Визволення Закарпаття (?). Коли ми маємо святкувати цю дату?

На цей рік припало 75-річчя завершення військових дій між двома коаліціями – гітлерівською й антигітлерівською – у межах сучасної України. В унісон з тоталітарною (радянською) традицією досі кожну річницю цієї події відзначаємо у викривленому дзеркалі. Адже не проясненим є принципове – коли ж День визволення Закарпаття і всієї України? Та чи визволення?

На це запитання з воєнно-політичної хронології є різні відповіді. Принаймні на офіційному рівні впродовж двох останніх десятиліть прозвучали два варіанти. Указ Президента України від 22 березня 1993 р. «Про всенародне відзначення 50-річчя визволення України від фашистських загарбників» такою датою визначив 8 жовтня. Відлунила тоталітарно-сталінська версія. Вважалося, що 8 жовтня 1944 р. підрозділи Радянської армії звільнили останнє поселення Української РСР у довоєнних кордонах – село Лавочне Сколівського району тоді Дрогобицької області. За тиждень, 14 жовтня, Радянська Україна вперше відзначила вигнання загарбників. Так само вчинили наступного року – 1945-го.

У 1995 році, коли святкували 50-ліття возз’єднання Закарпаття з Україною, виправили, а точніше – трохи скоригували прикру історико-меморіальну помилку. Відтоді датою звільнення України є 28 жовтня. Це відображено також в Указах Президента України від 30 квітня 1999 р. «Про відзначення 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників» та від 20 жовтня 2009 р. «Про День визволення України від фашистських загарбників». Варто звернути увагу на те, що в назвах президентських указів постійно фігурував не науковий термін, а ідеологічний. Насправді Україну очистили восени 1944 р. не від фашистів, які правили в Італії 1922–1943 рр., а від окупаційних режимів трьох держав – Німеччини, Румунії, Угорщини.

Бої за Чоп

Офіційно вважається, що Україну визволено взяттям Чопа 28 жовтня 1944 року. Це суперечить істині, відображеній як у радянських енциклопедично-краєзнавчих виданнях «Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область» (1969, 1982), так і на сучасному сайті Чопської міської ради.

Вчені звертали увагу на те, що 28 жовтня 1944 р. завершилася Карпато-Ужгородська операція 4-го Українського фронту, але бої в межах теперішнього Закарпаття тривали. На жаль, висвітлення подій війни не обходиться без повторів неперевірених відомостей. Наприклад, нерідко ідеться про те, що розташовані поблизу Ужгорода села Сторожниця (до 1946 р. – Йовря) здобуто 14 листопада, а Тарнівці, Ботфалва (Прикордонне) – аж 28 листопада.

Вказані дати запозичуються з розділу «Хроніка подій» тематичного збірника документів «Шляхом Жовтня», оприлюдненого Державним архівом Закарпатської області у 1965 році. Там подається хронологічний ланцюжок населених пунктів переважно Ужгородського району, котрі «визволено Радянською Армією від німецько-угорських фашистських загарбників» у 1944 р.: 29 жовтня – Мала Бігань (Берегівський район), Чоп; 14 листопада – Тисянка, Йовря, Концово; 25 листопада – Соломоново; 26 листопада – Струмківка, Цеглівка, 28 листопада – Прикордонне, Тарнівці. Причому села Тарнівці та Солонці вперше «звільнені» 28 жовтня. Про вірогідність зауваженого датування судити складно, хоча спростувань простежити не вдалося. Щоправда, у знавців минулого Сторожниці дата 14 листопада викликає подив, бо село радянські солдати захопили 26 жовтня та довго його не покидали.

Усно історичні дослідження переконують, що нав’язаний післявоєнною комуністичною ідеологією термін «визволення» не вкоренився серед пересічної спільноти ні у Сторожниці, ні деінде в закарпатських селах, і не тільки в закарпатських. «Визволителі» часто поводили себе гірше жорстоких загарбників. Старожили Сторожниці пригадують, як радянські солдати після 26 жовтня 1944 року влаштовували у селі п’яні бійки, займались грабунками, ґвалтом, наругою, тому дівчата і молоді жінки масово переховувалися.

Отже, не про «День визволення» Закарпаття мова, а про точку тоталітарного відліку крайової історії. Тоталітаризм приніс усій Україні декілька демографічних катастроф і нав’язав цивілізаційне відставання, котре досі дається взнаки. Святкувати щось із тоталітаризмом пов’язане є некоректним щодо пам’яті мільйонів його безневинних жертв. Тому зазвичай проводяться поминальні заходи.

