“Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…”

“Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…” – так почав цю історію літній професор, коли вкрай уже втомився від наших постійних голосінь.

Він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і виголосив цю саму фразу: “Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…”

– Хочете розповім свою сумну історію?

– Звичайно ж, так! – закивали ми. І приготувалися його жаліти.

Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі — як почув, як запам’ятав. Не просто запам’ятав, а засвоїв. На все життя:

– Мені в житті не щастило із самого моменту мого зачаття…

Мій батько, який перебивався випадковими грошима від навантажень-розвантажень, зник із мого життя, щойно дізнався, що його неповнолітня подружка — дівчина-мулатка, що віддавала перевагу нічному способу життя, – “завагітніла”. Його як вітром здуло! Тому я — безбатченок.

Моє невезіння тільки починалося… Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки-но почувши мій перший крик, одразу ж, на пологовому столі, відмовилася від мене. Так я, слабка беззахисна крихітка, яка щойно прийшла в цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один… Кричущий від безвиході на весь цей Всесвіт на руках в акушерки.

Далі — більше… Мені фатально не щастило… Мене не всиновили в дитинстві — я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж у ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку дитини, я прямо потрапив до дитячого будинку.

Ну, тут уже… не щастить — так не щастить! Це був дитячий будинок для “кольорових” дітей, яких нас там тільки не було… Я випробував сповна на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щипаються чорні…

Не щастило мені й з навчанням… Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Та, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони в нас у дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою в мене теж, як ви розумієте, не склалося. Ну, просто — тотальне невезіння!…

…Він помовчав. Посидів у тиші, дивлячись кудись у підлогу… Потім підняв очі на нас. Ми, звісно, співчутливо чекали на продовження цієї історії, не розуміючи — до чого він узагалі все це почав, — адже так славно сперечалися щодо маркетингових задачок лише пів години тому.

– Я втомився розповідати вам це, — несподівано сказав він, — Це не моя історія… Хочете, я розповім вам СВОЮ?

Німа пауза… Нам залишалося тільки покивати головами, бо ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він узагалі все це нам розповідає, та ще й мова англійська для багатьох не просто у своїх тонкощах давалася.

– А моя історія — ось… – продовжив він.

– Я по життю взагалі — дуже везуча людина!

Мені пощастило прямо від самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник із життя моєї, не менш недолугої, матусі, а заразом і з мого життя — раз і назавжди! Можливо, він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те його рішення… Хто знає, яким би я виріс і що б узагалі зі мною стало, якби моє дитинство і дитинство минуло поруч із ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч із ним і тому тихо відступив. І я вдячний йому за це.

А мені, тим часом продовжувало щастити.

Юна мулатка відмовилася від мене просто на пологовому столі. І це вже була удача! Бо якби вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б живим… А так у мене, хоч і слабкого, недоношеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона… Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за цю її відмову. І навіть у думках не хочу уявляти, як і де б я жив, як і де минуло б моє дитинство, якби вона тоді не відмовилася від мене. Ця її відмова теж додала мені сили. Адже оголошуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що сподіватися мені в цьому житті нема на кого, я один… А це, напевно, все ж таки якусь концентрацію внутрішньої енергії спричиняє, погодьтеся… – усміхнувся він.

Далі — більше!

Мені пощастило, що мене не всиновили в дитинстві. Інакше я, хворобливий, ослаблений малюк, одержав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови й турботу людей, які всиновили мене, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим у собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їхні “щипки”, та й плюватися я можу ого-го як! Чи це не везіння!

Ну, а зі школою — це взагалі — окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вела одна людина. У старших класах ми якось здружилися з учителем біології, який був для нас “ходячою енциклопедією”, – так захоплено він був захоплений своїм предметом. І (ось везіння!) він же викладав у нас ще й математику, що давало змогу нам зустрічатися на уроках щодня! Ми багато спілкувалися. Звичайно, у мене були тільки відмінні оцінки з його предметів. І коли постало питання вибору коледжу – я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.

Потім був університет.

Потім — наукова робота.

Сім’я. Діти. Онуки.

Я радий тому, що народився під щасливою зорею!

І вдячний Долі за везіння.

Він продовжував з усмішкою сидіти на краєчку парти. А ми “перетравлювали” все щойно почуте…

– Ось вам дві історії, два погляди, на одне й те саме життя, — сказав він, підводячись із парти й піднімаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, — Вам яка більше до душі?