Наталя Мишка: – Хочите правду про Херсон?
Бажаєте правду про Херсон? Читайте! З перших вуст. На другому пункті вже плакала вголос. На постскриптумі – істерика. Нехай ще хтось мені хоча б заїкнеться про те, що “ну там же не стріляють”!
Ім’я людини не публікую, самі знаєте чому.
- Область була окупована дуже швидко. Також швидко зникла можливість виїзду. Спочатку відрізали дорогу на Миколаїв через Посад-Покровське, потім через Станіслав та Олександрівку. Потім відрубали шляхи у напрямку Кривого Рогу, останній з яких був через сумнозвісний Давидів Брід, де колону цивільних накрили Градами. У тій колоні була моя колега, їй і її маленькій дочці пощастило залишитися живими, але вона мовчить про те, що там діялося. Виїхати зараз можна лише через Крим та територію РФ до країн Балтії. Це не менше 600 $ та чотири доби в дорозі на автобусі. Для звичайної сім’ї це неможливо.
В області дуже багато росіян, і вони почуваються господарями. У селах відбувається страшне. До Осокорівки (вона зараз звільнена, якщо не помиляюся) разом із військовими зайшли лікарі, які констатували масові зґвалтування. Як сказала одна з постраждалих, вік та зовнішність для загарбників значення не мали, ґвалтували навіть літніх жінок.
Прекрасне село на березі лиману, Олександрівка, більше не існує, його зрівняли із землею. Голова Станіславського ОТГ та жителі Станіслава досі займаються евакуацією та похованням тіл загиблих, все на свій страх та ризик, бо обстріли не вщухають.
Знаменита Чорнобаївка… “Серіал”, про який із таким захопленням та гумором жартували всілякі експерти. Нам не було від цього ні кумедно, ні радісно, бо там люди. Це велике село, яке кожну серію цього пекельного серіалу платить людським життям. Є загиблі та поранені, діти та дорослі. Є вулиці, на яких не лишилося жодного будинку.
Білозерка. Там танки стоять між хатами та від пострілів здригається земля. Таких сіл безліч області, й у кожному своя історія жахів війни пишеться пакетами Градів.
Вінниця. Моє прекрасне південне місто, мій будинок. Трагедія окупації Херсона розпочалася одразу й криваво, битвою за Антонівський міст. Передмістя Херсона, Антонівка та Кіндійка були під обстрілами кілька днів, а потім ще кілька не вдавалося домовитися про евакуацію мешканців, які вціліли під обстрілами. Люди тікали, в чому були і як могли. Серед них мій знайомий, йому довелося разом із сім’єю рятуватися під обстрілами, бо від будинку залишилася одна стіна. З цього часу він від гучних різких звуків просто знепритомнює.
А потім у місто в’їхали танки. І сталася трагедія Бузкового парку: там городяни пішли на танки з коктейлем Молотова. великокаліберним кулеметом їх розірвали за секунди. Росіяни довго не пускали нікого, щоб забрати тіла. Місцевий священник, отець Сергій Чудинович, на свій страх та ризик разом із кількома чоловіками поховав героїв у братській могилі прямо там, у парку. У перші дні окупації Херсона з важкої зброї було обстріляно будинки на вулицях Тарлі та Перекопській. Сказали, це помста за опір у Бузковому парку.
Наприкінці квітня в області відрубали зв’язок. Липкий жах від неможливості зателефонувати рідним і дізнатися, чи вони живі, я не забуду до кінця життя. Ми їздили на околицю міста, бо туди доходив зв’язок із Миколаївщиною. Потім зв’язок повернули, але тільки для того, щоб через місяць вимкнути знову, і його немає вже другий тиждень. Загалом ніякого і ніде навіть міські телефони не працюють.
Інтернет лише у тих, хто ще до війни під’єднав його від маленьких локальних провайдерів. Люди знімають паролі з домашнього вайфаю, щоб сусіди теж могли скористатися. Усі заклади та установи, які мають інтернет-зв’язок, зняли паролі та повідомили про це у соцмережах, щоб люди мали змогу зв’язатися з рідними.
На центральній вулиці Суворова в одному місці слабенько ловить зв’язок оператора лайфсел, там натовп, на лавах, на парапетах.
Банки та фінансові установи. Аваль пішов практично одразу, не давши людям ні переказати кошти, ні зняти. Ощадбанк тримався до останнього, доки туди не прийшли озброєні військові та не сказали “це тепер наше”.
Ми вдячні Привату, що він досі зі шкіри лізе, але не залишає своїх клієнтів напризволяще. Зняти готівку можна у відділеннях. Черги неймовірні, але ж можна. Коли у нас було вкрадено зв’язок, служба підтримки банку знайшла можливість проходити автентифікацію без смс.
Якщо не вдалося дістатись у черзі, то в Херсоні тепер нова спеціальність – оголенник. Людина, яка дасть вам готівкою суму, яку ви переведете їй на картку. Під процент від 2 до 10% від суми.
