Як ми шукали революцію на Майдані. Історія про помаранчевого левика і національну амнезію
“Після виборів і після одруження рідко отримуєш те, що хотів”, – пожартував колись американський комік і ковбой Вілл Роджерс.
За 33 роки незалежності України складається дещо шизофренічна картина уподобань українських виборців.
Партномеклатурник, “червоний директор” із замашками Макіавеллі, аб’юзер із кримінальним минулим, король кондитерки і державник в одній особі, актор-комік, якому судилося грати роль Черчилля.
Але навіть у цьому пасьянсі президентські вибори 2004-го виглядають чимось унікальним. Крадію шапок і голосів виборців вказали на двері під звуки вуличного карнавалу. А місце месії на деякий час посів Той-Чиї-Руки-Нічого-Не-Крали – Віктор Ющенко.
Роман з ним, щоправда, виявився швидкоплинним. Не мине й двох років, як він призначить лиходія прем’єр-міністром. За шість років лиходій стане президентом. А рефлексії про Помаранчеву революцію витісняться на периферію нашої пам’яті. У рибки Дорі з мультфільму “У пошуках Немо” свої стосунки з історичною пам’яттю.
А дарма. Без Помаранчевої революції неможливо зрозуміти ані повернення Януковича до влади в 2010-му. Ані Революцію гідності, внаслідок якої він мусив тікати з країни. Ані 2022-й, коли Путін вирішив остаточно вирішити “українське питання” після двох невдалих спроб – 2004-го та 2014-го.
Авторці цього тексту в листопаді 2004-го виповнилося два роки. Вона сиділа перед телевізором у Запоріжжі й дивилася мітинги на Майдані під запальний революційний хіт гурту “Ґринджоли” “Разом нас багато”, вболівала за Ющенка і його “помаранчеву команду” і просила маму зробити їй косу “як у Юлі”.
Іншому автору тоді виповнилося 36, і його ледь не побили “голоси Донбасу” на Бесарабці в Києві, переплутавши з соратником Юлії Тимошенко – Олександром Турчиновим. Гості зі сходу країни тоді автобусами приїхали в столицю “каруселити” – голосувати за свого обранця Віктора Януковича за “відкріпними талонами“.
Напередодні ювілею Помаранчевої революції ми вирушили на пошуки слідів цієї події, яка 20 років тому сколихнула суспільство.
Де сьогодні ховається пам’ять про Помаранчеву революцію, її причини, лідерів, героїв, антигероїв і пісні? Питання, на яке ми намагалися відповісти разом зі співрозмовниками – від ровесників “помаранчевого Майдану”, 20-річних студентів-істориків, до сивочолих його учасників і політтехнологів, причетних до виборів 2004-го.
Дисклеймер: Ми пропонували третьому президенту Віктору Ющенку поспілкуватися про події Помаранчевої революції. Він відповів, що передасть контакти журналістів УП прессекретарю. Але зрештою з нами ніхто не зв’язався.
Зупинка №1. Студенти
Починаємо наш квест з історичного факультету КНУ імені Шевченка. Студенти-історики вчаться в святині святинь Київського національного університету імені Тараса Шевченка – червоному корпусі.
Гуляючи “історичним крилом”, шукаємо ровесників Помаранчевої революції. Хто як не вони мають стати хранителями історичної пам’яті нації.
Ті, кого вдається вполювати, дивляться на нас, як на притрушених пилом прибульців з глибини століть. Але, попри здивування і ошелешеність, дехто не відмовився поспілкуватися.
Отже, Олександр, Юрій, Віктор і Карина, роки народження – 2004-й і 2005-й. Наводимо стислий переказ смолтоків.
“Причиною для початку Помаранчевої революції стало те, що начебто за замовленням Кучми вбили відомого журналіста, якщо чесно, не пам’ятаю, як його звуть”.
“Перед початком Помаранчевої революції Янукович сфальсифікував вибори. Протест почався на підтримку Віктора Ющенка. Країна не хотіла, щоб до влади прийшов розбійник і бандюган з Донбаса”.
