Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 03
Того вечора мене запросив на вечерю Комаринський у великий ресторан готелю, який знову відкрили лише цього ранку. Готель належав євреєві, але Січ його, як і багатьох інших, примусово виштовхала до Угорщини. Між четвертим та дев’ятим листопада, коли чехословацькі сили евакуювали свої державні установи і майно з територій, які треба було віддати за Віденським арбітражем, вони оточили їх, втиснули у вантажівки і насильно вивезли на території, що мала стати угорськими. Декого з них, коли увійшли угорці, відіслали назад, а інші хоч-не-хоч залишилися там. Позбувшись власника «Коруни», Січ взяла її під своє управління, щоб забезпечити, як вони казали, належний готель для приїжджих до Хуста. а також громадський центр, де мали б зустрічатися урядові особи та інші посадовці,—інакше кажучи, кафе «Айран» та ресторан, де нова влада могла би сходитися, не жертвуючи при цьому своїми принципами. Незабаром ресторан став центром «українства» в Хусті. Іноземців змушували туди ходити моральним шантажем. Якщо вони цього не робили, їх заносили до списків ворогів і становище їхнє ускладнювалося.
Приміщення ресторану було великим і похмурим: з дерев’яними столами та важкими дерев’яними кріслами. У далекому кінці була сцена, а над нею – фотографія прем’єр-міністра отця Волошина. Вікна і двері були щедро задраповані морщеним папером жовтого та блакитного кольорів, традиційних для України. Усі урядові особи приходили туди на вечерю або трохи згодом, щоб обговорити події дня. Там бував і сам Комаринський, який приїхав з Києва ще дитиною; директор управління поліції Білей, який до жовтня був учителем у початковій школі для глухонімих дітей; командант Січі Дмитро Климпуш, колишній селянин і лідер збройного повстання проти угорської влади в селі Ясіня у 1919 році – національний герой; брат Дмитра – Василь Климпуш, усе ще у вишитому одязі та товстому овечому кожусі з його рідного гуцульського села Ясіня; Рогач – молодий повнуватий самовдоволений зі сліпучою усмішкою чоловік у пенсне, який до того, як почув поклик до Січі, на-вчався в духовній семінарії; Лисюк—заможний українець з Америки, який прибув сюди, щоб зняти патріотичний фільм; полковник Лукаш –представник чеської армії, який був об’єктом ненависті, та все ж дуже важливою персоною в Хусті та багато інших. Високі посадові особи – королі маленького світу Хуста – мають тенденцію збиратися довкола танцювального майданчика при вході. Решта підтягується до сцени, поки службовці нижчого рангу не сядуть грати у бридж. Коли хтось із них робить хід тузом, в усій залі чути, як ляскають картою по столу.
Єдиною жінкою, що приходила регулярно, була «оперна співачка». Вона була одним із світил хустської громади, – жінка, яку фортуна, здавалося, кинула туди без особливої підстави; і яка, будучи отак кинутою, мала намір там зупинитися. Де вона співала в опері, достеменно не знав ніхто – можливо, це було в Ужгороді. Оскільки вона була там єдиною дамою вищого світу, на неї був великий попит як на партнерку до танцю, тож вона розважалася охоче і з великою кількістю людей, включно із молодим лейтенантом,- мабуть, єдиним офіцером, якого випродукували українці, – і який видавався щиро зачарованим її широкою переможною усмішкою. Печаткою, що скріплювала її статус, був той факт, що коли б Комаринський не влаштовував вечірку, – а це шестеро запрошених після вечері, – вона йшла і розважала компанію кількома чарівними баладами. Назагал, світське товариство Хуста не переймалося тим. щоб бути ексклюзивним. Можна було бачити чоловіка, що вечеряв з Білеєм у ресторані, а опісля ішов, щоб провести решту вечора коло барної стійки з барменом, що теж був його другом. Часто швейцар однієї з урядових установ заходив чогось випити, а метрдотель у вільний від роботи вечір завжди піднімався нагору в костюмі вишуканого покрою в супроводі дружини, – привабливої і завжди найкраще одягнутої жінки в залі, – і сам там вечеряв. Увечері грав оркестр, але грав він небагато, бо оркестранти поміж мелодіями часто сідали перекинутися в карти. Танцюристи, як правило, були сором’язливими і напруженими. Деякі з них ходили перевальцем, як качки, але більшість потішала підкреслено бальними кроками, що супроводжувалися всеможливими чудернацькими обертальними рухами. Гості рухалися від столика до столика розмовляючи, тому більше часу, напевно, гайнувалося в ресторані, аніж в Англійському клубі.
