстві з Радянським Союзом. Першими почали це використовувати функціонери Підкарпаторусинської крайової організації компартії Чехословаччини, нелегально емігруючи в СРСР.
Приклад комуністів наслідували і безземельні селяни з Верховини та молодь з усього краю. Якщо комуністи тікали від переслідувань з боку угорської влади, то інші сподівалися знайти роботу, продовжити навчання чи уникнути служби в угорській армії.
Важливу роль відіграла й комуністична пропаганда, яка іменувала СРСР «батьківщиною всіх трудящих».
Перших утікачів із Угорщини радянські прикордонники просто повертали додому. Робили так за вказівкою Москви. Адже в серпні 1939 року були встановлені дружні відносини з Німеччиною. Таким чином Угорщина як союзник Німеччини стала союзницею СРСР.
Про потепління відносин між ними свідчить і те, що в березні 1941 року був здійснений обмін 56 полкових прапорів угорської армії Л.Кошута, які в 1849 році стали трофеями російської армії, на інтернаціоналіста М.Ракоші – керівника угорської комуністичної партії, котрий відбував покарання в тюрмі. Також відкрився регулярний залізничний маршрут Москва – Будапешт (тривалість поїздки 50 годин). Радянська розвідка моментально скористалася з цього, вербуючи серед повернених осіб своїх агентів.
Оперативно спрацювала і служба контррозвідки Угорщини, яка організувала витік «таємної інформації», що серед утікачів в СРСР немало агентів угорських спецслужб. Як підсумок – утікачів уже не повертали в Угорщину, їх чекала важка доля. Там, де біженці розраховували на допомогу, був колючий дріт, тюрми, багатоденні знущання на допитах, голод, бруд, воші в містах Сколе, Луцьк, Станіслав і Кам’янець-Подільський, а далі суди сумнозвісних «трійок» і піші етапи до Харкова, а звідти гнали майже роздягнених також пішки.
Достеменно невідома точна кількість утікачів. Називаються різні цифри, але, мабуть, найближчою до істини є цифра – 10 тисяч, яку у свій час оприлюднило МЗС Чехословаччини.
Історики радянської доби трагедію русинської молоді подають у такому плані: “Однією з форм протесту проти фашистського режиму був нелегальний масовий перехід закарпатців, особливо юнаків-допризовників, а також дівчат до Радянського Союзу. Більшість із них згодом влилася в лави Радянської армії та чехословацького корпусу під командуванням генерала Л.Свободи, і вони героїчно билися на фронтах Великої Вітчизняної війни”.
Про заслання їх у Сибір чи на Крайню Північ у горезвісні табори примусових робіт мовчали. Це був вияв російсько-більшовицької гуманності.
Для кращого розуміння тих подій приведемо трохи історії телеграфним стилем.
Липень 1940. Міністри і чиновники високого рангу, які емігрували у Великобританію, утворили в Лондоні Державну Раду Чехословаччини. Її очолив Е.Бенеш, екс-президент Чехословаччини. Членом Державної Ради від Підкарпатської Русі став Павло Цібере, одночасно призначений секретарем Бенеша по справах Підкарпатської Русі. Великобританія, Франція, США визнали Е.Бенеша президентом Чехословацької Республіки у вигнанні.
4–9 липня 1941 року. Відновлення дипломатичних чехословацько-радянських стосунків. У підсумку Москва визнала Державну Раду Чехословаччини урядом у вигнанні, а Бенеша – його главою. В ході перемовин за ініціативою П.Цібере Бенеш звернувся до посла Радянського Союзу в Лондоні Л.Майського з проханням визволення русинів Підкарпатської Русі з концтаборів, щоб надати їм можливість у складі окремої чехословацької армійської бригади разом із Радянською армією боротися з фашистською Німеччиною.
18 липня 1941 року в Лондоні підписана угода СРСР і Чехословаччини «Про спільні дії у війні проти фашистської Німеччини», за якою Радянський Союз дав згоду на формування на своїй території чехословацької військової бригади чисельністю 2350 бійців. В угоді зазначалося, що тисячі в’язнів ГУЛАГу, громадяни Чехословаччини, могли приєднатися до цієї бойової одиниці.
27 вересня 1941 року в Москві був підписаний особливий військовий договір про формування чехословацького підрозділу. Цей документ дозволяв вимагати від радянського уряду звільнення русинів із концтаборів. Та почалася підкилимна боротьба. Радянський Союз майже відкрито бойкотував це положення. Проти звільнення русинів виступила чехословацька комуністична еміграція в Москві, аргументуючи це тим, що русини заражені антикомунізмом і фашизмом, тому у військових підрозділах вони стануть деструктивними елементами.