“О, Боже, Віктор Ющенко… Його облили йодом? Зеленкою?”
“Підрахуй” – це слово в українській мові. Здається, хтось його казав під час Помаранчевої революції. Янукович? Литвин? Дайте підказку”.
“У Юлії Тимошенко світле волосся. Це максимум, що я можу розповісти. А ще вона його носила в “корзиночці” (намагається продемонструвати на собі – УП), а зараз розпустила”.
“Ющенка, так би мовити, отруїли якимись кислотами. В нього потім до кінця життя шкіра на обличчі зіпсувалася”.
“Чим отруїли Ющенка, конкретно не можу сказати. Я не шарю в хімії”.
“Ющенка отруїли. Це було щось пов’язане з наколотими апельсинами. Але мені здається, що це російська пропаганда розганяла. Мовляв, “помаранчеві” труять апельсинами дітей Донбаса”.
Потік інсайтів перериває повітряна тривога. Студенти ломанулись до виходу з університету, а ми залишилися сам на сам з думками про історичну пам’ять і бажанням створити Український інститут національної амнезії (УІНА).
– Мені смішно і соромно водночас, – не витримала потужної правди життя вразлива авторка цього тексту.
– Тримайтеся, – незворушно відповів інший автор. – В усіх незрозумілих ситуаціях ідіть до Покальчука. Він задасть рамку наративів, розширить контексти і пояснить навіть те, що пояснити неможливо. Гайда до Покальчука!
Соціопсихолог Олег Покальчук: Історичні події мають свій термін зберігання і споживання
– По-перше, я не вважаю події 2004 року революцією.
Історія неймінгу почалася з вдалої назви фотоальбому, присвяченого студентському протесту – “Революція на граніті”. Це справило гарне враження на диванних романтиків, нібито можна робити революцію і при цьому нічим не жертвувати. Відтоді, як брехня по селу, пішло називання революціями соціальних протестів і заворушень.
Події 2004 року – це не революція. Це пубертатний період українського суспільства, коли було багато емоцій, пристрасті, все яскраво і красиво. Справжня революція міняє устрій докорінно, як це за всіма параметрами відбулося з Євромайданом.
По-друге, змінилося покоління. Звісно, це можна назвати деградацією. Але давайте подивимося з прагматичної точки зору: а нащо молоді ці знання? Щоби що?
Існує ілюзія, що на помилках історії можна навчитися. Це неправда. Історія завжди має певні наративи і конотації тих, хто її писав. Акценти розставлялися такі, щодо яких є консенсус у авторів. І повірте, так було впродовж усієї писаної історії людства.
Диванні експерти, які переконують, що на помилках історії можна навчитися, намагаються натягнути сову на глобус. Справді, кожен історичний процес і кожен соціальний зсув мають подібні речі з попередніми і передбачають певну проєкцію на майбутнє, але вони ніколи не повторюються тотожно.
Я був учасником і Революції на граніті, і акцій “Україна без Кучми”, і “Повстань, Україно!”, і Помаранчевої революції, і Революції гідності. Досконало знаю їхні механізми ззовні і зсередини. Вони всі відрізняються. Соціум виніс із Помаранчевої революції ті висновки та емоції, які хотів винести, а що не влізає, те нехай і не влізає.
Безумовно, історична пам’ять мусить бути у людей. Коли немає історичної пам’яті, через якийсь час з’являється почуття меншовартості, тривожності й депресії.
Але уявімо собі людину, яка намагається перенести відчуття першого кохання на наступний контакт. Їй здається, що має бути те саме, тільки краще, але це зовсім інше. Якщо ви вперто наполягаєте на тому, що ваші переживання щодо першого кохання, абсолютно незглибимі і must have, то стаєте на ті самі граблі, які через певний час ударяють вас по лобі.
На індивідуальному рівні ми це розуміємо, але соціальний рівень точно такий самий. Якщо ми наполягаємо на тому, що якийсь період був неймовірним і намагаємося його повторити, то разом із красивою історичною пігулкою, можемо ковтнути чимало отрути.
