«Політика умиротворення Путіна аморальна»
Письменник Джонатан Літтелл закликає західні країни до рішучості боротьби з загрозою всьому світу.
Письменник, кінематографіст, автор історичного роману про нацистські злочини «Угодниці» Джонатан Літтелл про війну в Україні. Літтелл дорікає урядам західних країн у нерішучості й переконує їх у тому, що запекла протидія — єдине, що може зупинити Кремль.
Минулого тижня наші лідери тут, на Заході, емоційно відреагували на фотографії сотень мирних жителів, вбитих у Бучі та інших передмістях Києва. “На фотографії з Бучі нестерпно дивитися”, – сказав Еммануель Макрон. “Жахливі, жахливі фотографії”, – так описав знімки Олаф Шольц. “Це удар кулаком під дих”, – заявив Ентоні Блінкен.
І вони абсолютно праві. Тільки коли це чуєш, складається гнітюче враження, ніби вони вперше бачать такі фотографії — людей, убитих російськими солдатами. Проте вже двадцять два роки, як ми дивимося на такі кадри. Просто всі ці роки наш розсіяний погляд падав на трупи чеченців, грузинів, сирійців, центральноафриканців, лівійців. Це насторожувало, але не настільки, щоб ставити під сумнів нашу політику зближення з Володимиром Путіним — політику постійного «перезавантаження», попри його провокації та злочини. Це було далеко, і неважко було заплющувати на це очі й продовжувати з ним торгувати, купувати в нього нафту та газ і продавати йому наші «Рено» та «Мерседеси».
Однак ці конфлікти та трупи були не так уже й далеко — їх теж документували європейські та американські журналісти. Я особисто бачив кілька трупів у Чечні після «зачисток» — на кшталт тієї, що сталася у листопаді 2001 року, коли Різван Лорсанов, ключова постать у російсько-чеченських переговорах 1996 року, людина, з якою я багато співпрацював і яку надзвичайно цінував, була холоднокровна вбито у власній машині, а його труп залишено гнити до кінця «спецоперації» — так само як і тіла українських мирних жителів, які намагалися виїхати зі своїми сім’ями трасою E40 на захід від Києва.
У 2008 році в Грузії я знову побачив почорнілі трупи, що кишіли хробаками, якими були усіяні села між Цхінвалі й Горі, — трупи мирних жителів, убитих осетинськими ополченцями Путіна. У Сирії я перебував до приходу російських військових, але багато моїх колег, не звертаючи уваги на ракети та бочки з бензином, які скидали російські вертольоти, робили фотографії їхніх жертв в Алеппо, Ідлібі та Гуті. Щоразу ці тіла були «внутрішньою справою» Росії або наслідком ситуації, «на яку неможливо було вплинути».
Але ми їх просто не помічали. Тепер, коли вони біля наших дверей, біля міста, яке ще сім тижнів тому більшість з нас вважало однією з європейських столиць, у нас нарешті розплющилися очі. Як це дивно і як сумно.
Те, що у 2010 році Ніколя Саркозі [на той момент президент Франції] з властивим йому цинізмом і без жодних сумнівів продав Росії військові кораблі вже через два роки після російського вторгнення до Грузії, дивує не більше, ніж завзятість Еммануеля Макрона, який, здається, все ще вірить у те, що з Путіним можна домовитись. Те, що Барак Обама був не надто занепокоєний анексією Криму, вторгненням у Донбас і грубим втручанням Росії в Сирії, могло здатися кричущим, але це було логічно з огляду на те, що США давно махнули рукою на Європу, а Близький Схід їх вимотав.
Але всі ці роки я не перестаю дивуватися Ангелі Меркель. Як жінка, яка виросла під російським чоботом, яка знає про радянську систему, КДБ і штазі не з чуток, могла всерйоз вважати, що достатньо вести активну торгівлю з Росією, щоб політика останньої залишалася поміркованою? Останні двадцять років вона, безсумнівно, краще, ніж інші західні лідери, розуміла, хто такий Володимир Путін, проте продовжувала дотримуватися горезвісного «Wandel durch Handel» — навіть після Криму, навіть після збитого над Донбасом літака МH17. Вона підтримала та затвердила будівництво газопроводів «Північний потік — 1» та «Північний потік — 2», попри очевидне заявляючи, що це суто економічні проєкти без будь-яких можливих геополітичних наслідків. Жителі балтійських країн, поляки й, звичайно ж, українці чудово розуміли, що сталося, і не переставали нас попереджати, іноді навіть надто наполегливо. Але їх ніхто не слухав.
Зараз ми краще розуміємо те, що відбувається. Навіть Макрон, навіть німці нарешті зрозуміли, що Путін зі своїм газом і нафтою тримає нас за горло і що необхідно послабити його хватку якнайшвидше — але не дуже швидко, оскільки споживачі у Франції, Німеччині чи Італії не погодяться платити по 2,50. євро за літр бензину та європейська промисловість не зможе обійтися без російського газу, навіть якщо це означатиме пряме фінансування війни. З 24 лютого Європа вже заплатила Росії близько 40 мільярдів євро за газ та нафту.
