Джозеф Пулітцер – батько американської журналістики
17 серпня 1903 року було написано один заповіт. Не старий ще, але повністю сліпий і такий, що не терпить найменшого шуму, чоловік, який ось уже багато років живе на яхті, продиктував свою останню волю. Два з 20 млн (нинішніх трьох мільярдів) власноруч зароблених доларів він передавав Колумбійському університету, до того ж із докладними інструкціями – як і на що їх витратити…
Тією людиною був Джозеф Пулітцер, а написане в заповіті стало зерном, з якого виросла найпрестижніша в Америці премія, блакитна мрія кожного журналіста і письменника.
Через вісім років заповіт розкриють, ще через шість – уперше назвуть лауреата, і з того моменту щороку в перший понеділок травня рада піклувальників Колумбійського університету в Нью-Йорку вручатиме Пулітцерівську премію журналістам, письменникам і драматургам.
Її володарями стануть Вільям Фолкнер і Ернест Гемінґвей, Гарпер Лі і Джон Стейнбек, газети Los Angeles Times і The Washington Post, а також сотні відважних репортерів.
Але заслуга Пулітцера не тільки у створенні “Нобелівки для журналістів”. Саме він зробив американську пресу тим, чим вона є досі, – четвертою владою, інструментом впливу, однією з основ суспільства. А його власна біографія, будь вона нарисом чи репортажем, цілком могла б претендувати на премію імені себе.
Джозеф Пулітцер народився 10 квітня 1847 року в Австрійській імперії (тепер Угорщина), у забезпеченій родині єврейського торговця зерном. Дитинство провів у Будапешті, навчався в приватній школі і, найімовірніше, мав успадкувати сімейний бізнес. Однак, коли хлопцеві виповнилося 17, стався перший крутий поворот. Він пристрасно захотів воювати. Але ні австрійська, ні французька, ні британська армія не забажали прийняти на службу худорлявого хворобливого підлітка з поганим зором. І тільки вербувальник армії США, випадково зустрінутий у Гамбурзі, легко підписав із Джозефом контракт – Громадянська війна наближалася до фіналу, солдати гинули тисячами, і «північники» набирали добровольців у Європі.
Юний Джозеф Пулітцер отримав безкоштовний квиток на корабель і вирушив до Америки. За легендою, біля порту прибуття він стрибнув за борт і дістався берега вплав. Чи то це був Бостон, чи то Нью-Йорк – дані різняться, але, безумовно, причиною екстравагантного вчинку стало бажання отримати більше грошей: вербувальник у Гамбурзі обіцяв $100, але виявилося, що можна прийти на збірний пункт самостійно й отримати не 100, а 200. Мабуть, Джозеф так і зробив. Пулітцера прийняли в Нью-Йоркський кавалерійський полк, що складався з німців, там він чесно відслужив цілий рік, до закінчення війни.
Після демобілізації Джозеф недовго пробув у Нью-Йорку. Без грошей, без мови і професії він не знайшов ні роботи, ні житла і вирушив у Сент-Луїс, де жило багато німців і можна було хоча б читати вивіски і спілкуватися.
Пулітцер був некрасивим, довгим і нескладним хлопцем. Мешканці нетрів називали його “єврей Джо”. Він брався за будь-яку роботу – офіціанта, вантажника, погонича мулів. При цьому Єврей Джо прекрасно розмовляв німецькою та французькою, та й узагалі був начитаним, допитливим, мав гострий розум і вибуховий темперамент.
Звідки взялася журналістика? Вона сама знайшла його. Весь вільний час Джозеф проводив у бібліотеці, вивчаючи англійську мову та юриспруденцію. У бібліотеці була шахова кімната. Одного разу Пулітцер, спостерігаючи за грою двох джентльменів, познайомився з ними. Одним із шахістів був Карл Шурц, редактор місцевої німецькомовної газети Westliche Post. Він подивився на кмітливого хлопця – і запропонував йому роботу.
Отримавши роботу, Пулітцер почав писати – і вчився так швидко, що це здається неймовірним. Він стрімко опанував англійську мову, його репортажі, спершу незграбні, а потім дедалі гостріші й більш запам’ятовувані, дуже швидко стали такими популярними, а слава – такою очевидною, що вже за три роки він обійняв посаду головного редактора й придбав контрольний пакет акцій газети, але незабаром продав свою частку, пристойно на цьому заробив і поспішив у політику. Річ у тім, що Пулітцер був щиро закоханий в американську демократію.
Він рухався вперед як бульдозер. Уже 1873 року, лише через п’ять років після того, як юнаком зістрибнув із корабля, у віці трохи за 20, він став членом Законодавчих зборів штату. Джозеф мріяв про реформи, про формування громадської думки, але, поварившись у політичному котлі, зрозумів, що все це можна зробити за допомогою преси. Він чекав моменту і нарешті 1878 року купив газету Dispatch, що стояла на межі розорення. Він додав до неї міський вісник Post і об’єднав їх у St. Louis Post-Dispatch. Так, до речі, мимохідь він одружився з Кейт Девіс, 25-річною дочкою конгресмена, і тим самим остаточно утвердився у вищому суспільстві Сент-Луїса. Шлюб цей було укладено з холодною головою, адже головним коханням Джозефа, його довічною пристрастю, вже була журналістика.
