На Дуклі смерть мала жнива
Французи мали Верден, словаки, чехи та русини – Дуклю. Те, що відбувалося 77 років тому в Східних Карпатах, військові історики вважають, як найбільшою в історії битвою, яка відбувалася в горах.
Атакуючим частинам Червоної Армії і 1-го Чехословацького армійського корпусу було, безсумнівно, дуже важко . Проти них, на укріплених пагорбах стояло десять німецьких і шість угорських дивізій. Чисельність військ, які оборонялись, складала майже 100 тисяч солдат, чисельність наступаючих військ – біля 165 тисяч солдат. Десятки тисяч з них там загинули або були поранені.
Генерал Свобода разом з радянським офіцером зв’язку спостерігають за бойовими діями на Дуклі
6 жовтня 1944 року, в п’ятницю, на світанку, розвідувальний дозор дійшов до державного кордону Чехословаччини на Дуклянському перевалі. На кордоні стояв прикордонний стовп, який п’ять років був помічений буквою “S” (Словаччина). Тепер цей стовп треба було замінити на інший прикордонний стовп, з національним гербом Чехословаччини. Але спочатку необхідно було підняти чехословацький прапор. Це був 28-й день Карпато-Дуклянської військової операції.
Звертаємо увагу ще на один значимий факт, який по часу співпав з Карпато-Дуклянською військової операцією: для придушення Словацького національного повстання уряд диктатора Тісо запросив німецькі війська, які окупували Словаччину більш ніж за п’ять тижнів.
“До кордону ми підійшли в ранкових сутінках,” – згадував, уже після війни, єфрейтор Володимир Tірек (Vladimir Tyrek), який помер, відставним полковником, чотири роки тому. – «Не зрозуміло звідки, почали стріляти німці. Ніхто не постраждав, але кулі зламали древко прапору і повністю порвали сам прапор. Солдати допомогли швидко виготовити новий прапор з паперу. Кордон, ніби, оборонявся від стороннього впливу, прикордонний стовп теж з першого раз встановити не вдалося. Коли стовп закопали – солдат Рудольф Белаві (Rudolf Belavy) з Пружіна (Pruziny) прикріпив на ньому герб Чехословаччини. Білого лева намалювали на шматку метала, який, день перед тим, вирізали з розбитого літака. Цей прикордонний стовп протримався не довго. Через якийсь час він був знищений вибухом міни, на яку наскочив автомобіль з генералом Jaroslavom Vedralom-Sazavskym, який був командиром 1 бригади Чехословацького корпусу. Генерал загинув. Стовп треба було ставити заново.»
Знімок встановлення прикордонного стовпа з гербом Чехословаччини, 6 жовтня 1944 року, облетів весь світ, завдяки фотографу 1 Чехословацького корпусу Олександра Панека
Після війни, 6 жовтня відзначалось як День Чехословацької народної армії. Факт виходу на кордон обростав різними легендами . Найбільш поширеною була та, як солдати на прикордонній смузі цілували грудки рідної землі.
За спогадами Карла Клапалка (Karla Klapalka), командира 3-ї бригади чехословацького армійського корпусу, мало хто солдатів зрозумів, що тільки що перейшов кордон, не кажучи вже про те, щоб зупинитися і притиснутись до нього “в гуркоті стрільби, важких ран, напрузі нервів, де кожен невірний крок міг означати кінець.”
Крім того, ще не був час святкувати. Не дивлячись на те, що передові загони в той же день звільнили Верхній Комарнік (Vysny Komarnik), німці закріпились на наступній зоні оборони всього в шести кілометрах на південь від перевалу, в Нижньому Комарнику (Niznom Komarniku).
Фронт зупинився на довгі сім тижнів, і обидві сторони, вичерпалися в нескінченних позиційних боях. Війська перейшли в наступ аж 26 листопада, але дуже повільно.
Для кращого уявлення: від кордону на Дуклі до Свидника тільки 19 км. Але визвольна армія звільнила це місто тільки після більш ніж трьох місяців запеклих боїв – 19 січня 1945 року!
Чому це тривало так довго?
Фортеця називалася Карпати
Нагадаємо, що Дуклянський перевал уже в далекому минулому відігравав важливе місце в східних Карпатах. Його можна розглядати, як порівняно широкі ворота головного гірського хребта, на висоті 503 над рівнем моря.
Вже в середні віки через ці уявні ворота проходив торговий шлях, що з’єднував країни басейну річки Дунай з територіями басейну річки Вісли. Стратегічними вони залишились і в 20-го столітті. Умови переходу через Дуклю зовсім різні в літню пору чи восени та взимку. Коли ми читаємо або чуємо спогади свідків про бої в Карпатах, солдатів чи їх командирів, то більшість з цих спогадів пов’язані з поганою погодою. Постійний дощ, мокрий сніг, густий туман, повні гірські річки, бездонна багнюка.
Погода була явно на боці ворога, це визнавалось і в повсякденній інформації штаб-квартири Гітлера. Обговорювали погоду і засоби масової інформації.
