Вітчизна?

Думаємо, що треба розуміти одну важливу річ. Коли ви перед собою бачите адекватного, зі здоровим глуздом  росіянина, то ви повинні усвідомлювати, що цей росіянин, по суті, не має нічого спільного з Росією.

Тобто, якщо перед вами росіянин, який не хворий на великодержавний шовінізм і не заражений імперською лихоманкою, росіянин, для якого людське життя є найвищою цінністю, а права і свободи особистості найпершою необхідністю для її гідного існування, якщо він не расист, не ксенофоб, не Антисеміт, ненавидить Сталіна і Путіна, СРСР вважає імперією зла і всю історію імперської Росії – історією безкарних злочинів і жорстоких поневолень, бажає розгрому у війні російським окупантам і найсуворішого покарання для своєї країни – то ця людина не має нічого спільного з Росією крім мови, якою говорить і шматка паперу з двоголовим орлом у кишені, який був виданий йому по праву народження.

Велика помилка, коли деякі російські ліберали (у хорошому сенсі ліберали, одиниці) стверджують, що Росія – це вони. Ні. Вони – це її протилежність. Росія сьогодні, як і вчора – це незмінний, безпросвітний ГУЛАГ. І порядні, совісні, гідні в ній завжди виступали в ролі в’язнів, у ролі гнаних, що піддаються остракізму, мукам і пристрасно, сліпо, озвіріло ненавидним ​​ народом із «глубинки».

Росія ж – це мільйони та мільйони людей, які несуть у собі всі перераховані вище виразки й вади. Поки так. Може через сто років (двісті? триста?) можна буде сказати, що Росія – це ми й такі, як ми, але зараз Росія – це вони. Донощики, окупанти, наглядачі, хата з краю, життя за царя, затягнемо тугіше пояси, нічого не хвилює, поки смажений півень не клюне, бомбу на Америку, не жили добре і нічого починати, Сталіна на вас немає, діди воювали, дійдемо до Берліна, Україну вигадав Ленін, світова змова, перший канал, тортури, бараки, цар добрий – бояри погані, бий зрадника…

Росія – це вони. Потрібно дивитися на це прямо і без зайвих сентиментів. Хто сказав, що рабство – це обов’язково кайдани, що в’їлися в шкіру і замурзані фізіономії в бруді, по яких рабовласник хльосне батогом, вибиваючи останні зуби? Сучасне рабство потребує сучасної естетики.

Всі одягнені й навіть ходять на “вибори”.

Рабство – це коли з роздратуванням закриваєш вікна квартири, щоб не чути крики людей, яких тягнуть до автозаку.

Коли позіхаєш, читаючи про Бучу.

Коли стоїш перед усіма на повний зріст і без зайвого сорому і тіні сумнівів кажеш: “Мій син загинув за батьківщину в Україні, і я вдячна Володимиру Володимировичу Путіну…”.

Рабство – це коли ти 22 роки поспіль з мовчазною покірністю терпиш і приймаєш (іноді схвалюєш, навіть радієш) жахливе насильство, яке чинить твоя держава. Твоя країна. Твоєю батьківщина. Тому, що батьківщина – це люди. Не берізки, не Пушкін, не кокошник, а народ з усіма його сподіваннями, розпачами та схильностями.

Але не таке страшне саме рабство, як любов раба до своєї несвободи. Птах у клітці сприймає політ, як хворобу.

І вважає за краще прожити все життя в клітці та померти в цій клітці. І не дай Боже за прапорці. Це не велено. Чуже. Страшно. Самостоп.

Ось цей виплеканий століттями негативної селекції самостоп у національній свідомості – є квінтесенція рабства.

І той самий зі здоровим одиначок з російським паспортом у кишені втілює в собі все те, що ненавидить і відкидає, завжди ненавиділа і відкидала багатовікова Росія.

Ми, що залишилися, розкидані по світу, переслідувані, які ховаються, намагаються достукатися, пробитися, терзаються болем за Україну, бажаючи справедливої ​​кари для всієї цієї гидоти, що маршує строєм під проклятим триколором, ми – це її ментальний, світоглядний, смисловий антипод. Від голови до п’яток. на клітинному рівні. На фізіологічному. Може не буквально, але так.

Будь-яка людина, яка сьогодні стоїть на боці добра – ця людина ворог Росії. Ворог усьому тому, що вона уособлює собою і що вона несе у собі.

І краще не мати батьківщини зовсім, ніж намагатися примушувати себе любити те, що любити вже неможливо.