Того першого вечора Кляйс із дружиною та голова секретаріату Волошина також вечеряли з Комаринським. Кляйс був справжнім пруссаком. Його очі й рот з губами, що кривилися під носом то вгору, то до самого низу, були надзвичайно важкими та жорстокими. З українцями він жартома бився об заклад на пляшку вина, за яку. як я зауважив, він ніколи не платив, був недбало товариським; але з будь-ким, хто міг би бути суперником, чи навіть вважати себе рівним йому, він поводився зухвало. Французькій журналістці, яка перепросила його за своє погане знання німецької, він завдав відкритої і нічим не виправданої образи. «Я не завдаю собі клопоту вивчати французьку.-сказав він. єдині мови, які на сьогодні мають значення,—це слов’янські мови». Його дружиною була свіжа здорова берлінка віком близько тридцяти. Вона була чемною, чарівною, мала дуже задоволений вигляд, але постійно вказувала українцям, яким шляхом їм потрібно іти. – навіть якщо йшлося про те, як треба варити яйця. Цікаво мені знати, як довго українці будуть любити німців.
Кляйси, безумовно, мали якусь місію. Сам Кляйс, як незабаром стало зрозуміло, в Хусті відігравав значно більшу роль, аніж просто представника «Völkischer Beobachter». Насправді він був неофіційним дипломатичним представником одного сегмента німецької політичної думки. На той час було дві виразні лінії поведінки Німеччини щодо Карпатської України, аналогічно до того, як перед тим були два різні підходи стосовно Словаччини. Була офіційна політика Вільгельмштрассе, яка полягала у використанні Карпатської України як центру українського руху за возз’єднання України за етнічною та мовною ознакою, але не допускаючи, щоб цей рух розростався занадто швидко, – аби не міг зважитися на якісь необдумані авантюри, поки план не пристосується до генерального плану Вільгельмштрассе щодо розвитку подій за кордоном. Інша політика – від керівництва Націонал-соціалістичної партії і, зокрема, її передової групи, що базувалася у Відні, яка полягала у поспішному проштовхуванні схеми подальшої дезінтеграції Чехословаччини і якомога швидшого утворення Великої України.
Друга група мала активну підтримку радіостанції у Відні. Офіційні новини Хуста транслювалися тричі на день українською та німецькою мовами зі словацької станції у Братіславі. їх начитували по телефону з Хуста і напряму транслювали, а інформаційні повідомлення загалом зберігали поміркований характер З другого боку, віденська радіостанція, яка передавала неофіційні українські інформаційні повідомлення, була за своїм духом різко античеською та антиполь- ською, і день у день змальовувала українців як героїв, що борються за якісь неясні права у світі темряви та несправедливості. «Der Kampf geht weiter» (боротьба триває),—такими словами часто закінчувалися радіо-передачі. Ці інформаційні повідомлення з Відня хтось регулярно глушив, але хто конкретно – важко сказати. Побутувало загальне переконання, що це робили поляки, хоча, як мовилося, чехів жовтень нічого не навчив, і вони все ще були «здатними на все».
Власне від німецького дипломата я отримав підтвердження теорії двох політичних ліній стосовно Словаччини. Він сказав, що партійні лідери хочуть сприяти сепаратистському руху та відокремити Словаччину від республіки якомога швидше. Однак на Вільгельмштрассе обстоювали думку, що не можна домовлятися з кількома лідерами в будь-якій країні, і що переговори про розвиток подій у Чехословаччині, яким би він не був, мають вестися лише через Прагу. Тепер, здається, історія повторювалася. Більш того, коли я побачив ситуацію в Хусті, то цілком зрозумів, що мав на увазі той самий дипломат, коли сказав у січні, що німецький державний секретар Кармазін (представник німецької меншини в уряді) у Словаччині та Карпатській Україні, а також його заступник в Карпатській Україні Оддофреді. є «радше заколотниками». Вони обоє більше співпрацювали з партійною групою, а отже – із Кляйсом, аніж із Вільгельмштрассе та її відгалуженням – німецьким дипломатичним представництвом у Празі.
Одначе за кілька днів перед моїм приїздом ситуація в Хусті ускладнилася через призначення третім міністром українського уряду чеха генерала Прхали. Передісторія цього призначення бере свій початок з реформування уряду в листопаді, яке було спричинене обранням доктора Піхи президентом республіки.