Історичні події мають свій термін зберігання і споживання. Я в жодному разі не знецінюю їх, але ми не можемо живитися лише історією.
Зупинка № 2. Майдан, музеї, “Остання барикада”
“Бодя + Галя за Ющенка”, “Глеваха за Ющенка”, “Місто яйцеметальників за Ющенка” – ці гасла і трафаретний малюнок з портретом третього президента учасники революції залишили на колоні київського головпоштамту в 2004-му. Це єдиний видимий слід Помаранчевого “карнавалу”, який зберігається під захисним склом на Майдані Незалежності 20 років по тому.
Щоби знайти ще бодай щось, пов’язане з подіями 2004-го, доводиться спуститися під землю. В чотирьох із п’яти сувенірних крамниць у переході на Майдані продавчині щиро дивуються, навіщо нам “неактуальні сувеніри”.
Навіть помаранчеві шкарпетки з написом “Ющенко – Так!” від бренду Dodo Socks, який заявляє про колаборацію з Віктором Андрійовичем, обійшли стороною магазини в переході на Майдані. Ми намагалися зв’язатися з представниками Dodo Socks, щоб дізнатися про умови співпраці з третім президентом, але вони відмовилися від спілкування.
Лише в одній крамниці продавчиня знайшла в коробці фотоальбом “Нам пора для України жить! Помаранчева революція” 2005-го. Струсила товстий шар пилу з книги, вибачилася за потріпаний стан “раритету”. Поки ми розглядали фотографії, вона намагалася по телефону з’ясувати вартість знахідки.
– Альо, Рома, скільки коштує книжка про Помаранчеву революцію?
Напевно, у відповідь почула розгублене: “Не знаю”.
– Що значить “не знаю”?! Тут люди цікавляться, – обурливо продовжує вона.
Через кілька хвилин продавчині таки вдалося дізнатися, за скільки можна продати фотоальбом клієнтам із дивними інтересами, – три тисячі. На ОLХ така сама книга коштує 215 гривень.
Саме на ОLХ нам вдалося знайти найбільше артефактів Помаранчевої революції – книжки, фотоальбоми, помаранчеві накидки, шапки, шалики, марки і монети з Ющенком і Тимошенко.
На другому після ОLХ місці за кількістю згадок про майдан 2004-го в Інтернеті – TikTok. Тут можна побачити навіть помаранчевий манікюр із написом “Ющенко – Так!”.
Спроби знайти в Google торгові марки, пов’язані з революцією, були невдалими. Аж раптом ми натрапили на магазин ламінату та меблів “Підрахуй”. Відчувши в назві зв’язок із прізвиськом колишнього голови ЦВК, телефонуємо за номером на сайті. І з’ясовуємо, що власник магазину в неймінгу не надихався ні Ківаловим, ні Помаранчевою революцією. Іноді банан – це просто банан, а “підрахуй” – просто дієслово.
Ми вирішили поцікавитися, яка доля торгових марок, пов’язаних із Помаранчевою революцією, в її ідеолога Ігоря Гриніва. “Я ненавиджу це запитання”, – різко відповідає він. Охолонувши, згадує, що символіка революції запатентована сином Віктора Ющенка – Андрієм. Але політтехнолог не знає, чи чинний цей патент.
Продовжуємо пошуки Помаранчевого Майдану в музеях.
Перша зупинка – державний Музей Революції гідності. Але є нюанс – його не існує. Інституцію заснували ще в 2015 році, однак будівлі для розміщення експонатів досі немає. Колишній міністр культури та інформполітики Олександр Ткаченко оголосив про початок будівництва в лютому 2021-го, але через велику війну проєкт не вдалося завершити.
Ми зустрілися із заступницею директора музею Ольгою Сало в офісі на Печерську. Вона принесла в кабінет кілька коробок з експонатами.