Який вигляд мала преса до Пулітцера? Це були ранкові газети, в яких друкувалися політичні та фінансові новини, та ще й оголошення про весілля і похорони. “Високий штиль”, довгі речення, дорожнеча – все було націлене на багату публіку в костюмах і капелюхах.
Пулітцер зрозумів (чи відчув), що нові часи вимагають іншої преси. Америка стрімко розвивалася, освіта ставала доступною, люди переселялися в міста, з’явився телеграф, електричні лампочки давали змогу читати в темний час доби. Він зробив ставку на простих людей, які раніше не читали газет. Як би сказали сьогоднішні маркетологи, Пулітцер першим перевів пресу із сегмента люкс у мас-маркет.
Перш за все, Джозеф значно здешевив St. Louis Post-Dispatch за рахунок нових технологій друку. Потім став публікувати все, що цікаво більшості: новини міського життя, курйози, кримінальну хроніку, адреси розпродажів, різноманітну рекламу. Пулітцер почав випускати вечірню газету, її можна було читати після робочого дня. Він першим увів в ужиток провокативні заголовки – набрані величезним шрифтом і такі, що впадали в очі. Вони обов’язково містили головну новину, а самі тексти були написані простими короткими реченнями, зрозумілими навіть малограмотним.
Пулітцер став публікувати статті, призначені спеціально для жінок, що тоді здавалося немислимим. Жінки – і газети, помилуйте, що за дурниці?
Але найголовніше – він перетворив новини на історії. Річ не в самому репортажі, вчив Пулітцер, а в тих емоціях, які він викликає. Тому Джозеф змушував своїх співробітників шукати драму, щоб читач жахався, дивувався і розповідав оточуючим: “Чули, що вчора написали в газеті?”
Але і це не все. Зробивши газету справді народною, Пулітцер додав вогню у вигляді корупційних розслідувань. У St. Louis Post-Dispatch публікували приголомшливі історії про продажних прокурорів, багатіїв, які ухиляються від податків, про злодійкуватих підрядників. Одного разу Джозефу навіть довелося відстрілюватися від одного з героїв публікації. Але читачі були в захваті, газета розліталася як гарячі пиріжки. Через три роки після купівлі видання прибуток становив $85 тисяч на рік – гігантські на ті часи гроші.
І тоді Пулітцер вирушив підкорювати “Велике яблуко”. Він заліз у борги і купив збиткову нью-йоркську газету The New York World. Методи були випробувані, і з перших же днів він влаштував у сонній редакції справжній ураган. Усе прискорилося до межі, репортерів і посильних Джозеф змушував пересуватися буквально бігом – щоб першими добути новини. Він відправляв кореспондентів по всьому світу і публікував живі репортажі про найзахопливіші події з усіма деталями. Він весь час щось вигадував. Його журналісти брали інтерв’ю у звичайних людей на вулицях – нечувана справа! Саме в його газетах уперше стали широко використовувати ілюстрації, зокрема карикатури. З легкої руки Пулітцера в професії з’явилися так звані хрестові походи, коли журналіст впроваджувався в певне середовище, щоб зібрати достовірний матеріал.
У недільних випусках The New York World друкувався комікс The Yellow Kid про неохайного малюка з лисою головою, стирчать передніми зубами і відстовбурченими вухами. Малюка звали Мікі Дьюган, він не знімав жовтої нічної сорочки і цілими днями тинявся в нетрях Нью-Йорка. Таким був герой першого у світі коміксу, а його автор – художник Річард Аутколт – вважається прабатьком сучасних коміксів.
Але раптом цей жовтий чоловічок з’явився в New York Journal. Виданням володів молодий амбітний Вільям Рендольф Герст, у недавньому минулому репортер The New York World. Свій журнал Герст купив – ось насмішка долі – у рідного брата Джозефа Пулітцера. З боротьби за права на комікс почалася недовга, але запекла битва двох гігантів – Джозефа Пулітцера і його недавнього учня Герста. Герст перекуповував журналістів у Пулітцера, той перекуповував їх назад. Для Герста не існувало жодних меж в описі кривавих подробиць і світських пліток, Пулітцер же не міг виходити за рамки. На полях цієї друкованої війни і народилося те, що ми сьогодні називаємо “жовтою пресою” – переміщення акцентів з фактів на думки, гра на ницих почуттях, упор на секс і насильство, відверті фальсифікації, штучне створення сенсацій. Хлопчисько в жовтій сорочці став символом низької журналістики.
Хоча ця війна була недовгою, лише кілька місяців, вона лягла плямою на біографії обох і породила цілий напрям преси.