“Вчора в лісових Карпатах знизилися потужність радянських атак, які почалися в різних місцях, через сильні дощі і перший снігопад”, – писала газета «Словак» 7 жовтня 1944 року. До речі, «Словак» замовчав перетин кордону радянськими військами. Газета «Гвардієць» (Gardista) писала, що “більшовицьким військам тільки в двох місцях вдалося проникнути через німецькі позиції на 500 метрів».
У цій місцевості, атакуючі війська могли пробиратися ” заболоченими землями тільки пішки, рух транспортних засобів і їх доставка була повністю паралізована”, – написав у своїх спогадах про ситуацію в Карпатах командарм 38-ї армії І Українського фронту Кирило Москаленко. У деяких підрозділах солдати свої гармати і міномети буквально несли на плечах.
Про танки: машини у вузьких проходах не могли розгорнутись у бойові порядки, йшли колонами, часто зупинялись через мінні поля або інтенсивний шквал ворожого вогню. Шляхи, часто були зруйновані або перекриті спаленими танками – своїми і супротивника.
І ще запам’ятайте: недоступні гори, які обдуваються холодними осінніми вітрами, густі ліси, яри і прірви, в яких укривається ворог.
“У тих боях ми дізнались, що означають наші прикордонній гори і як вони можуть захистити”, – згадував Вільям Захер, командувач артилерією 3-й бригади. – “І навіть без конкретних фортів і бункерів, які ми залишили без бою в 1938 році”.
Багато з тих, хто вижив у горах, так їх зненавиділи, що коли після війни йшли зі своєю сім’єю на відпочинок, то уникали навіть пагорбів.
“Німці були зариті в гористій місцевості, вони побачили нас, як на долоні, коли ми йшли в наступ», – згадував Ян Мінарік, тоді 22-річний командир мінометного взводу (помер торік у Братиславі полковником у відставці) . – « Вони мали прекрасних снайперів, але цим не обмежувались : фанатично боролися за кожний пагорб, навіть, за кожне дерево».
Половина солдат роти Мінаріка (Minarikova) полягла на Дуклі, там і поховані. Інші отримали пам’ятку від різних поранень.
У пам’яті солдат досі залишають спогади про втому, величезну втому. Якщо солдат на короткий час сідав, то одразу засинав. Від втоми страждали і вороги, як свідчать спогади німецьких «захисників” Карпат, які доступні в Інтернеті.
“Завели нас в село, в тил, його жителі дивилися на нас з жахом , такий жалюгідних створінь, напевно, ще не бачили”, – пише Йоганнес Флемке, колишній солдат Першої лижної винищувальної дивізія (була на Дуклі і така ). – “Ми приготували картопляний суп, а потім спали від втоми “.
Через мінні поля
Коли ся говорить про битву на Дуклі, то, в основному, згадують тільки солдат: як терпіли , як пережили те пекло. А що мирні жителі, жителі Піддуклянського округу? Ніби там ніхто й не жив. Дійсно, багато евакуювались ще до початку бойових дій, коли фронт підійшов небезпечно близько. Але інші, які залишились, ховались, де тільки могли: в підвалах, землянках, в навколишніх лісах.
Так жили люди в околицях Дуклі після страшної битви в Карпатах
Більшість з них ще пам’ятали Першу світову війну. Тоді якраз минула 30 років з днів битви російського війська генерала Олексія Андрійовича Брусилова на Дуклянському перевалі з австро-угорськими військами. Відступаючі частини австро-угорської армії підпалили, кінці в листопада 1914 року, Свидник, який перед тим ще й пограбували. Було оголошено, що так краще: нічого не повинно потрапити в руки росіянам. Місцеве населення пам’ятало жахи тієї війни і вважали, що тепер може бути гірше. Було.
Після звільнення Верхнього Комарника (Vysneho Komarnik), 6 жовтня, жителі вийшли з лісу і хотіли привітати червоноармійців за старим слов’янським звичаєм – з хлібом і сіллю. Як все відбувалося, описав 8 жовтня 1944 року журналіст газета «Za slobodne Ceskoslovensko» чехословацького армійського корпусу: “.. Цілого буханця хліба в селі не було. З великим зусиллям знайшли в напівзруйнованих, бідняцьких господарствах один сухий шматок хліба. Солі в селі не знайшлося ані щіпки. ”
Сіль тоді була дорожчою за золото. Солдатам вона б стала в нагоді хоча б тому, що могли б довше зберігати м’ясо вбитих коней (на Дуклі знаходилась козацька сотня, та 20 тисяч червоних кавалеристів), а так треба було м’ясо швидко поїдати, щоб не зіпсувалось.
В спогадах деяких учасників боїв, тобто бійців армії Москаленка та армійського корпусу Свободи, можна знайти добрі слова й на адресу невідомих цивільних з околиць Дуклі.