Перлина колекції – обгортка з апельсинової карамельки з логотипом “Так”, шапка Євгена Нищука, в якій він був спочатку на Помаранчевій революції, а потім на Революції гідності, та килим ручної роботи з вплетеними стрічками з Майдану.
Наступна зупинка – приватний Музей воскових фігур “Становлення української нації”. Він відкрився в 2019 році. Засновник музею Валерій Галан брав активну участь в революції 2004-го.
– Я тоді очолював Українську федерацію карате. Мій учень по бойовому мистецтву, на жаль, уже покійний Олександр Зінченко, і товариш Микола Томенко попросили організувати охорону Майдану. В мене тоді було десь дві тисячі хлопців у федерації. Вони всі охороняли палатки, трибуну і Ющенка, Зінченка, Тимошенко, коли ті приїжджали, – пригадує Галан.
В музеї є воскові скульптури – від князя Володимира Великого і запорозьких козаків до Джамали. Одразу виникає запитання: де воскова фігура Ющенка? Галан різко відповідає, що немає.
– Ющенко – гарна людина, але це не той лідер, який би кудись привів державу. Від нього дуже багато чекали, а він закусився з Юлею. Поки вони воювали між собою, українці втрачали час, – вважає засновник музею.
Окрім стенда зі стислим описом подій 2004-го, інших експонатів, присвячених Помаранчевому майдану, немає.
Напевно, найбільший “помаранчевий музей” в Україні, щоправда, закритий для відвідувачів “з вулиці” – це офіс політтехнолога Гриніва на Інститутській. На згадку про революцію 2004-го він зберігає кілька ящиків речей – агітаційні матеріали, футболки, шапки, шалики, прапори, фотографії. “Рука не піднімається викинути”, – каже він.
Гринів проводить для нас екскурсію своїм офісом, показує символіку, пов’язану з подіями 2004-го. Зокрема раритет 20-річної давнини – пакет, на якому червоними літерами написано: “Так”, а білими – “Ющенко”.
– Гасло “Ющенко – так!” насправді не було слоганом Помаранчевої революції. Все починалося лише з “Так”. Але в 2004-му Віктор Андрійович сам став ключовим меседжем революції, тому з’явилося: “Ющенко – так!”, – розповідає Гринів.
З усмішкою він показує помаранчевого левика. Саме ця іграшка стала визначальною у стилістиці Помаранчевої революції.
– Головним кольором партії “Реформи і порядок” (ПРП приєдналася до блоку “Наша Україна” на парламентських виборах у 2002 році, а під час президентської кампанії 2004-го підтримувала Ющенка – УП) був жовто-гарячий. Це колір меду, пов’язаний із Ющенком, його іміджем пасічника. Прапори ПРП були настільки яскравими, що біло-блакитні “Нашої України” губилися на їхньому тлі під час масових акцій. Тоді ми вирішили, що треба щось яскравіше за жовто-гарячий.
Найближчим до бажаного виявився колір іграшкового левика, який стояв на столі в моєї помічниці. Ми взяли його, відвезли в друкарню і попросили, щоб усі листівки та агітки друкували такого кольору.
Після відвідин музеїв переміщуємося в бар-ресторан “Остання Барикада” на Майдані Незалежності, де є окрема експозиція з “помаранчевою” символікою.
На скляних полицях розміщені помаранчева краватка Ющенка, яку він носив під час революції, помаранчевий шарф, який українці зв’язали в різних регіонах і передали на сцену київського Майдану в 2004 році як символ єдності, новорічна іграшка, стрічка і сумка з гаслом “Ющенко – Так”, фотографії з революції.
Під час розмови з адміністраторкою ми дізналися, що всі артефакти передав особисто Ющенко, який періодично заходить у заклад, та його помічники. Чи прали за всі роки в “Останній Барикаді” краватку третього президента, на жаль, з’ясувати не вдалося.
Ми одразу визначилися із замовленням – коктейль “Ґринджоли” – єдина позиція в меню з натяком на Помаранчеву революцію.