Насправді, звичайно ж, конфлікт Пулітцера і Герста набагато глибший, ніж гонитва за сенсаціями. Якщо для Джозефа найважливішим було посилити вплив преси на суспільство, то Вільям Герст говорив: “Головний і єдиний критерій якості газети – тираж”. Згодом Герст скуповував усі видання, що потрапляли під руку, – від регіональних газет до журналу “Космополітен”, був членом Палати представників, знімав кіно для передвиборчої кампанії Рузвельта, у 30-х ніжно товаришував із Гітлером і підтримував його на сторінках своїх численних газет і журналів.
Поки Герст збирав статки, Пулітцер звернувся до однієї з головних ідей свого життя – викриття корупції та посилення журналістики як механізму формування демократичного суспільства. Його газета повернулася до стриманості, до ризикованих корупційних розслідувань. 1909 року його видання викрило шахрайську виплату Сполученими Штатами $40 млн французькій Компанії Панамського каналу.
Президент Рузвельт звинуватив Пулітцера в наклепі і подав на нього до суду, але подальші процеси підтвердили правоту журналістів.
Колишній Єврей Джо став неймовірно впливовою фігурою, це значною мірою йому Америка зобов’язана своїм антимонопольним законодавством і врегулюванням страхової галузі.
До речі, статуя Свободи з’явилася на однойменному острові теж завдяки Джозефу Пулітцеру. Це він обурився, що французький подарунок іржавіє десь у порту. У його виданнях розгорнулася потужна кампанія, і за короткий час необхідна для встановлення сума була зібрана. Кожному, хто пожертвує навіть цент, було обіцяно, що його ім’я надрукують у газеті. У результаті кампанії на сторінках пулітцерівської газети було зібрано $100 тисяч на встановлення статуї Свободи.
Багато з 125 тисяч жертводавців внесли менше одного долара. І все-таки імена всіх були надруковані в газеті. І додатковим прибутком було те, що всі купували газету, щоб побачити своє ім’я. Свобода знайшла своє місце в Америці”, – задоволено зауважував він, ще не знаючи, яке значення матиме статуя в подальшій історії.
1904 року Пулітцер уперше публічно висловив ідею створити школу журналістики. Це було несподівано, адже багато років поспіль він стверджував, що цієї професії немає сенсу вчитися: треба працювати в ній і набувати досвіду. Однак тепер, у статті для The North American Review, він написав: “Наша республіка та її преса підніматимуться разом або падатимуть разом. Вільна, безкорислива, публічна преса <…> може зберегти ту громадську чесноту, без якої народний уряд – удавання і знущання. Цинічна, корислива, демагогічна преса з часом створить народ настільки ж низинний, як і вона сама…”
Тільки потім з’ясувалося, що на момент написання цих слів заповіт рік як було складено – і вища школа журналістики, і премія вже існували на папері.
Пулітцер продумав усе. Він вказав, що премію мають вручати за найкращі статті та репортажі, в яких є “ясність стилю, моральна мета, здорові міркування і здатність впливати на громадську думку в правильному напрямку”. Однак, розуміючи, що суспільство змінюється, він передбачив гнучкість, заснував консультативну раду, яка могла б переглядати правила, збільшувати кількість номінацій або взагалі не вручати премії, якщо немає гідних.
До того ж заповіт наказує нагороджувати за літературні та драматичні твори. Пізніше Пулітцерівську премію стали вручати також за поезію, фотографію та музику. А через 100 з гаком років додалися онлайн-видання та мультимедійні матеріали. Кожен американський журналіст готовий на все заради Пулітцерівської премії, незважаючи на те, що сьогодні вона становить скромні $15 тисяч. Справа не в грошах: як і передбачав Пулітцер, розслідування завжди ставлять журналістів під удар, а лауреати можуть отримати деякий захист.
Джозеф працював як проклятий. У нього народилося семеро дітей, двоє померли в дитячому віці, але сім’ю він бачив рідко, фактично жив нарізно з дружиною, хоча забезпечував їй безбідне існування і подорожі. Зрештою Кетрін завела роман із редактором газети чоловіка і начебто навіть народила від нього свою молодшу дитину. Але Джозеф цього не помітив. Його єдиною пристрастю була газета, він віддавав їй увесь свій час, усі думки і все здоров’я.
Саме здоров’я його і підвело. Проблеми із зором – відшарування сітківки обох очей – почалися ще до купівлі World. Точніше, купівля частково поглибила проблеми: 1883 року він мав плисти в Європу, щоб поправити здоров’я, а замість цього зустрівся з фінансистом Джеєм Гулдом і домовився про позику для придбання газети.
У 1890 році, у віці 43 років, Джозеф Пулітцер був майже сліпий, виснажений, занурений у депресію і болісно чутливий до найменшого шуму. Це була незрозуміла хвороба, яку називали “неврастенією”. Вона буквально з’їдала розум. Брат Джозефа Адам теж страждав від неї і в підсумку наклав на себе руки. Медіамагнату ніхто не міг допомогти. У результаті на яхті Пулітцера “Ліберті”, в його будинках у Бар-Гарборі та в Нью-Йорку за шалені гроші обладнали звукоізолюючі приміщення, де господар був змушений проводити майже весь час.
Джозеф Пулітцер помер від зупинки серця 1911 року в звуконепроникній каюті своєї яхти на повній самоті. Йому було 63 роки