Сучасні публіцисти кажуть, що кінцеве здобуття Закарпаття датувати слід не раніше 26 листопада 1944 р. Беруться до уваги чинні адміністративні межі. Адже датою звільнення населеного пункту, краю, країни є день повного і кінцевого залишення його противником.

♦ «Україна — визволителям!» — пам’ятник на кордоні зі Словаччиною.

26 листопада 1944 р. у Мукачеві відбувся Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України, що схвалив Маніфест про возз’єднання з Радянською Україною. У першому абзаці й фактографічно, й образно відбито переломну військово-політичну дату: «Настав радісний історичний день для Закарпатської України. За допомогою героїчної Червоної армії скинуто німецько-мадярське іго. Покладено кінець багатовіковому пануванню мадяр і всіх чужоземців на споконвічних українських землях Закарпатської України».

Відвертими є мемуари «Шлях солдата» (1969) генерал-полковника Антона Гастиловича. Він у званні генерал-майора командував 17-м корпусом і 18-ю армією відповідно під час першого і другого взяття Чопа. Генерал свідчив: «Із Мукачева і Берегова корпус продовжував переслідування противника і ввечері 28 жовтня після запеклих боїв оволодів крупним залізничним вузлом Чоп. Тут мене чекала перша воєнна невдача. Чоп українською – затичка в бочці, корок – і дійсно, він став корком, що закупорив подальший наступ. Почалося з того, що вночі, ледь «Совінформбюро» встигло повідомити про взяття Чопа, противник контратакував наші війська і відкинув їх на 1—1,5 км. Взяти Чоп ні в цю ніч, ні в наступні дні не вдавалося. Та й не дивно. Як потім виявилося, всі армії нашого фронту були зупинені на завчасно підготовленому і зайнятому резервами противника рубежі Станчин, Собранці, Чоп – і затрималися на ньому доволі довго, готуючись до прориву».

Отже, 28 жовтня 1944 р. радянські війська підійшли до Чопа. Майже місяць тривала його облога. Окремі частини поселення декілька разів змінювали господаря. Остаточно Чоп здобуто 23 листопада 1944 р. Того ж дня інформаційне агентство СРСР «Совінформбюро» повідомило, що «місто і залізничний вузол Чоп, який переходив із рук в руки, знову зайнятий нашими військами». Жителі Чопа, тоді села, де проживало близько 3 тис. осіб, переважно угорців, зазнали великої шкоди. Тут уціліло не більше 30% будинків. Вокзал і пристанційні будівлі перетворилися на руїни.

Перша річниця «визволення Закарпатської України»

Одначе ні 28 жовтня, ні 23 листопада тоді не ввійшли у календар пам’ятних дат радянського Закарпаття. У дні святкування першої річниці «визволення Закарпатської України» на будинку Народної Ради в Ужгороді (нині – площа Народна, 4) встановили дві меморіальні мармурові дошки. На них золотистими літерами викарбували накази верховного головнокомандувача СРСР Й.Сталіна від 18 і 27 жовтня 1944 р. про бойові досягнення 4-го Українського фронту на Закарпатті та присвоєння військовим з’єднанням почесних найменувань «Карпатських».

У центральній республіканській газеті «Радянська Україна» в жовтні 1945 року з’явилася передовиця, де були розставлені ідеологічні та історіософські акценти. Відлік «визволення Закарпаття» починався від дня, коли «Москва салютувала доблесним військам 4-го Українського фронту, які здобули столицю Закарпатської України – місто Ужгород». Тоді ж і завершилася «героїчна епопея велетенської битви на Карпатах» і над споконвіку українською землею зійшло «сонце довгожданої волі». Мовилося про 27 жовтня 1944 року.

Нову сторінку в історії «знедоленого краю» відкрито трьома визначними подіями – вигнанням Радянською армією «німецько-угорських загарбників із Закарпаття», проголошенням Маніфесту про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, підписанням радянсько-чехословацького договору і включення Закарпатської України до складу УРСР. Відтак «назавжди минули часи, коли угорські пани, німецькі колоністи, мов п’явки, ссали кров і живі соки цього чудового краю».