– Можете розповісти, з чим пов’язана назва коктейлю?
– Вибачте, але назва цього коктейлю ні з чим не пов’язана. Він так називається, бо асоціюється із зимою.
До речі, Гринів стверджує, що назва неофіційного гімну революції теж “ні з чим не пов’язана” – це не політтехнологія, а народна творчість.
– “Разом нас багато” – фраза, яку просто комусь у натовпі вдалося голосно крикнути першому.
Спробуємо дізнатися більше у фронтмена гурту “Ґринджоли” Романа Калина.
Зупинка № 3. “Ґринджоли”
“І прийде час, коли один скаже: “Слава Україні! “, а мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”, – вислів, який приписують Степану Бандері і люблять шерити в соцмережах щороку на день його народження.
Восени 2004-го ця фраза провідника ОУН звучала би так: “І прийшов час, коли один заспівав: “Ми не бидло!”, а мільйони відповіли: “Ми не козли!”.
До того мало кому відомі музиканти з Івано-Франківська вперше виконали запальну кричалку “Разом нас багато” на місцевому майдані в 20-х числах листопада, написавши її за 2–3 години.
– Поки ми виступали, мітингувальники через соцмережі поширили цю пісню. Її почали вмикати на Майдані в Києві, – розповідає УП лідер гурту “Ґринджоли” Роман Калин.
– Ми потрапляємо в Київ, даємо купу концертів. Кожні 20 хвилин нас розривають журналісти.
Для нас тоді все було вражаючим. Уявіть, із провінції приїжджають хлопці, які раніше грали свою музику для маленької аудиторії, мали якісь плани на життя, до яких явно не входило ставати гуртом номер один в Україні і співати гімн революції.
Далі була перемога “Ґринджол” у національному відборі “Євробачення-2005” (вони потрапили до фіналістів національного відбору пісенного конкурсу без участі в попередніх стадіях – за пропозицією новопризначеного віцепрем’єр-міністра з гуманітарних питань Миколи Томенка). А потім 19 місце в фіналі конкурсу, який того року проходив у Києві. Два записаних альбоми, виступи в Європі, США та Канаді, безліч каверів і мемів на “Разом нас багато”.
– Був якийсь американський фільм, не пам’ятаю назву, в якому до чорношкірого продавця платівок підходить покупець і каже: “Я би хотів купити платівку з якоюсь класною музичкою”. А цей продавець відповідає: “Вау, чувак, у мене є класна платівка! І вмикає “Разом нас багато”.
Щось дуже схоже на шалену історію успіху. Але існує й зворотний її бік.
В якомусь сенсі історія гурту “Ґринджоли” є дзеркалом лагідного помаранчевого гармидеру, де на мікрорівні присутнє все, що відбувалося в масштабах країни під час і після революції 2004-го. Великі надії і завищені очікування, розчарування й особисті образи, нарешті розпад гурту.
Як і мільйони українців, Роман Калин до осені 2004-го був далекий не тільки від революцій, а й від будь-яких форм соціального протесту.
– Я – людина музична, завжди займався музикою, скільки себе пам’ятаю. Коли в 2004 році відбувалися події на Майдані, я не цікавився політикою взагалі.
Але свідомо чи несвідомо я почав цікавитися тим, що відбувається навколо. Івано-Франківськ тоді зупинився: не працювали підприємства, навчальні заклади. Люди вийшли на вулиці. Мене це дуже зачепило. З’явився азарт, з’явилася надія, що в цій країні щось зміниться, бо класна команда прийде до влади.
Це було кохання з першого погляду – яскраве, карнавальне. Серотонін зашкалював від відчуття причетності до чогось великого.
Кульмінація відбулася 23 січня 2005-го на Майдані, де в присутності багатотисячного натовпу, “любих друзів” і білих голубів Ющенко присягнув народові.
Про те, що сталося далі, Калин згадує з гіркотою за втрачений країною шанс і особистою образою.
