Олена побачила чоловіка з іншою. Зі студенткою, такою молодою і красивою
– Мамо, я одружуватися збираюся, – заявив із порога Михайло, повернувшись додому з роботи. Олена Олексіївна, яка мила в цей час посуд, вимкнула воду, витерла руки, мовчки почекала, доки син пройде на кухню.
– Мамо, ти чого? Ти чуєш мене? – обличчя сина виглядало стурбовано. – У тебе все добре?
Олена Олексіївна посміхнулася: – Звичайно, все добре. Я рада за тебе.
Михайло насупився: – Інша б на твоєму місці поводилася б зовсім інакше. Не зрозумію, ти рада чи ні. Засмучена чи не дуже? За твоїм обличчям цього не зрозуміти.
Вже що-що, а зберігати спокій Олена Олексіївна вміла на “відмінно”. Недарма працювала суддею вже понад двадцять років, тому могла зберігати обличчя за будь-яких обставин.
Скільки через неї проходило болю, відчаю, благання, та й інших хитросплетінь людських доль. Уміння тверезо мислити і зберігати спокій були в судді Перової в крові. Інша б на її місці охала й ахала, почувши новину від сина. Ще б пак, хлопчикові лише двадцять років, а він зібрався одружуватися! Єдиний і палко коханий син, ще вчора зовсім хлопчисько зі скуйовдженим волоссям і вічним синцем під оком, сьогодні він збирається створити сім’ю.
– І хто вона? – просто запитала мати, дивлячись синові в очі. Такі самі темні й глибокі, як у його батька, навіть вії такі самі довгі й злегка закручені на кінчиках. Як же він схожий на Валентина! Точна копія, немов узяли аркуш паперу і прогнали через копіювальний апарат.
Михайло присів за стіл, поставив поруч із собою вазочку з печивом, одне надкусив, поклав назад.
– Печиво відволожилося, мамо, – сказав він, а потім відсунув вазочку, – вона… Розумієш, мамо, вона трохи старша.
Усередині в матері щось здригнулося, але вираз обличчя не змінився.
– Трохи?
Щоб відволікти себе від різних думок, які лізли в голову, немов настирливі мошки, Олена Олексіївна взяла зі столу вазочку, висипала печиво у відро для сміття, усе ще очікуючи на відповідь від сина.
– На десять років.
Мати подумки прикинула в розумі різницю. Ну десять років – не двадцять і не тридцять, отже, їй приблизно тридцять один плюс-мінус. Може ще народжувати дітей, якщо, звісно, до цього дійде. Олену Олексіївну хвилювало інше: чому до сьогодні Михайлик їй жодного слова не говорив про свою наречену?
Можливо, вона була не такою вже й нареченою… Просто чекає на дитину, а шляху назад немає? Це було б гірше, але ні слова про це мати синові не скаже.
– І що? Коли ти мене з нею познайомиш? – усе таким же рівним і спокійним голосом запитала Олена Олексіївна. – Чи ти мене вже на весілля запрошуєш? За чий рахунок банкет?
При слові “банкет” Михайло скривився. Ясно, значить, ніякого банкету не буде. Думка про можливу вагітність нареченої ставала дедалі ближчою до реальності.
– Не будемо ми нічого відзначати. Розпишемося і все. Із гостей будеш ти, її батьки, ну ще її подруга. А познайомлю тебе з нею в суботу, вона прийде до нас у гості. Ти ж не проти?
“Вона”, “вона”. А чи буде виголошено ім’я цієї таємної коханої Михайла?
– А ім’я в неї є? – запитала мати, сідаючи навпроти сина. – Як звуть ту, що стане твоєю дружиною?
– Діана.
Щось неприємно кольнуло в самому сонячному сплетінні. Діана! Точно так само, як і ту, через яку Олена Олексіївна розлучилася з чоловіком. Минуло більше десяти років, а спогади все ще ранили. Ну хіба мало Діан на світі? Цілком собі популярне ім’я.
– Чудово. Що приготувати? – Мамо, нічого не готуй. Ми купимо торт, вип’ємо чаю.
Олена Олексіївна замахала руками: – Ну вже ні! Давай без цих магазинних тортів. Я краще приготую медовик за рецептом бабусі.
Михайло посміхнувся і закивав, а потім уважно подивився на матір: – Ти точно не ображаєшся, що все так спонтанно і різко? Ти не будеш проти мого рішення?
