Як голова ВККС Роман Ігнатов в свій час пояснив чутки про наявність у нього російського громадянства

Раніше голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) Роман Ігнатов вже пояснював, чи є у нього російське громадянство.

У соціальних мережах та деяких ЗМІ інформація про начебто наявність російського громадянства у голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) Романа Ігнатова почали ширитися у червні 2023 року, після призначення його головою ВККС. При цьому Роман Ігнатов пройшов ретельну перевірку Конкурсною комісією з відбору ВККС, яку очолював суддя Верховного Суду Іван Міщенко, за участі трьох міжнародних експертів.

В ексклюзивному інтерв’ю «Судово-юридичній газеті» Роман Ігнатов тоді розповів деталі.

Нижче наводимо витримку з інтерв’ю, яке було опубліковано після його призначення.

У соціальних мережах та публікаціях деяких ЗМІ з’явились повідомлення, що у Вас може бути російське громадянство, з огляду на те, що в 1995-1996 роках Ви працювали в органах прокуратури РФ. Що можете сказати з цього приводу?

Можу чітко зазначити — ніякого громадянства РФ у мене немає і ніколи не було. Щоб зрозуміти контекст цієї ситуації, слід детально зануритись у ті часи — початок та середину 1990-х років.

У липні 1991 року я поступив до Саратовського юридичного інституту на судово-прокурорський факультет, де готували майбутніх суддів та прокурорів. Це спеціалізований вищий юридичний навчальний заклад, яких на весь тодішній СРСР було всього чотири. Вчився я там на денному відділенні до 1995 року. Восени 1995 року склав державні іспити. У цей час я мав лише паспорт громадянина СРСР, який отримав у 16 років, в якому після розпаду СРСР була відсутня вклейка на звороті паспорта про вступ у громадянство росії, як тоді робили в рф, або штамп на звороті паспорту, як тоді робили в Україні: «громадянин України».

За час навчання у Саратовському юридичному інституті, в подальшому перейменованому на Саратовську державну академію права, з питань вступу до громадянства рф я ніколи не звертався, у громадянстві рф не перебував, що в подальшому було підтверджено відповідним документом міграційної служби рф, коли я повертався до Луганська у квітні 1996 року, і який я пред’являв при отриманні громадянства України у липні 1996 року, і в подальшому при прийомі на роботу в органи прокуратури України.

У 1995 році в Саратовській юридичний інститут, згідно з тогочасною практикою, приїхали представники з прокуратур різних регіонів РФ для відбору випускників. Мною зацікавились представники прокуратури Республіки Карелія, які запропонували мені пройти  спеціалізовану практику в прокуратурі міста Петрозаводськ, з перспективою подальшої роботи у зазначеній прокуратурі. Я погодився на цю пропозицію. Слід зазначити, що в той час, після розпаду СРСР в органи прокуратури, принаймні східного регіону, в 1995 році набирали випускників Харківської юридичної академії. Окрім того, коли я почав цікавитися наявністю вакансій, мені запропонували місце слідчого прокуратури Краснодонського району з проживанням у робочому гуртожитку, хоча я мав квартиру у Луганську і не  претендував  на житло.

Таким чином, я опинився у Петрозаводську. Загалом всього близько восьми місяців я проходив практику і працював на посаді старшого слідчого в прокуратурі міста Петрозаводська.

Громадянства РФ Ви в цей час також не отримували?

Ні. У мене, як і раніше, був лише паспорт громадянина СРСР, без жодних відміток про отримання громадянства будь-якої країни, колишньої республіки СРСР. Ніхто у прокуратурі міста Петрозаводська на той час не вимагав від мене негайно вклеювати відповідний вкладиш до паспорту СРСР про вступ до громадянства рф. Можливо, також зіграли свою роль зовсім інші взаємовідносини, які існували на той час між Україною та рф.

Спочатку у мене була за нормами чинного на той час законодавства прописка у місті Саратові до 31.12.1995 року, а почав я працювати вже на посаді старшого слідчого прокуратури міста Петрозаводська з 01.11.1995 року і відразу прописався у відомчому гуртожитку від прокуратури міста Петрозаводська.

Окрім того, алгоритм отримання мною громадянства України засвідчений у копії Ф.1, яка є   документом, який посвідчує порядок отримання громадянства держави, яку я пред’являю  для ознайомлення.

У Ф.1 чітко зазначено: «Громадянство України підтверджено у липні 1996 року». У відповідній графі Ф.1 вказано наступне: «В громадянстві інших країн, колишніх республік СРСР тощо, не перебував».

Окрім того, питання можливого перебування у громадянстві рф в подальшому неодноразово перевірялося при зайнятті посад в органах прокуратури України, а саме, коли мене перевели до прокуратури Луганської області на посаду прокурора відділу по нагляду за досудовим розслідуванням та оперативно-розшукової діяльності в органах внутрішніх справ, а потім призначили на посаду заступника прокурора міста Брянки Луганської області. Також це питання перевірялося при призначенні мене Вищою радою  юстиції на посаду судді вперше у 2003 році.

До ВРЮ, окрім інших обов’язкових документів, я надав цей офіційний лист, виданий мені на підставі моєї заяви, від міграційної служби рф у місті Петрозаводську, коли я повертався додому, наступного змісту: «За час  перебування на території рф Ігнатов Роман Миколайович, число, місяць, рік народження, уродженець міста Луганська, з питань громадянства рф не звертався, в громадянстві рф не перебував», підпис, гербова печатка.

До речі, коли я збирав документи як кандидат до ВККС України, з’ясував, що частина документів, які не були обов’язковими для надання при призначенні на посаду судді у 2003 році, у подальшому були передані до ДСА України. Відповідно, я зробив запит до ДСА із викладенням обставин щодо мети отримання даного документу  чи  його копії. Втім, на мій запит отримав відповідь за підписом голови ДСА України, що документи про призначення на посаду суддів вперше за 2003-2004 роки з невідомих причин знищені. Ось даний запит і відповідь Голови ДСА (усі згадані документи голова ВККС продемонстрував під час інтерв’ю – прим. ред.). Хоча, за правилами архівної справи, такі важливі документи ДСА мала б зберігати.

У 1996 році Ви вирішили повернутись в Україну…

Саме так. Справа у тому, що на той час суттєво погіршився стан здоров’я мого батька, який хворів на важку хворобу і був інвалідом 2 групи безстроково. Мати попросила мене повернутись до Луганська, оскільки їй самій було досить важко, а у своїх батьків я один. Я виконав прохання матері. Після цього я відразу ж отримав паспорт громадянина України. Отримав громадянство України я відповідно до чинної на той час редакції Закону України «Про громадянство» від 1991 року, як особа, яка народилася у місті Луганську, і після розпаду СРСР не отримала громадянство іншої держави – колишньої республіки СРСР, і у якої, у моєму випадку, батьки були громадянами України, тобто, за правом ґрунту та правом крові.

Як склалися Ваша подальша кар’єра?

В Луганську я працював спочатку юрисконсультом  відділення Ощадбанку, з липня 1996 року – слідчим прокуратури Ленінського району міста Луганська. Згодом старшим слідчим прокуратури Станично-Луганського району Луганської області. В подальшому переведений на посаду прокурора відділу по нагляду за досудовим розслідуванням та оперативно- розшукової діяльності в органах внутрішніх справ та податкової міліції, після чого призначений на посаду заступника прокурора міста Брянки.

У листопаді 2003 року Указом Президента України призначений на посаду судді Краснолуцького міського суду Луганської області строком на п’ять років. Таким чином, за часи роботи в прокуратурі України та майже за двадцять років кар’єри судді, мене неодноразово та прискіпливо перевіряли, особливо після подій 2014 року, коли Луганськ був захоплений, і судді, які працювали в Апеляційному суді Луганської області, переводились в інші апеляційні суди. Обставини, пов’язані з набуттям мною громадянства України у 1996 році, прискіпливо досліджувалися як Конкурсною комісією з добору членів ВККС, так і Вищою радою правосуддя. Ніяких запитань чи зауважень у зв’язку з цим до мене не виникло.

Полон

У листопаді 2014 роки у Луганську Вас затримали представники незаконних збройних формувань. Як так сталося?

Указом Президента України від 6 листопада 2014 року я був переведений з Апеляційного суду Луганської області до Апеляційного суду міста Києва. Моя старенька мама, 1934 року народження, залишалася у Луганську, оскільки ми з родиною, спочатку виїжджали «у нікуди». Мама відмовилася з нами їхати і залишалася в нашій квартирі, яку вона мені подарувала ще у 1995 році і де вона була зареєстрована.

Я розумів, що коли фактично приступлю до виконання обов’язків судді Апеляційного суду міста Києва, більше маму я не побачу. На жаль, так і сталося.

10 листопада 2014 зранку я поїхав до Луганська, враховуючи, що жодних заборон або обмежень на той час не існувало. Метою поїздки було привезти мамі гроші та ліки. В полон мене захопили біля будівлі Апеляційного суду Луганської області. Затримали бойовики незаконного збройного формування, які були в камуфляжній формі з червоним шевроном, на середині якого зображена літера «К».

Затримали мене саме як суддю України. Дослівно пролунало: «Суддя з того боку».

Спочатку мене, разом з моїм колегою, тримали у камері з раніше судимими особами, потім нас роз’єднали. Мене неодноразово допитували, спочатку в Ленінському РВ УМВС України у Луганській області, а потім у так званій військовій комендатурі, куди нас перевезли. Всі так звані допити зводилися до пропозицій переходити на їх бік з пропонуванням посад у так званих правоохоронних органах, враховуючи мій досвід.

У військовій комендатурі, куди нас згодом перевезли, у присутності колеги я мав розмову, як я зрозумів, з представником ГУР МО росії, який запитав: «Хто з вас Ігнатов?». На камуфляжній формі у нього був шеврон з прапором рф і надпис: «збройні сили росії». Всі так звані  бесіди, в тому числі з представником МО росії зводилися до одного – пропозиції  переходити на їх бік з пропонуванням різних посад.

Після моїх категоричних відмов, у Ленінському РВ УМВС України у Луганській області, вони зімітували мій розстріл, для чого виводили мене у двір райвідділу міліції. Потім повезли мене до квартири, де знаходилась моя старенька мама, і проводили обшук у присутності мами, піддавали моральному катуванню. У так званій військовій комендатурі, у присутності мого колеги на запитання представника МО росії з пропозицією, як він сказав: «чому я не хочу служити «батьківщині», я категорично йому відповів, що з тавром зрадника я жити не збираюсь.

Пізніше мені стало відомо, що нашому звільненню ми маємо дякувати моїй сусідці по під’їзду нашого будинку у Луганську, яка є лікарем-стоматологом, кандидатом медичних наук, яку просила моя дружина про наше звільнення, і яка, у свою чергу, добре знала певних осіб, які очолили так звану «лнр», тому що у мирні часи лікувала їх. Після цього мій тесть відразу ж вивіз нас на територію, контрольовану українською владою. Я не встиг навіть попрощатися з матір’ю. Більше до Луганську я не повертався.

Автор: Наталя Мамченко