Цей перший уряд, призначений 11 жовтня, був коаліційним, сформованим так званими русофільським та українським угрупованнями, де прем’єр-міністром був Бродій – русофіл, а Волошин – лідер українофільського напрямку – членом кабінету. Однак склалася безглузда ситуація, коли виявилося, що Бродій явно скористався важко здобутою автономією для змови з урядом Угорщини щодо приєднання Карпатської України як невід’ємної складової до Угорської держави. 26 жовтня прем’єр-міністр Чехословаччини генерал Сировий поставив вимогу про відставку Бродія і призначив на його посаду отця Волошина. Було повідомлено, що у квартирі Бродія знайдено тридцять тисяч фунтів стерлінгів у пеню і повний угорський інструктаж стосовно майбутніх дій у Карпатській Україні. Його негайно вивезли до Праги і кинули до в’язниці. Було очевидно, що гаяти час на церемонії нема коли, тож отець Волошин створив прецедент, склавши присягу при вступі на посаду по телефону.
Маючи такий невдалий досвід, чехи вирішили, що їхні попередні сумніви стосовно надання автономії були виправданими, тому будь-який розвиток подій в області ставав приводом для підозр. Щоправда, на той час вони не мали великої перспективи здобути давній контроль над територією, тож були змушені чекати сприятливого для себе моменту. Тим часом відчувалося, що Волошин, який, можливо, і ставитиме вимоги, що ослаблять внутрішню єдність Чехословаччини, проте як українофіл він не заграватиме з угорцями чи поляками. Та незабаром чехи виявили, що альянс із Волошиним мало чим був кращий, ніж із Бродієм, оскільки Волошин майже відразу розпочав співпрацю з німцями, які раптом стали виявляти великий інтерес до області. Його діяльність не була зрадницькою, як Бродієва, і не ставила за мету негайні територіальні зміни, але, разом з тим, територіальні зміни були його кінцевою метою. Потім відбулися вибори доктора Гахи і формальна відставка уряду. Русофіли зробили рішучу спробу відновити повний контроль, проте врешті-решт президент змушений був призначити на посади, як і перед тим. двох українофілів, а саме, отця Волошина та Юліана Ревая, а також одного русофіла—Коссе. Однак українці і чути не хотіли навіть про одного русофіла і відмовилися його прийняти. Президент, який вже підписав указ, відкликав його опублікування. Було призначено лише Волошина та Ревая, а призначення третього члена Кабінету було відкладено на пізніше, після того, як кандидатуру погодить отець Волошин. На два місяці з цим питанням дали собі спокій. А тоді 17 січня президент призначив чеха, генерала Прхалу.
У Хусті це призначення сприйняли з люттю. Вимагали, щоб третім міністром був українець, і що призначення чеха означає повернення до старого поневолення, лише в іншій формі. Ситуацію загострював той факт, що Прхала був військовим, який свого часу командував гарнізоном у Карпатській Україні, і що його дружина була росіянкою. Отець Волошин, який перебував у Празі на момент оголошення про це призначення, прибувши додому, вважав себе зобов’язаним стати на бік більшості. Юліан Ревай. другий міністр, тридцятидворічний український фанат, який мав теоретичну підготовку шкільного вчителя, але поєднував її з великими організаторськими здібностями та енергією; Комаринський, міністр пропаганди; провідники Січі та близький друг Комаринського Кляйс були готові до боротьби. Кожного дня січовиків виводили марширувати вулицями, було інсценізовано демонстрації, значення подій роздмухувалося непропорційно, або й просто навіювалося.
Чи існував який-небудь зв’язок між офіційною політикою Німеччини і цим призначенням? Припускалося, що ніякого, що насправді це призначення було здійснене відповідно до рішуче висловлених побажань поляків. Звичайно ж, це призначення добре прислужилося полякам, оскільки кожен крок, який ставав гальмом для українських екстремістів, що кінцево націлювалися на українські території в Польщі, був їм на користь. Припускалося, що до цих заходів поляків підштовхнула нещодавня атака на польське консульство з розбиттям вікон, що змусило поляків пробудитися перед лицем «прямої загрози», спричиненої діями українських гарячих голів. Але ця версія досить слабка, оскільки чим сильнішими ставали позиції чехів у області, тим меншими були шанси, що ця територія коли-небудь потрапить до рук Угорщини, а це було власне тим, на що поляки й розраховували.