Русский мир позбавив нас аптек та ліків. Ліки продаються на узбіччях доріг і на базарах з багажників машин під палючим сонцем. Або через телеграм-групи, з тих самих машин. У телеграм-групах, щоб підкреслити, що ліки якісні, роблять приписку “українські” чи “не Крим”. Якщо, не доведи Боже, щось серйозне – ліки шукатимуть усі родичі та друзі хворого у всіх кінцях міста одночасно. І не факт, що вони знайдуть. Був момент, коли пляшка перекису водню коштувала до ста гривень. Сьогодні за пачку препарату “Лінекс” хотіли 850 грн.
На початку травня можна було йти повз парк тротуаром і раптом помітити, що в траві лежать снайпери. І водночас на шляху їде БТР з автоматниками. Звернути нікуди, прискорити крок не варто, може бути розцінено як завгодно і просто застрелять.
Десь у кінці квітня росіяни вдарили по центру міста ракетою, щоб звинуватити у цьому ЗСУ. Результат – ніхто не повірив в обстріл ЗСУ, а у центрі не можна було знайти цілу шибку. Прилетіла ця залізяка метрів за 600 від мого будинку, на щастя я там не ночувала, але вранці бігла так, що думала серце вилетить. На той раз пощастило, вибухова хвиля пішла в іншому напрямку, навіть вікна цілі.
Сьогодні вже 105-та доба, як я не вмикаю світло. Росіяни в темний час доби їздять містом важкою технікою і світять у вікна потужним прожектором, якщо світяться вікна.
Вихід із дому прирівнюється до виходу у відкритий космос: видалити з телефону взагалі ВСЕ, тому що телефон можуть перевірити у будь-який час і за результатами перевірки можна не повернутися додому. Люди зникають. Дехто потім повертає, а хтось у полоні вже понад місяць і доля їх невідома. Причому в полон потрапляють навіть юні, після одного з мітингів схопили 18 річного хлопця. Відпустили рівно за місяць, день у день.
- Попри все це жах, опір є! Ми не слухаємось мовчки. Спочатку були багатолюдні мітинги. Люди з прапорами йшли на БТРи та озброєних людей.
Потім мітинг розстріляли, кілька людей з тяжкими пораненнями потрапили до лікарні (розрив легені у жінки, відкритий перелом стегна у літнього чоловіка тощо). Опір став прихованим, але він є! Від розклеювання листівок до мазків фарби у кольорах нашого прапора, стрічки наших квітів на деревах. А днями відомий херсонський волонтер дядько Гриша (Григорій Янченко) їздив по дніпровському ринку із включеним на всю гучність треком “Вова, ебаш їх”. Вуличні співаки співають українських пісень, українська музика звучить із магазинів. Ой у лузі червона калина співають літніми вечорами у дворах багатоповерхівок, щоб незрозуміло було, звідки саме звук.
Херсон щодня доводить, що ми є Україна! Як то, в умовах тотального терору.
- Наша єдина, одна на всіх свідомих херсонців, мрія – визволення Херсона та перемога. Ми віримо у ЗСУ як у Бога! Так, ми боїмося. Так, мати надію щодня все важче. Так, росіян тут як сарани, у нас прямий портал з пекла через Крим. Але ми чекаємо та сподіваємося на звільнення!
Пограбована, обікрадена, знищена та розорена Херсонщина чекає та сподівається! Ми стали боятися тиші. Коли ми чуємо гуркіт канонади, ми думаємо, що це наші йдуть до нас.
Щодня криється серце, бо від нас обстрілюють тоннами смертельного заліза Миколаїв. Листування в месенджерах “від нас полетіло, біжіть в укриття бігом”. Після артобстрілу перекликання з миколаївцями “ви цілі?”
- Найстрашніше – що забудуть. Коли не гуркотить над головою і повз вікно не проїжджають Z-ки, дуже легко забути.
Ще страшніше – що не стануть нас відвоювати.
Найболючіше – коли кажуть “ви самі винні”, “віддаймо росіянам Херсонщину, тоді вони не підуть далі”. Дико боляче, коли профільний міністр транслює меседж “ви маєте зробити вибір на користь України та поїхати”. Нам три місяці говорили “покажіть, доведіть, що Херсон – це Україна” – і ми показували та доводили. Нам казали “зелених коридорів немає, не виїжджайте, небезпечно”.
А тепер міністр у справах окупованих територій дорікає нам мало не у співпраці з ворогом.
Про те, як виїжджати з області, розкажуть сотні розстріляних автомобілів мирних громадян та волонтерів, яких просто розстріляли як у тирі.
Коли таке каже міністр, то складається враження, що нас уже просто списали на незворотні втрати.
А світ має почути й зрозуміти: Україна щодня платить криваву данину молоху війни, і якщо не підтримати нас у цій боротьбі, то наша окупована реальність стане їх також.
П.С. І вже від себе додам.
Знаєте, що сказав цей чоловік після розмови? Я просто процитую.
“Нат, страшно. Не померти страшно. Страшно померти не миттєво. Вже думаю собі купити пачку каптопреса, і якщо раптом що – випити її всю, просто обвалить у нуль тиск і все. Якщо, наприклад, привалить стінами при артобстрілі. Або якщо по мене прийдуть, чи мало… вже три дні думаю. Просто не розумію як дозу розрахувати”.
Наталя Мишка