– А я колись була проти твоїх рішень? – Олена Олексіївна підняла брови. – Не пригадаю такого. Твоє життя – твої рішення.
– Ти в мене приголомшлива! Михайло втік до себе, а Олена Олексіївна продовжувала сидіти за столом і машинально протирала його поверхню кухонним рушником. Думки в голові були найрізноманітнішими, але жінка люто відганяла їх, щоб не занурюватися в негатив.
Заміж Олена вийшла рано – у дев’ятнадцять років, ще будучи студенткою. Із чоловіком вони жили в його батьків, про дітей поки не замислювалися. Закінчивши університет і влаштувавшись у нотаріальну контору, вона замислилася над тим, а чи не час народити дитину. Усе виявилося не так просто. Лікарі розводили руками, мовляв, цілком собі здорова, народжуй – не хочу. – Так я хочу! – вторила Олена, але в неї ніяк не виходило. Потім диво все ж сталося. Коли Олена Олексіївна вже працювала в міському суді, то зовсім зневірилася завагітніти й народити. А тут затримка, нудота… Два місяці на затримці. Валентин був щасливий. З народженням сина Михайла практично носив дружину на руках. До цього часу в сім’ї Перових уже була своя квартира, тож Михайлик із пологового потрапив одразу у свою кімнату. Жили Перови собі спокійно, звичайна сім’я зі своїми труднощами і радощами.
Олена стала суддею, Валентин викладав цивільне право в університеті. І раптом… Олена побачила його з іншою. Зі студенткою, такою молодою і красивою. Довге темне волосся, тоненька талія, дзвінкий сміх. Олена бачила цю картину здалеку, до чоловіка і його коханої не підійшла, надто вже зворушлива була картина… Дорослий чоловік ніжно цілує в шию свою молоду пасію.
На сімейній раді ухвалили рішення про розлучення. Не тому, що Валентин цілувався зі студенткою, а тому що зізнався в тому, що закоханий.
– У нас усе серйозно, – сказав він чесно й відкрито, – не бачу сенсу брехати. Та й, Лен, чужими ми давно одне одному стали. Давай не будемо мучити одне одного.
Олена Олексіївна не опиралася. Насправді, поруч із чоловіком вона завжди була щаслива. Вона обожнювала свого Валентина. Готова була прожити з ним до кінця днів. Поки… А він, виявляється, страждав… Любові йому не вистачало, почуттів, емоцій.
Олена тримати його не стала. Десятирічному Михайлу спочатку говорили, що тато поїхав у тривале відрядження в інше місто. Звісно, син про все здогадався. Олена Олексіївна, як би їй важко не було, відпустила чоловіка. Нехай Валентин буде щасливий. Зрештою, вона його любила і бажала всього найкращого.
Міша відмовився від зустрічей з батьком, навіть на дзвінки його не відповідав, а потім Валентин взагалі перестав телефонувати.
Аліменти платив справно, але не спілкувався з колишньою сім’єю.
– Ти батькові скажеш про те, що одружуєшся? – поцікавилася Олена Олексіївна наступного дня.
Вона ставила це запитання, внутрішньо хвилюючись. Є шанс побачити його! Цікаво, як він жив останні десять років? Він усе ще з тією, заради якої пішов від неї? Можливо, там уже й діти є.
Після розлучення Олена не цікавилася, як поживає Валентин. Не тому, що було нецікаво, просто не хотілося лізти в чуже.
– Навіщо? – здивувався Михайло. – Я ж сказав, хто буде на весіллі.
Питання було знято. Що ж, не судилося побачитися з Валентином навіть на весіллі сина. Олені Олексіївні раптом стало прикро, уперше за довгі роки. Як можна було прожити разом п’ятнадцять років, а потім ось так просто викреслити одне одного з життя?
До зустрічі зі своєю майбутньою невісткою Олена Олексіївна ретельно готувалася. І торт спекла, і сукню нову купила, і манікюр зробила. Хотілося мати гідний вигляд. Усе ж таки мати єдиного сина. Він приводить у дім не просто дівчину, а свою майбутню дружину. Відчинивши двері синові та гості, на якусь частку секунди Олені Олексіївні здалося, що це просто сон.