– Розчарувався майже одразу. Незабаром розпочалися парламентські передвиборчі перегони. Партія “Наша Україна” проводила агітаційні тури, де були виїзні концерти. А нас, артистів, які написали гімн Помаранчевої революції, у той тур не запросили. При тому, що організатори вмикали фонограму “Разом нас багато”. Мене це страшенно образило. Тоді я вирішив: “Окей, всі політики – козли, всі вони однакові”.
Що залишається, коли йде любов? Так точно, майнове питання. Але і з цим у “Ґринджол” склалося не слава Богу.
– На сьогоднішній день я за “Разом нас багато” не отримав жодної авторської винагороди. Лише в 2007 році рекордингова компанія мені заплатила за продані диски 300 доларів і все.
Якийсь час музикантів “Ґринджол” тримали разом закордонні тури. Коли пік популярності зійшов нанівець, сталося те, що зазвичай відбувається в таких випадках.
– Коли затребуваність зникає, артист стає непотрібним, у гурті починаються проблеми. Тому “Ґринджоли” самі по собі розвалилися.
Як говорить Калин, “2010-го артисти пішли, і гурт існує як би в моїй особі”. Саме того року, коли “любих друзів” у владі змінили “біло-сині” на чолі з Януковичем. Історія часом має непересічне почуття гумору.
Слухаючи Калина, складається враження, що хіт “Разом нас багато” став для “Ґринджол” не лише п’ятьма хвилинами слави, а й кармічним прокляттям. Обережно питаємо його про це.
– Частково, можливо, так і є, – відповідає він. – Ця пісня була настільки своєчасна, сильна, потужна, що дійсно перекрила всю мою подальшу творчість, але я точно не жалкую, що написав її.
Я віруюча людина і вважаю, що пісні пишемо не ми, а вони всі пишуться на небі і просто роздаються нам. Ображатися на те, що мені дав Бог, я не можу. Це була моя доля, моя дорога, мій шлях із помилками, випробуваннями. Я вважаю, що все склалося так, як мало.
Сьогодні на згадку про Помаранчеву революцію десь у нетрях шафи Калина зберігається помаранчевий шалик, зимовий светр з написом “Так!” і диск з помаранчевим яйцем на обкладинці, де була компіляція з двох пісень – “Разом нас багато” і “Пора”.
Наостанок питаємо Романа Калина, де сьогодні можна знайти сліди Помаранчевої революції, окрім його шафи і YouTubе.
– В тих, хто 2004-го співав “Разом нас багато”, а зараз у війську боронять нашу землю від росіян.
Зупинка № 4. “Так!” на війні
“Так! Так! Так!” – здається, кричить жовта пташка, яка живе в київській кав’ярні, де ми зустрічаємося з 59-річним Сергієм Пантюком, письменником, перекладачем, видавцем.
Одразу після Революції гідності він з друзями приєднався до добровольчого батальйону ОУН. 24 лютого 2022-го пішов добровольцем до ТРО, а від травня того ж року служить головним сержантом батареї протитанкових керованих ракет 23-го батальйону окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Брав участь у операціях під Києвом та Бахмутом.
Попри майже двометровий зріст, тактичний одяг і червоно-чорний браслет з написом “Україна понад усе”, Сергій викликає асоціації з добрим казкарем. Особливо це помітно, коли він згадує часи Помаранчевої революції.
На майдані 2004-го він був разом із сином Яромиром, якому тоді виповнилося чотири місяці.
– Я жив у Хмельницькому, але вже був у “Порі”, ми організовували перші двіжі. За кілька днів після початку революції я мав їхати в Київ разом із малим. Коли збиралися, раптом побачив яскраво-помаранчевий костюм для малого. Яромир завжди висів на мені в “кенгурушці” в цьому помаранчевому костюмчику. Це було просто диво, бо такого костюмчику більше ні в кого не було.
Він згадує Помаранчеву революції як цілковиту романтику, щось ніжне, лагідне, театралізоване. І, на відміну від багатьох, розчарування не відчуває.
– Люди дуже часто кажуть, що розчарувалися у владі після Помаранчевої революції. А я завжди запитую: у чому ви розчарувалися? Хіба тоді були якісь політичні гасла і ми їх відстоювали? Тоді би ми мали право сказати: “Агов, чувак, виконуй те, що тобі наказано”. Але цього не було. Гаслом Помаранчевої революції було “Ющенко – так!”. Ми досягли його. А те, що він обіцяв… Ну, щось пробував, щось зробив, щось не зробив.
Вже під час великої війни Пантюк обговорював із побратимами, що було би круто носити помаранчеві стрічки як маркування на одязі українських бійців.
– Бачив у війську сині, жовті й червоні стрічки. Помаранчевих не зустрічав, бо в таких кількостях не траплялося помаранчевого скотчу, на жаль.
Сергія Пантюка можна назвати професійним революціонером. Він брав участь в усіх протестних рухах в новітній історії України – від Революції на граніті до Революції гідності. І якщо когось доречно питати про ризики того, що незадоволення суспільства може каналізуватися через новий майдан, то це до нього.
Сергій Пантюк: Новий Майдан – це буде вже не революція, а громадянська війна
– Звичайно, дуже багато хто незадоволений ситуацією в державі, але я вважаю, що тільки абсолютно упороті або куплені можуть починати протестувати зараз.Українці такий народ – якщо нас зачепили, обов’язково дамо здачі. Але зараз насамперед ми маємо зберегти державу.
Я був дуже незадоволений виборами “73%” в 2019 році. Але колись хтось мудрий сказав: який би президент в Україні не був, він стане націоналістом. В принципі, це працює, за винятком одного дебіла, який утік.
Коли війна закінчиться, в мирне життя повернуться мільйон з хвостиком людей, які звикли жити за простим законом: тут побратими, а там ворог, і кожне слово має вагу. Тоді в силу емоційних зрушень може бути всяке. Але це вже точно буде не революція, а справжня громадянська війна.
Як людина, яка любить свою країну, я сподіваюся, що мудрому українському народу вистачить розуму не обирати в повоєнні часи кого завгодно. Думаю, що тоді буде чимало гідних кандидатів, яких породила війна. Я взагалі невиправний оптиміст. Це допомагає в житті.
***
Листопад 2024-го. Так само, як 20 років тому, на київському Майдані майорять тисячі прапорців. Але не помаранчевих, а синьо-жовтих і червоно-чорних. І символізують вони не “карнавал”. Кожен прапорець – згадка про загиблого воїна.
Вже одинадцятий рік у повітрі тут не звуки святкових революційних барабанів і не помаранчева “Марсельєза”, а “Пливе Кача” і присмак смерті.
20 років тому хіт Помаранчевої революції “Разом нас багато” співали мільйони, в листопаді 2024-го на сервісі Spotify його прослухали трохи більше як 7000 разів.
Нові часи – нові пісні.
“Разом з нами не мама Тереза
І Діва Марія теж не тут.
З нами той, хто може вас зібрати.
З ким ми досягнемо цю мету”.
Мета – 7 мільйонів гривень на дрони для ЗСУ. “Це так! Це так!” – час від часу вступає той, хто може їх зібрати – сивочолий Ющенко за білим роялем в кліпі української групи “Badstreet boys”. Серед тих, хто задонатить від 100 гривень, розігрують мед від Віктора Андрійовича. Мета досягнута, збір закрито.
Як і 20 років тому, сьогодні в повітрі ширяє запит на справедливість.
– Цей тригер спрацював 2004-го як мобілізаційний на всіх рівнях громадської свідомості. І запит на справедливість сформували не політтехнологи, – впевнений Олег Покальчук.
Десь в університетських аудиторіях під звуки сирен повітряної тривоги гризуть науку ровесники Помаранчевої революції.
– Здається, Ющенко балотувався в президенти, – щосили згадує один із них. – Люди ходили на мітингах із помаранчевими прапорами, в помаранчевому одязі. Тири-пири.