7 грудня 1941 року полковник Геліодор Піка, керівник військової місії в СРСР, знову і знову вимагає виконання обіцянок народного комісара СРСР Л.Берії про визволення русинів із таборів ГУЛАГу й отримує повідомлення: «Всі чехословацькі громадяни, які були в СРСР інтерновані за нелегальний перехід угорсько-радянського кордону, будуть звільнені. Здатні до військової служби будуть направлені в Бузулук».
3 січня 1942 року Верховна Рада СРСР схвалила амністію інтернованих та ув’язнених громадян Чехословаччини, в тому числі русинів й інших жителів Підкарпатської Русі.
10 січня 1942 року на засіданні чехословацько-радянської військової комісії в Куйбишеві генерал Панфілов заявив: «Із таборів інтернованих і військовополонених будуть звільнені чехословацькі громадяни (крім осіб, що підозрюються в розвідувальній роботі проти Радянського Союзу)».
12 лютого 1942 року більшість русинів і надалі залишається в таборах ГУЛАГу тому, що радянські органи визнали їх угорськими громадянами. Полковник Піка знову змушений доводити генералу Панфілову, що вони втекли з тимчасово окупованих Угорщиною земель, а до 30 вересня 1939 року мали чехословацьке підданство.
6 березня 1942 року Піка вів перемовини з представником НКВС майором Г.Жуковим про звільнення русинів з таборів ГУЛАГу. Той почав вимагати поіменні списки русинів, добре знаючи, що скласти їх є важким, довготривалим завданням. Помічник Піки поручик Андрій Патрус за декілька місяців відвідав 29 таборів ГУЛАГу і виявив в Північно-залізничному таборі (Комі АРСР) 2 000 русинів, Ухта-Іжимському (Комі АРСР) – 3000, Норільському – 500, Магаданському – 1000, загалом понад 8500 чоловік.
24 березня 1942 року Г.Піка звернувся до президента Бенеша про організацію пропагандистської кампанії за звільнення русинів із залученням до неї Великобританії, США та використання з цією метою світового з’їзду русинів, що мав пройти у США.
5 жовтня 1942 року радянський представник при чехословацькому уряді в Лондоні Богомолов під час перемовин із міністром І.Феєрабендом сказав: «Радянська сторона проти створення підкарпатських підрозділів при нашій бригаді в Росії. Вважаємо їх за неприятелів, так як вони воюють проти наших військ у складі угорської армії.”
19 листопада 1942 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про амністію втікачам із Угорщини карпатороссам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство». Здавалося б, що нарешті все вирішено. Але на виконання цього Указу на місцях НКВС 26 листопада 1942 року видав директиву № 523 про порядок звільнення і конвоювання в місто Бузулук придатних до військової служби осіб, які підпадають за цим Указом під амністію, а інших – в колгоспи Казахстану. Але ставилася ще одна умова – їм на заміну мали прибути інші арештанти.
Важко відпускав ГУЛАГ! Згідно з дослідженнями знавця цієї тематики доктора історичних наук Омеляна Довганича, до опублікування цього Указу в концтаборах загинуло 882 і пропало безвісті 178 русинів.
Перше поповнення в чехословацький учбовий полк прибуло 6 грудня 1942 року із концтабору Воркути в кількості 182 чоловік, а 31 грудня 1942 року – 195 чоловік із Печорського табору.
Майже всі без винятку знають, що командував чехословацьким військовим корпусом Людвік Свобода. Але не все так просто. Радянська сторона інформувала Г.Піка, що формування чехословацької військової бригади розпочалося 12 лютого 1942 року на Уралі в місті Бузулук. ЇЇ командиром призначено підполковника чехословацької армії Людвіка Свободу. Це повідомлення шокувало всіх і в місії, і в Лондоні, де його ніхто не знав і не мав про нього ніякої інформації. Звідки ж він узявся? Відповідь на це дав генерал-лейтенант Судоплатов (до і під час війни начальник розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР, а після війни – заступник начальника першого (розвідувального) Головного управління Міністерства Держбезпеки).
В мемуарах «Розвідка і Кремль» він пише, що під час фашистської окупації в 1938 році чехословацькі офіцери тікали в Польщу в надії, що під тиском світової громадськості війська Німеччини покинуть їхню батьківщину. Втік у Польщу і генерал Л.Прхала (представник Чехословаччини в автономному уряді Підкарпатської Русі в 1938–1939 рр.), який створював там чехословацькі військові формування. Одне з них очолив підполковник Л.Свобода. У Варшаві він зустрівся з резидентом зовнішньої розвідки Радянського Союзу. За його вказівкою у вересні 1939 року чехословацький підрозділ Л.Свободи перемістився в Галичину, яка в кінці місяця була приєднана до СРСР. Звідти Л.Свободу викликали в Москву, де він жив на конспіративній квартирі та на дачі Судоплатова у передмісті Москви. Свободу тримали в резерві, бо планували створити чехословацькі військові частини в Радянському Союзі, щоб їх десантувати в німецький тил для ведення партизанських операцій. Але ще в грудні 1941 року генерал А.Панфілов (заступник начальника четвертого Управління (розвідка) Генерального штабу Червоної армії) представив Л.Свободу бійцям і місцевим органам влади як командира бригади в Бузулуці. З цим призначенням не погодився Е.Бенеш і своїм наказом призначив командиром полковника Яна Кратохвіла, якому Л.Свобода відмовився підкорятися.
