Невідома трагедія Закарпаття. Історія депортації
Мені вкрай дивно, коли в нас, на Закарпатті, 9-го травня виходять на вулиці святкувати день “вєлікой” перемоги. Перемоги кого і над ким, не задумувалися? Чию перемогу можна святкувати на землі, яка в 44-45 роках була окупована та надалі незаконно анексована Радянським Союзом? Чию звитягу ми прославляємо та чию історію вчимо? Бо наша історія трошки інша, набагато сумніша.
“Звільнення” Закарпаття відбувалося з літа по осінь 1944-го року силами 4-го українського фронту. Про якісь грандіозні бої під час так званої Карпато – ужгородської операції мені не відомо, але я і не історик. Від очевидців чув, що німці з угорцями спішно відступали, залишаючи худобу і провіант по людях, а за кілька днів приходили “асвабадітєлі” і все відбирали, і залишене і людське. Так що, якщо спиратися на ці дані, то за невеликими винятками, звільнення Закарпаття виглядало, як захоплення покинутих армією супротивника територій. Винятково запеклі бої в потужному залізничному вузлі – Чопі пояснюються саме забезпеченням відступу німецьких військ.
Якщо період із 39-го по 44-й роки для місцевого населення Закарпаття пройшли порівняно спокійно, то справжня війна почалася саме після його “визволення”. Першим ділом, військовою владою було зігнано багатьох чоловіків призовного віку, переважно угорців, німців, чехів і євреїв в концентраційні табори під приводом триденних відновлювальних робіт – “кіш-роботи”, як стали називати їх місцеві.
Надалі це найбільш працездатне населення краю партіями вивозилося на схід та північ Радянського Союзу, в Сибір або деінде. Багато хто вже ніколи не повернувся. Ці три дні для моїх діда та прадіда виявилися десятьма роками на Сахаліні.
Це все дійство відбувалося на виконання секретної постанови №0036:
“Необходимо взять на учет всех военнообязанных лиц в возрасте 18-50 лет немецкой и венгерской национальностей, в данный момент проживающих на территории освобожденной Закарпатской Украины, а также чиновников и сотрудников венгерской полиции и жандармерии, которые находятся на территории освобожденной Закарпатской Украины.… Во время регистрации военные коменданты должны довести до сведения этих лиц, они обязаны повторно появиться 18 ноября.… Лица, проживающие на территории освобожденной Закарпатской Украины, необходимо отдельными отрядами, согласно спискам, под конвоем направлять в лагеря военнопленных”.
Цим документом почалася епопея депортацій корінних народів Закарпаття, яка тривала кілька років та забрала десятки тисяч молодих життів. Як бачимо з тексту документа, мирному населенню надавався статус військовополонених, то ж питання, з ким воювала РККА на території краю, для мене не стоїть. Офіційних даних та цифр по цій операції з депортації корінного населення Закарпаття немає, але за відносними цифрами зміни етнічної структури населення краю в другій половині 40-х років “зникли” 55 000 місцевих німців та угорців.
Згідно зі списком Народної Ради Закарпаття на літо 1945 року в трудових таборах та таборах для військовополонених було 27 000 закарпатців, і це тільки ті, хто пережив зиму 44-45-го. Ще скільки ж молодих хлопців не пережило ту зиму, якщо не більше, знаючи умови утримання та доправлення. Чомусь, цей геноцид не набув такого розголосу, як депортація кримських татар, хоча в масштабах невеликого Закарпаття це тотальне винищення генофонду близьке за значенням до апокаліпсиса.
Є ще один момент, про який мало хто знає, але який мав повністю “зачистити” територію Закарпаття від корінного населення. Один старий військовий полковник розповідав мені, як в 1952-му році Сталін прийняв рішення вивезти все корінне населення Закарпаття в Сибір. Що саме стало причиною такого рішення: чи то вже дві поспіль провалені програми колективізації, чи то сподобалася вождю практика перекроювання етноландшафтів Криму та Донбасу? Факт той, що на осінь було заплановано масове переселення за вже відпрацьованим сценарієм.
Однак, тоді, на прохання наркома народного господарства, щоб не зривати плани лісозаготівлі, операція була перенесена на весну 53-го року. А весною 1953-го Сталін помер, зробивши велику послугу і без того багатостраждальному народу Закарпаття.
От така сумна і трагічна історія “звільнення” нашої землі та “світлого” майбутнього в родині братських народів. Тільки щаслива випадковість не дала остаточно перетворити Закарпаття на “ісконно” російську землю, а весь корінний народ перемолоти в добрива для сибірської землі.
Пам’ятаймо свою історію…