Окремо проголошувалося, що «День визволення Закарпаття» є святом усього українського народу на просторі «від берегів Донця до берегів Тісси», тобто від степів Слобожанщини і Донеччини до Притисянської низовини.

27 жовтня 1945 року в міському театрі Ужгорода відбулося представницьке урочисте засідання з великим концертом, присвячене «першій річниці визволення Червоною Армією Закарпатської України від німецько-мадярських загарбників». Головний доповідач – голова Народної Ради Закарпатської України Іван Туряниця. Вранці того дня понад 10 тис. осіб колонами у музично-пісенному супроводі пройшлися Ужгородом від площі Корятовича до Червоної площі (нині – Народна). У газетному репортажі «Закарпатська Україна» 30 жовтня зазначено, що «Ужгород ще ніколи не бачив такої величавої демонстрації». Це не так. Загальновідомо, що у неділю 17 жовтня 1937 року в маніфестації крайового товариства «Просвіта» в Ужгороді взяло участь близько 30 тис. осіб з усього Закарпаття. Безумовно, це грандіозна цифра і для сучасного Ужгорода, що вчетверо людніший від Ужгорода 1937 р. Навіть ужгородська революційна маніфестація в листопаді 2004 року не перевищила 25 тис. осіб. Але в тих 30 тис. іще ніхто не засумнівався.

Наступного дня, 28 жовтня 1945 р., подібні заходи з нагоди «першої річниці визволення» пройшли у Хусті, Севлюші (Виноградові), Перечині. В Ужгороді відбулися спортивні змагання, де перемогли студенти Ужгородської учительської семінарії. Одна з найкращих тоді команд Радянської України – «Стахановець» (нині – добре відомий «Шахтар») із міста Сталіно (Донецьк) показала на Закарпатті два майстер-класи. 27 жовтня у Мукачеві гості розгромили місцевий клуб «Динамо» із рахунком 7:2, а 28 жовтня в Ужгороді на стадіоні «Спартак» – однойменну команду – 3:0. Автором цих трьох голів став заслужений майстер спорту Микола Кузнєцов, який грав зазвичай у захисті.

Отже, ввечері 27 жовтня 1944 року верховний головнокомандувач СРСР Й.Сталін своїм наказом оголосив, що війська 4-го Українського фронту оволоділи головним містом Закарпатської України – Ужгородом. Це послужило початком нової меморіальної політики. Як описав за свіжими слідами свідок Петро Сова, бій за Ужгород тривав близько трьох годин – від семи до десяти ранку за середньоєвропейським часом. Головний наступ радянських підрозділів ішов зі сходу, вздовж шосе із міста Мукачево, а противник відступав у бік ужгородського аеродрому, тобто з лівого берега Ужа на правий.

Ще раз зауважимо, що першу річницю «визволення» Радянська Україна відзначила 14 жовтня 1945 року. Із доповіддю на урочистому зібранні у Київському театрі опери і балету ім. Т. Шевченка виступив голова Ради народних комісарів УРСР, секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Як він стверджував, до 14 жовтня 1944-го «вся територія Радянської України була повністю визволена від німецько-фашистських загарбників». Де це сталося географічно, не уточнювалося. Проте мовилося, що саме того дня, 14 жовтня 1944 р., «Червона Армія, керована мудрим, любимим Сталіним, вигнала останнього німця-загарбника за межі України».

Трапилося тут вельми прикре непорозуміння. У суботу 14 жовтня  1944 року в Києві пройшло урочисте засідання партійно-радянської номенклатури, а Президія Верховної Ради і Рада народних комісарів УРСР, ЦК КП(б)У привітали український народ із завершенням визволення України. На той момент «вся територія Радянської України була повністю визволена» тиждень перед тим – 8 жовтня 1944 року.

Підготовка ж до відзначення першої річниці «визволення Закарпаття» розпочалася заздалегідь – за місяць. Центральний комітет Комуністичної партії Закарпатської України і Народна Рада Закарпатської України оприлюднили звернення «До народу Закарпатської України», що зайняло одну газетну шпальту.

У ньому чомусь зафіксована дата 26 жовтня 1944 р. як день «повного визволення Закарпатської України з німецько-мадярського тисячолітнього ярма». Ідеологічної виваженості та політичної коректності тоді бракувало, тому програмне звернення нашпиговане стереотипними висловлюваннями про мізантропічний тандем німецько-мадярських катів, окупантів, загарбників.