Москва запропонувала компроміс: із бійців, які вже були в Бузулуці, сформувати окремий чехословацький батальйон на правах полку, а його командиром призначити Л.Свободу. Щодо Я.Кратохвіла, то його зробили командиром навчального полку. Тим часом окремий батальйон Л.Свободи буде на фронті набувати бойовий досвід, а пізніше увіллється в підрозділи армійської бригади і передаватиме бійцям фронтовий досвід. Так і було зроблено. Л.Свобода був заступником у Я.Кратохвіла аж до Дуклянської операції (08.09.1944 – 29.10.1944), де останній звернувся до маршала І.Конєва з пропозицією зупинити безглуздий наступ у Дуклянській ущелині, а ввійти в Словаччину в обхід Бескидів, щоб урятувати перший чехословацький корпус від повного винищення. За це Сталін наказав маршалу Конєву зняти Я.Кратохвіла з посади командуючого, а замість нього призначити Л.Свободу. Так і зробили, хоча це було в компетенції Е.Бенеша.
І на закінчення про долю Г.Піка і його помічника Андрія Патруса – людей, які своєю наполегливою працею домоглися визволення більшості наших земляків з таборів ГУЛАГу. Вони подолали опір бюрократичних машин НКВС і Комінтерну. Г.Піка був досвідченим розвідником. У 1932–1937 рр. був аташе ЧСР в Бухаресті, в 1939–1941 рр. керівником чехословацької розвідувальної служби на Балканах, в 1941–1945 рр. начальником чехословацької військової місії в СРСР. Через свою позицію щодо русинів мав серйозні конфлікти із послом Чехословаччини в СРСР З.Філінгером. З наближенням лінії фронту до Карпат наполягав на включенні чехословацького армійського корпусу до складу військ, які визволятимуть Підкарпатську Русь. Радянське командування не реагувало на такі пропозиції, бо не бажало приходу в край русинів, котрі на собі зазнали радянську реальність, пройшовши репресивну систему ГУЛАГу. Тому направило корпус на Дуклю у відому «м’ясорубку». За цю активність Г.Піка і поплатився. Чехословаччина в повоєнний період, згідно з рішенням Кримської конференції, опинилась у зоні впливу СРСР, і її не оминули репресії НКВС та СМЕРШу. Так, Геліодор Піка, який заслужено отримав звання генерала і займав посаду заступника начальника Генерального штабу Міністерства оборони Чехословаччини, 12 січня 1947 року був арештований як англійський шпигун, а потім за вироком «народного суду» повішений.
До речі, звинувачення проти Г.Піка сфабрикував прокурор Карел Ваш (колишній ужгородський адвокат-комуніст, який утік в СРСР і там став агентом НКВС).
Аналогічна доля спіткала і його помічника А.Патруса, нашого земляка, який народився 29 березня 1917 року в селі Теребля на Тячівщині і писав вірші під псевдонімом Патрус-Карпатський. У 1938 році поет разом із двома односельчанами нелегально перейшов у Радянський Союз. Сидів у Кам’янець-Подільській тюрмі. За сприяння О.Борканюка був з неї звільнений і до кінця листопада 1941 року служив в Червоній армії. Потім був переведений у чехословацьку військову місію. У жовтні 1943 року А.Патрус призначений заступником командира по виховній роботі другої чехословацької парашутно-десантної бригади, з якою дійшов до Карпат. Після війни він повернувся додому, щоб зайнятися літературною творчістю.
Та не довго, бо у жовтні 1947 року був заарештований та етапований до Москви. За шпигунську діяльність на користь Англії його було засуджено до 25 років таборів. Покарання відбував у Воркуті й Тайшеті. Писати не переставав. У таборах підготував рукописний збірник ліричної поезії. Володіючи феноменальною пам’яттю, перебуваючи в одиночній камері, без паперу й олівця, по пам’яті створив історичний роман у віршах «Карпатська соната». Значна його частина була надрукована в одному екземплярі та передана слідчому. Можливо, й зараз знаходиться в архівах КДБ.
Після ХХ з’їзду КПРС його справа була переглянута, і 24 листопада 1956 року А.Патруса звільнено з табору. Видав 10 книг віршів, нарисів, перекладів, в яких показав себе талановитим поетом, прозаїком, публіцистом, перекладачем, етнографом. Помер одиноким у 1980 році в Києві, там і похований.
Іван БІЛАНЧУК