Ну не могло бути такого! Та сама дівчина, те саме темне довге волосся, та сама тонка талія. Навіть у свої тридцять з гаком років Діана залишалася приголомшливою. На її тлі Олена Олексіївна, як і багато років тому, виглядала пухкенькою і безглуздою. Діана її не впізнала, та й як вона могла її впізнати, якщо не бачила жодного разу. Однак, прізвище не могло їй не сказати про те, до кого саме в будинок вона прийшла.
За столом говорили про нейтральне. Про роботу, про погоду, про зміни в місті, навіть про політику. Про все, крім головного… Людину, яка пов’язувала всіх трьох.
– У нас закінчилося шампанське, – сказав Михайло. Олена
Олексіївна вирішила скористатися нагодою. – Синку, а ти сходи в магазин. Посидимо ще. Я ще салат встигну приготувати.
Михайло покірно пішов, а Олена Олексіївна тепер залишилася наодинці з Діаною. По обличчю дівчини спочатку було зрозуміло, що прийшла вона в дім людей, до яких мала стосунок ще до знайомства з Михайлом.
– Як Валентин? Як живе? – одразу запитала Олена Олексіївна.
Запитання це Діану не здивувало.
– Тобто тільки це вас хвилює? Не те, як я опинилася нареченою вашого сина, не чому мені вистачило наглости, щоб з’явитися у ваш дім? Вас хвилює тільки колишній чоловік, який заподіяв вам стільки болю?
– Діано, звідки вам знати, скільки болю заподіяв мені мій колишній чоловік. Все ж таки ми були разом п’ятнадцять років. – спокійно відповіла Олена Олексіївна.
Діана посміхнулася: – Ви можете обдурити себе, але не мене. Міша розповідав про те, як ви переживали розставання з чоловіком. А, судячи з того, що за десять років у вас нікого не з’явилося, прихильність до Валі була сильною.
“Валя”… Ніколи Олена так не називала колишнього чоловіка. Ну що ж, нехай побуде Валею.
– Де він? Як живе?
Діана знизала плечима: – Я не знаю. З вашим чоловіком ми прожили трохи менше півроку. Ви багато чого про нього не знали, особливо, про те, як любив він міняти жінок… Тому-то я і пішла від нього.
Всі ці роки Олена думала тільки про те, як жив Валентин з Діаною. Як вони одружилися, народжували дітей, як були щасливі одне з одним. А тут, виявляється, все було зовсім інакше.
– Я хочу вас попросити, – Діана багатозначно подивилася на Олену Олексіївну, – не говоріть нічого Михайлові про мене і Валю. Це зайве, та й у минулому давно. Я чекаю дитину від Михайла, він поки що не знає…
Олена Олексіївна машинально кивнула, а сама судорожно міркувала над тим, як знайти тепер номер телефону Валентина. Зателефонувати йому потрібно, про весілля сина сказати теж. Для чого? Олена не знала, але зателефонувати дуже хотілося. Хоча б для того, щоб почути його голос.
– Я не скажу Михайлові, – кивнула Олена Олексіївна, – але його батькові про весілля повинна сказати. Просто зобов’язана. Навіть якщо він не приїде.
Діана похитала головою: – Не потрібно. Та й не вийде у вас. Не шукайте Валю, не телефонуйте йому. Усе одно не додзвонитеся.
– Він змінив номер? Переїхав? Ви щось знаєте про нього? – схвильовано запитала Олена Олексіївна.
Діана опустила очі: – Валя помер.
Земля немов розверзлася під ногами, перед очима з’явилися темні плями, Олена Олексіївна ледь не знепритомніла. Добре, що поруч була Діана, вона принесла їй склянку води, допомогла прийти до тями…
-Даремно я вам це зараз сказала… Треба було, щоб Михайло сам сказав. Це стало ще одним ударом…
– Міша знав?
– Знав, але не хотів вас засмучувати. Усе одно ви не спілкувалися з колишнім чоловіком. Боже мій, Олено Олексіївно, ви зовсім бліда…
Додому повернувся Михайло. З пляшкою шампанського і посмішкою на обличчі, яка зісковзнула одразу ж, як тільки він побачив матір. Радісна подія була затьмарена, все було оповите брехнею, недомовленістю, нещирістю. На нього очікувала непроста розмова, а ще треба було змиритися з тим, що Валентина більше не було серед живих.
Виявилося, що не лізти в чуже життя було простіше, ніж дізнатися про найстрашніше в тому самому чужому житті. Прозріння настало несподівано. Від чого було гірко на душі. А тепер, коли все стало на свої місця, було неясно, як із цим тепер жити далі.