З другого боку, є серйозні підстави вважати, що чехи поцікавилися через німецьку дипломатичну місію у Празі, чи буде Німеччина заперечувати проти цього призначення. Кажуть, німці відповіли, що це питання, стосовно якого у них не було своїх міркувань. і що це мало стати предметом безпосереднього обговорення між президентом і отцем Волошиним. Але якою би не була офіційна відповідь, здається цілком зрозумілим, що призначення такої ваги, як це, не можна було б здійснити в ті часи, якби чехи не мали певності щодо схвалення його німцями. На загальну думку, Вільгельмпгграссе була дуже задоволена із цього призначення і воно ідеально послужило офіційній політиці, принаймні на той час. Усі, окрім українців, у тому числі й міністерство закордонних справ Німеччини. усвідомлювали, що постійних прикордонних суперечок та інцидентів з угорцями й поляками допускати надалі не можна, і що в Карпатській Україні не було людини відповідного калібру, щоб їх зупинити. Слід нагадати, що угорці, які доклали великих зусиль, щоб здобути цей регіон протягом буремних тижнів, які передували Мюнхенській угоді цієї осені, ніколи не полишали своєї мрії. їхня кампанія в офіційній пресі та на радіо, яку офіційна українська преса порівнювала з «татарськими набігами», лише час від часу припинялася. Якби виник достатньо серйозний прикордонний конфлікт, що виправдовував би вторгнення угорців і захоплення цієї території, то німецьким планам створення Великої України, в основі якої лежить Карпатська Україна, автоматично прийшов би кінець. Отже, лише в їхніх інтересах було, щоб чехи міцно тримали цей регіон під своїм контролем. Це позбавляло їх значної частини проблем і. принагідно, заощаджувало купу грошей.
Коли ми прибули до Хуста, генерал Прхала все ще перебував у Братіславі, де був присутній на церемонії відкриття роботи першого словацького парламенту. У Хусті його чекали в той день, коли я вечеряв з Комаринським і Кляйсом. Атмосфера була наелектризована. Телефонний зв’язок був таким поганим, що ніхто не знав напевне ані чи виїхав він з Братіслави до Хуста того ранку, як планувалося, ні на коли його чекати. Кляйс і Комаринський обговорювали це призначення в гострих висловах. Якщо він і справді матиме нахабство приїхати до Хуста, то, як казали вони, це неодмінно призведе до кровопролиття. Зрештою він-прибув до міста пізно вночі і пішов просто у військовий штаб, де переночував в офіцерській їдальні. Отець Волошин не прийняв його. Йому лише вручили листа з привітанням – але не як нового міністра, а тільки як чеського генерала. Наступного дня вулиці патрулювали бронемашини; і можна було бачити, як генерал Прхала, який не міг виконувати ніяких міністерських обов’язків, їздить колами по місії своєю машиною у супроводі штабних офіцерів із золотими галунами. Наступного дня він від’їхав назад до Праги.
Українці були сповнені рішучості, що йому не слід більше повертатися. Через три дні Кляйс і Комаринський після обіду пробралися через румунський кордон до Сигота Мармароського і звідтіля зателефонували до Берліна. Як я довідався, вони розмовляли не з Кляйсовою газетою, а з Вільгельмштрассе. Ймовірно, вони хотіли донести до офіційних вух власне бачення останніх подій, і, ясна річ, уся ця інформація була набагато яскравіше подана, аніж та, що її надіслала німецька дипломатична місія у Празі. На хвилю видалося, що помірковані зазнали поразки. Партійне угруповання та українські гарячі голови виграли перший раунд.
У Хусті напористість та зарозумілість українців зводять нанівець чиї-небудь намагання надовго залишатися серйозним.
Перед тим. як іти спати, я запитав Комаринського, о котрій годині він зазвичай іде вранці на роботу, бо хотів із ним зустрітися наступного дня.
«Я звичайно приходжу туди о восьмій, але не приходьте завтра раніше, ніж пів на дев’яту, бо мені треба поголитися», – відповів міністр пропаганди. Внутрішньо я з ним від щирого серця погодився: він виглядав як каторжник.
Тоді керівник канцелярії прем’єр-міністра у своїй прекрасній зеленій із золотом уніформі нахилився над столом.
«Я,—сказав він втомлено,—заледве спромігся поголитися у жовтні минулого року. Я був жахливо зайнятий, будуючи плани нової України».
Попередню частину читайте за посиланням
