Євроінтеграція на паузі? Як звіт ЄС став сигналом тривоги для України та інших кандидатів
Цього тижня Європейська комісія оприлюднила так званий пакет розширення – детальний звіт щодо кожної держави, що має статус кандидата або потенційного кандидата. Для держав, що прагнуть вступити до ЄС, це – головний документ року щодо цього питання. Такий собі “аудит європейської інтеграції”.
“Європейська правда” вже розповіла про український документ у цьому пакеті, про його вимоги до нашої держави та про те, що думає ЄС про прогрес України (детально про це – у статті “Від “корупції” до телемарафону: що ЄС чекає від України та як оцінює готовність до вступу“).
Показники нашої держави виявилися не завжди надихаючими, хоча і в Брюсселі, і в Києві пояснюють, що минулого року Україна мала особливі задачі та пріоритети. Втім, картина стає повнішою, якщо разом з українськими показниками проаналізувати інші держави.
Насправді проблеми зі швидкістю зближення з ЄС мають фактично усі кандидати.
Навіть Молдова, де уряд не має проблем з коаліцією, нині має гіршу динаміку змін, ніж рік тому.
Грузія взагалі де-факто відмовилася від руху до ЄС після останніх рішень влади, несумісних з європейським майбутнім. Втім, цей звіт довів, що проблеми Грузії – набагато глибші.
Держави Балкан так і не почали проводити реформи з достатньою швидкістю. А Боснія, яку інші держави регіону ледь не силою змушують інтегруватися з ЄС, демонструє стійке небажання це робити.
Звіт 2024 року змушує поставити питання: а чи хочуть держави-кандидати до Євросоюзу насправді? А також він дає сигнал тим державам, що мають реальне, а не лише декларативне бажання застрибнути у європейський потяг під час цього історичного вікна. Треба нарешті прокинутися і почати робити ту технічну роботу, без якої вступ неможливий. Саме на цьому наголосив комісар Олівер Варгеї, представляючи звіт Єврокомісії.
Почути цей сигнал має і Україна.
А ще оприлюднені документи підтверджують чутки про те, що у ЄС з’явився новий фаворит у процесі розширення. Це – Чорногорія.
Про все це – у статті “Європейської правди”.
Вікно можливостей
Пів століття тому, у 1973-му, відбулося перше в історії розширення Європейської економічної спільноти – організації, що згодом переросла у відомий нам усім Європейський Союз. Тоді до спільноти долучилися три нові члени.
Відтоді відбулося вже сім хвиль розширення, і донедавна не було жодного проміжку у 10 років, протягом яких до організації не вступили б нові держави.
Але зараз ми – саме у такому періоді.
Після 2013 року, коли до ЄС приєдналася Хорватія, у Європі заговорили про “втому від розширення”. Лідери ЄС робили навіть відкриті заяви про те, що не готові до розмов про вступ нових членів. Тож для держав Західних Балкан, що застрягли у статусі кандидатів, це стало додатковим приводом сумніватися у тому, що їхній рух до вступу в принципі може завершитися успіхом.
Втім, у 2022 році цей історичний період також добіг завершення.
Російська війна докорінно змінила світогляд європейських політиків, а передусім – лідерів ключових держав Євросоюзу, що визначають його розвиток.
Зараз у ЄС фактично є консенсус: розширення необхідне.
Це перетворилося на питання безпеки, а не лише економіки.
Саме через цю зміну світогляду Україна та Молдова отримали статус кандидата та у рекордно короткий період розпочали переговори. Адже безпекові міркування стосуються у тому числі та передусім нашої держави: в ЄС поширене переконання, що вступ України може допомогти забезпечити тривалий мир.
Навіть комісар Олівер Варгеї, якого багато хто вважає скептичним і до України, і до ідеї розширення загалом, під час представлення нового звіту виступив із дуже амбітним прогнозом про вступ нових членів до ЄС протягом наступних 5 років. “До кінця мандата наступної Комісії ми можемо побачити, що розширення відбудеться”, – заявив він.
Утім, є важлива деталь.
Навіть за найсильнішого політичного бажання до спільного ринку неможливо приєднати нову країну – а тим більше країну з великою площею та населенням, – доки вона не відповідатиме технічним критеріям. Інакше цей спільний ринок “завалиться”.
А із цим, схоже, є системні проблеми.
Україна – країна контрастів
“Якщо брати тільки цей звітний період – з вересня 2023 по вересень 2024 року – то прогрес не настільки великий, як би того хотілося”, – визнав Олівер Варгеї.
Це – найм’якіше формулювання. І йдеться не тільки або не стільки про Україну – за останній рік завмерли показники усіх держав-кандидатів.
“Європейська правда” другий рік поспіль публікує порівняльний аналіз держав-учасниць пакета розширення, зроблений за спільною методологією.
Ця візуальна таблиця про те, наскільки право кожної з держав наближене до європейського. Чим більше зеленого – тим кращою є відповідність; червоне – проблемні сфери; жовте – “середнячки”.
Цього року ми, відбиваючи реальність, перенесли Грузію у блок “проблемних” держав-кандидатів. У ЄС вже офіційно повідомили Тбілісі про призупинення вступного процесу, і за чинної влади це точно не зміниться. Також у цьому блоці – Туреччина (переговори з нею зупинені з 2018 року), Боснія (не відповідає умовам початку переговорів), Косово (є лише “потенційним кандидатом”).
Україна разом із Молдовою лишаються серед тих, хто має можливість рухатися до вступу.
Але зверніть увагу: наша держава є єдиною з шести тих, які не віднесені до “проблемних”, і при цьому за рік не показала помітних змін рівня зближення з Євросоюзом.
Решта 5 держав мають мінімальний, явно недостатній прогрес (і це – те, про що говорить Варгеї) – але він є.
Хоча прискоритися необхідно усім державам-кандидатам.
У Брюсселі наголошують: зараз склалося історичне вікно можливостей. Після двох термінів Єврокомісії, що припали на період “втоми від розширення” – нарешті з’явилася готовність діяти. Але якщо нарощувати по 0,1 бала за рік, як це роблять навіть лідери рейтингу – то підготовка до вступу забере кілька десятиріч.
Також дані Єврокомісії наочно свідчать:
Україна – далеко не лідер.
Від політиків доводиться чути про те, що ми, хоч і отримали статус кандидата лише нещодавно, але насправді вже близькі до мети.
Це не так.
Якщо не брати до уваги групу “проблемних” держав, то наша країна випереджає лише Молдову. