Борис Стругацький: “перед повелителями дурнів — цивілізація беззахисна”
Земля занадто мала, щоб бути полем сучасного бою. Воювати мають не люди, а кредитні ставки, технології та митні тарифи.
Брати Стругацькі — унікальне явище у світовій фантастиці. Автори майже безпомилкових прогнозів і точних узагальнень. Їхня проза — то соціологічне дослідження, одягнене у форму роману, то оригінальне переосмислення історії. Неважливо, що прийдешнє, найімовірніше, матиме набагато гірший вигляд, ніж у ранньому циклі Стругацьких. Важливо, що жити в Граді Приреченому з їхнього пізнього роману вже неможливо без урахування їхнього досвіду. “Зрозуміти — значить пробачити”, – вирішило людство досить давно. “Зрозуміти — означає спростити”, – уточнили Стругацькі. Наша розмова не претендує на жодну остаточність думок. Вона навмисно полемічна. У всякому разі, до голосу найпопулярніших фантастів останніх років необхідно прислухатися не тільки їхнім читачам.
– Борисе Натановичу, який вигляд має у вашому уявленні головний підсумок, до якого прийшло XX століття?
– Боюся, що підсумки XX століття мають право підбивати тільки люди століття XXI. Ми ж можемо констатувати лише ту обставину, що міць людства зросла неймовірно, а моральний потенціал залишився настільки ж низьким, як і в минулому. А це означає, що цивілізація, як і раніше, залишається беззахисною перед Повелителями Дурнів.
Є, втім, і приводи для оптимізму.
Людство, здається, усвідомило нарешті, що війна перестала бути економічно вигідною. Вона більше не може розглядатися як “продовження політики іншими засобами”. Перша світова підірвала феодальне уявлення про війну як про щось героїчне і похмуро-прекрасне. Друга світова поховала давню ідею світового панування. Науково-технічна революція породила уявлення про війну як про складний і дорогий спосіб самогубства.
Земля занадто мала, щоб бути полем сучасного бою. Воювати мають не люди, а кредитні ставки, технології та митні тарифи.
Зрозуміло, я далекий від прекраснодушної думки, що всі ці міркування вже стали надбанням широких мас. На жаль, це не так. І сьогодні повнісінько дурнів, які, фанатично розмахуючи розгорнутими стягами всіх кольорів, несамовито вимагають крові та вогню. І сьогодні до огиди багато генералів і політиків, які з ідіотською насолодою планують: “Ді ерсте колоні марширт… Ді цванте колоні марширт…” Але якщо в минулому столітті вищевикладені міркування були надбанням тільки небагатьох філософів і письменників, то в наш час вони знайомі будь-якому можновладцю, а це вже істотно.
– Що ви назвали б Ідеєю Століття? Його головною спокусою, якщо хочете?
– Дві такі ідеї здаються мені найбільш значущими.
Перша. Ідея побудови Справедливого Суспільства через відмову від приватної власності – вона ж марксистська, вона ж ленінська, вона ж соціалістична. “Скасувати раз і назавжди приватну власність на засоби виробництва; передати ці засоби виробництва у власність самим виробникам – всі інші проблеми соціології та економіки вирішаться тоді автоматично” – так можна сформулювати суть цієї ідеї.
Друга. Ідея побудови Справедливого Суспільства за допомогою безмежного розвитку науки, вдосконалення техніки і створення Другої Природи. “Науково-технічний прогрес автоматично породжує прогрес соціальний” – ця технократична ідея зародилася в надрах XIX століття, століття пари та електрики, вона не має певного автора, її породили успіхи першої НТР і запаморочливі перемоги другої.
Обидві ці ідеї досить прості й доступні будь-якій людині в дуже широкому соціальному діапазоні, що робить їх надзвичайно спокусливими. Нам вдалося дожити до того моменту, коли соціалістична ідея дискредитувала себе повністю — з’ясувалося, що під час спроби її практичного втілення вона заводить своїх фанатиків, а з ними й решту людства в кривавий глухий кут.
Уже зараз зрозуміло, що і технократична ідея, взята в чистому вигляді, є збитковою і небезпечною – вона з неминучістю породить екологічну катастрофу і заведе людство в непривітні джунглі Другої Природи, у світ, де все буде штучне, навіть, можливо, і самі люди. Утім, цього світу ми з вами швидше за все не встигнемо побачити. І слава Богу.
XX століття, йдучи, залишає руїни великих ідей і прекрасних ілюзій. Нових ідей і нових ілюзій воно, здається, не породило. Зате породило багато нових страхів. XIX століття застерігало, і XX століття не послухалося застережень. По-моєму, ніколи в історії не було так багато застережень, таких ґрунтовних і серйозних, як у другій половині нашого століття. Час усе-таки дути на воду, можливо, це і стане основною “ідеєю” XXI століття? Не знаю. Але я знаю гасло, під яким нашому століттю належало б увійти в наступне. Чудове гасло: “Митьки нікого не хочуть перемогти!”.
– XX століття пройшло під знаком мрії про контакт із надцивілізацією. Що таке для вас ідея інопланетних Мандрівників, чи допускаєте ви їхнє існування та участь у земних подіях? Може, у XX столітті вони вже господарюють тут?
– Мандрівники завжди були для нас символом далекого майбутнього, більш високого еволюційного щабля. Мандрівники — це символ надцивілізації. Саме поняття надцивілізації, по суті, гіпотетичне за всієї своєї визначеності — надцивілізація є цивілізацією, що оперує енергіями порядку зоряних. Я сильно підозрюю, що наші шляхи просто не можуть перетнутися: ми ходимо різними дорогами — у мандрівників асфальтобетонні супермагістралі, у нас — мурашині стежки в траві. Якщо ж і трапиться так, що дороги ці випадково перетинатимуться, то, на наш погляд, це виглядатиме швидше за все як стихійне явище, що не має жодного стосунку до розумної (з людської точки зору) діяльності. Найімовірнішу, на наш погляд, модель контакту з надцивілізацією описано нами в повісті “Пікнік на узбіччі”.
Усе, що нам треба для того, щоб зажити по-людськи, у нас є. Усе, що нам може завадити, я вже перерахував. Навіщо ж нам Мандрівники? Адже Мандрівники — це не більше ніж Бог. А Бог — у людині. Або ж його немає ніде.
– Як, по-вашому, чи завершилася на нас еволюція? Чи нам ще належить розвинутися в монстрів, титанів, всемогутніх “гомосупер”?
– І в найближчому, і в найвіддаленішому майбутньому можливий тільки один тип еволюції людини – штучна еволюція, вторгнення в генні структури. Це шлях надзвичайно небезпечний і, я б сказав, аморальний, але людство може виявитися вимушеним на це піти, якщо екологічна катастрофа все-таки вибухне, і нам доведеться жити у світі, де немає ні чистої води, ні зеленої трави, ні атмосферного повітря.
– Чи не збувається на наших очах найпесимістичніший прогноз щодо долі Росії? І чи не стали ми вже країною, де неминуче збувається найгірший прогноз?
– Країну нашу я не тільки не вважаю приреченою, але, навпаки, бачу на порозі найбільшого економічного, соціального і культурного піднесення. Ми отримали унікальний шанс почати все спочатку і зробити нарешті у себе все, як у людей. Ганьба нам буде, якщо слабкість, дурість, лінощі наші й по вадливість на демагогічні гасла завадять нам використати цей шанс.
– XX століття не породило у вас упевненості, що література не здатна виховати людину і запобігти катастрофі, що їй слід відмовитися від учительської ролі?
– Я ніколи не приписував літературі вчительської ролі, хіба що в дитинстві та ранній юності. Ми звикли до переконання, що література формує світогляд. У неї не було і немає такого завдання. Світогляд формують сім’я, школа, завод, стадіон, життя в усьому різноманітті своїх проявів. А література може той чи інший світогляд підтримувати – ось і вся її функція.
– Як це не сумно, матеріальний прогрес найчастіше жорстокий. Майбутнє не щадить теперішнього і не надто дбає про моральність і свободу. Чи має сенс протистояти перебігу історії, попри всю безнадійність таких спроб?
– Прогрес — поняття широке і багатозначне… Що ж залишається окремій людині, яка не мати сили ані зупинитися, ані загальмувати, ані відкинути в бік громаду світу, які пруть своєю дорогою?
Аркадій Бєлінков сказав чверть століття тому: “Якщо нічого не можна зробити, то потрібно все бачити, все розуміти, не дати обдурити себе і ні з чим не погоджуватися”. Він таким чином гранично стисло і ємко сформулював основні правила поведінки інакодумця в будь-якій тоталітарній системі. Прогрес відбувається з невблаганністю і байдужістю найжорсткішої тоталітарної системи, і, отже, Кандидам і Саулам залишається і належить бачити, розуміти, відкидати брехню і “вирощувати свій сад”. Бо прогрес – це (як у Л. М. Толстого) рівнодія мільйонів воль. Не можна прискорити ріст дерева, тягнучи його вгору за гілки. Не можна прискорити хід історії, бо “божі млини мелють повільно”.