♦ «Лінія Арпада» — угорські укріплення в Карпатах часів Другої світової війни.

Політика пам’яті між правдою і вигадками

Як випливає з наведеного, в тоталітарний період у межах одного державного утворення одні й ті ж переломні для правлячої ідеології події Другої світової війни на офіційному рівні відзначалися за різними календарями. У Києві «День визволення» України спочатку безапеляційно призначили на 14 жовтня, а потім 8 жовтня. В іншій частині України – Закарпатській – в її адміністративному центрі Ужгороді певний час вагалися, на котрому з трьох днів – 26, 27, 28 жовтня – зупинити остаточний вибір.

Оскільки в окресленій проблематиці є чимало нез’ясованих сюжетів, то оприлюднені наразі сумніви можуть слугувати початком фахової дискусії. Зазвичай маститі вчені вмивають руки, мовляв, політика пам’яті має небагато спільного з історичними фактами. Але мені ближчою є конструктивна позиція: сучасна державна і регіональна політика пам’яті мусить триматися істини. Тож поміркуймо спільно над тим, що відбулося насправді в межах сучасної Закарпатської області восени 1944 року і як ми тепер на це дивимося.

Станом на сьогодні в історіографії відсутні спеціальні праці, де були б відображені об’єктивні та верифіковані деталі й подробиці щодо радянського «визволення» Закарпаття. Досі правдиво також не висвітлені реальні обставини здобуття радянськими військами останнього поселення в межах Закарпатської області. Адже не випадково возз’єднавчий форум 26 листопада 1944 р. відбувся не в адміністративному центрі краю, а в Мукачеві – подалі від лінії фронту – в акурат через місяць після його здобуття.

Захоплений теж місяцем раніше Ужгород знаходився просто ближче до зони бойових дій, що тривали далі на крайньому заході краю. До того ж вони продовжувалися в тій частині, котра в адміністративно-політичному сенсі не входила тоді як до новоствореної Закарпатської України, так і до Підкарпатської Русі міжвоєнної пори. Відомо, що в складі Чехословаччини Підкарпатська Русь займала 12694 кв. км. Нині Закарпатська область – спадкоємець Підкарпатської Русі та Закарпатської України – займає площу 12777 кв. км. Цей земельний приріст пояснюється наступним.

Після ратифікації радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 року Чехословаччина поступилася СРСР частиною своєї території. Це – 11 сіл, що офіційно називаються нині Батфа, Галоч, Малі Селменці, Паладь-Комарівці, Палло, Ратовці, Соломоново, Сюрте, Тисаашвань, Тийглаш, Чоп. Вони раніше не входили у Підкарпатську Русь, а належали до словацької жупи Земплин (Велькокапушанський та Кральовскихолмецький округи). У свою чергу 4 квітня 1946 року Радянський Союз передав Чехословаччині зі складу Закарпатської області село Лєкаровці. На цьому територіальний обмін між двома країнами закінчився. До речі, бої за Лєкаровці тривали близько місяця з 27 жовтня до 22 листопада 1944 р.

Логічним є запитання про те, чому цією проблематикою ніхто продуктивно не займався і в радянських, і в пострадянських часах, коли ідеологічні та соціально-політичні замовлення визначали й стимулювали інтенсивність і напрямки наукових студій? Відповісти складно. Пост­комуністична еліта незалежної України автоматично, хоч і з косметичними правками пролонгувала політику пам’яті попереднього ладу щодо Другої світової війни. Тому майже два десятиліття після 1 грудня 1991 року в Україні спостерігався доволі трафаретний підхід до «протокольних свят антифашистського циклу». Він полягав у вишукуванні ще живих ветеранів та у палких промовах на солярні теми: коли, звідки, наскільки яскраво зійшло сонце над темним і знедоленим краєм.

Натомість вартувало б зробити елементарний акцент на втіленні наукових проектів, зокрема з усноісторичних досліджень. Як не прикро визнавати, але час для їх проведення нині значною мірою вже втрачений. Тож чи не пора нарешті із затяжним запізненням принаймні регіональну політику пам’яті повернути в природне русло? Краще пізніше, ніж ніколи. Зрештою, увесь ланцюжок споріднених понять «історична пам’ять» – «політика пам’яті» – «історична політика» може, але не мусить покидати добротну гавань наукової історії.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ,
доктор історичних наук, професор.

Джерело