Після перших санкцій, які зрештою мало позначилися на нас, ми зволікаємо зі справді серйозними заходами. Ми думаємо, ми сумніваємося. Ми відриваємось на російське вугілля, яке насправді нікому не потрібне, щоб виграти ще трохи часу. Ми не готові. А чому? Навіть якщо забути про геополітику, ми вже сорок років знаємо, що настав час покласти край нашій залежності від викопного палива, але нічого не робимо. Ми ігноруємо вчених так само як Кассандр та панікерів. Натомість ми віддали себе на милість Путіну, твердячи, що він ніколи в житті не наважиться використати нашу залежність проти нас. І тепер ми по вуха у лайні.
На цьому тлі звучить та сама мантра: «Ми не воюємо з Росією». Звичайно, ні! Війна — це справа українців, хай самі з неї виплутуються — з нашою допомогою, певна річ, але в розумних межах, не більше. Легке озброєння, щоб вести партизанську війну та поступово знекровити російських військових? Будь ласка. Бронемашини та протикорабельні ракети, щоб дати їм відсіч? Чому ні. Літаки, танки, об’єкти ППО, щоб їх здолати? Ні в якому разі. Звідусіль звучить: тоді ми будемо втягнуті у війну, а війна з Росією виключена — у них атомна бомба, і вони її можуть використати.
Але як наші лідери не розуміють, що, з погляду Путіна та його силовиків, ми вже давно розпочали війну з Росією, задовго до вторгнення в Україну? На думку Путіна, щонайменше з 2008-го й абсолютно точно з 2012 року ми ведемо постійну війну проти Росії та проти нього особисто, що для нього одне й те саме. Розширення НАТО, яка з метою оборони прийняла до складу країни Балтії, — агресія проти Росії. Мітинги 2012-го проти повернення Путіна на президентську посаду — американська змова, щоб її скинути. Український Майдан є державним переворотом, організованим Держдепом США, щоб послабити Росію. Санкції після вторгнення до Криму та Донбасу — черговий доказ, що Захід ніколи не розглядатиме Росію як рівноправного партнера.
Путін давно зробив логічні висновки у межах свого параноїдального бачення світу та співвідношення сил у ньому. Протягом останніх десяти років він намагається послабити, підірвати Євросоюз, підкопатися під американську демократію. Він фінансує більшість вкрай правих партій Європи, включаючи «Національне об’єднання» [партія Марін Ле Пен], усіма правдами та неправдами купує наших політиків (згадаймо Франсуа Фійона та Герхарда Шредера), він підтримує [президента Угорщини] Віктора Орбана та [італійського політика, одного з лідерів Ліги Півночі] Маттео Сальвіні, він використав усі засоби своєї фабрики тролів та спецслужб, щоб вплинути на розв’язання питань щодо незалежності Каталонії та Брекзиту, а також сильно допоміг Дональду Трампу з обранням.
Якось доведеться вирішити: ми на війні чи не на війні? Коли на нас відверто нападає такий безпринципний супротивник, політика умиротворення не лише аморальна — вона неможлива. Путін не готовий прийняти існування України як суверенної держави — він мріє про кінець Євросоюзу та західну демократію, про світ, де правлять лише найсильніші та безпринципні, де йде гра без правил або ж лише за його правилами, які його збройні сили застосували у Бучі: якщо ти здаєшся, то отримуєш кулю в голову.
Будемо відвертими: я аж ніяк не за те, щоб ця війна переросла у третю світову. Якими б жорстокими були локальні конфлікти, які розв’язує Путін, за великим рахунком він пропонує нам «повільну війну» — нову форму холодної війни, засновану на дестабілізації, дезінформації та політичній економії. Якщо ми не хочемо, щоб почалася війна зовсім іншого роду, ми повинні будь-що включитися в цю війну всерйоз. Тому що тільки коли ми дійсно зважимося виділити необхідні засоби, щоб позначити наші червоні лінії, Путін з ними рахуватиметься, як його солдати змушені тепер рахуватися з українцями.
Поки що, попри всі санкції та постачання зброї на Україну, Путін продовжує бачити в нас боягузів, що загрузли у власному комфорті й, на відміну (принаймні, у його розумінні) від Росії, не готові йти на найменші жертви. Тепер, після Маріуполя, Бучі та Бородянки, настав час довести йому, що він помиляється. Давайте нарешті накладемо санкції на Газпром, Русал та інші російські компанії, які, як ми стверджуємо, нам усе ще потрібні, але насправді вже немає — принаймні не повинні бути потрібні.
Введім тотальне ембарго на російську нафту і нехай Путін продає її китайцям за 30% від її ринкової вартості. Зараз припинимо всі постачання російського газу до Європи: якщо три балтійські країни, цілком залежні від цього газу, змогли це зробити, то зможуть і Німеччина, і Австрія, і Франція.
Ми зуміємо розв’язувати ці проблеми, і можливо навіть в екологічному ключі, що вже багато десятиліть пропонували нам вчені й що наші політики досі відкладали на невизначений термін. І давайте, нарешті, поставимо українцям зброю, про яку вони просять.
Якщо ми на війні, але не збираємося посилати туди своїх солдатів, необхідно надати українській армії кошти, щоб вони не тільки не програли, а й виграли цю війну — у якій ми беремо участь усі.