Командир 1-го Чехословацького корпусу Людвік Свобода з мешканцями околиць Дуклі
В Крайній Порубке (Krajnej Porubke) постаралися про важкопоранених бійців, зарізали для них останнє телятко, щоб мали добру страву. Поранених червоноармійців сховали мешканці села Гавранец (Havranec) біля Свидника. Один з жителів села зробив ще більше – провів весь 295 мотострілецький полк через непрохідний лісовий масив в тил противника.
В лісах діяли й партизани. Зондеркоманди SS здійснювали проти них каральні експедиції. Дуже жорстоко ставитися до жителів сіл, яких підозрювали у підтримці партизан. Відомий випадок, коли в листопаді 1944 року один з таких каральних загонів зробив набіг на село Токаїк (Tokajik) Стропковського округу (Stropkovsky okres) і застрілили 34 невинних людей. Село спалили.
Не дарма кажуть, що під час війни найбільше страждають цивільні особи. З сіл в Долині Смерті, де йшли важкі бої, не залишилося каменя на камені. І, навіть, у Свиднику життя після війни починалося з землянок. На кожному кроці людину чекали приховані міни.
«Були дні, коли ми мали більше втрат від вибухів мін ніж від боїв», – записав Клапалек (Klapalek) десь в листопаді 1944 року. Якщо замасковані міни були небезпечні для досвідчених солдатів, то що можна говорити про цивільних осіб?
У Знойме (Znojme) живе виходець із Зволена (Zvolena), тепер 93-річний майор у відставці Йосип Ціттерберг (Jozef Citterberg). У битві на Дуклі був зв’язківцем, а його майбутня дружина Віра – медсестрою (померла сім років тому). Після війни вона ділилась спогадами зі своїм чоловіком пережитим в польовому госпіталі :. “Тих, поранених і покалічених, після вибухів було так багато, що не встигали їх оперувати”. У одному покинутому будинку в якомусь селі, недалеко від кордону, ми клали їх на стіл і пилкою їм кістки відрізали.»
Без негайної ампутації кінцівки уражувались гангреною, нещасним солдатам загрожувала неминуча смерть. Але лікарі не встигали робити щодня сотні операцій. Тому, навіть при важких операціях часто залучали молодих медсестер після короткотермінових курсів.
Покалічених солдат доставляли щонайменше в польовий госпіталь, але цивільних осіб не враховував ніхто. Немає статистики – скільки людей було вбито в результаті вибухів мін в роки 1944 – 1945 роках. Точні статистичні дані почали вести пізніше. За статистикою, тільки з 1952 до 1962 убитих, розірваними боєприпасами, в Піддуклянському краї – 289 чоловік і поранених 1774 цивільних осіб, головним чином діти. І якщо врахувати піротехніків та і мінерів, то треба додати ще 78 чоловік..
Дорого оплачена перемога
Битву на Дуклі краще будемо розуміти, коли будемо дивитися в більш широкому контексті того кривавої часу.
Наприкінці жовтня 1944року німецькі війська уже взяли в кільце бунтівну територію в центральній частині Словаччини. Повстанці продовжують зв’язувати численні сили вермахту, які могли б бути застосовані на східному фронті.
Братіславська влада уже перестала контролювати ситуацію і знала про загрозу, що насувалася.
«Якби ворогові вдасться проникнути через північні Карпати, так чи інакше, ми станемо територією жахливої війни», – написала в коментарі «Гвардія» (Gardista) 10 жовтня, – «Мусимо бути готові аби Словаччина нестала прогулянкою ворожих військ.»
У Румунії, в той час, впав режиму Іона Антонеску, який співпрацював з нацистською Німеччиною. Радянським військам відкрився шлях до Угорщини і далі на захід.
Чи не краще було московським стратегам, у вересні 1944 року, визначити стратегічним цей «південний» шлях, а не битися головою об стіну і таким чином уникнути величезних втрат в Карпатському котлі?
На думку співробітника Інституту військової історії в Братиславі Frantiska Csefalvaya – це для Генерального штабу Червоної Армії, ймовірно, було очевидно: «Совіти почали цю операцію з політичних, а не військових причин – необхідна була допомога Словацькому національному повстанню.»
Крім того, було обіцяно, що з іншої сторони Карпати «ворота» допоможуть відкрити дві східнословацькі дивізії. Цього не сталося, німці роззброїли їх без бою за кілька днів до початку карпато-дуклянської операції.
Згідно плану операції війська Москаленка та корпусу Свободи мало прибути до околиць Пряшова на п’ятий день операції, 13 вересня 1944 року. В дійсності це сталося аж в січні 1945 року. За цей час війська 4 Українського фронту вже зайняли Будапешт, а підрозділи 1 Українського фронту – Краків. Наступили переважно на рівнині, в той час, як 38 армія разом з 1 Чехословацьким корпусом надовго застрягли в горах.
І пробилися через них лиш ціною величезних жертв. Історики їх до цих пір не можуть визначити. Як і в французькому Вердені, була то дорого заплачена перемога.
Використано:
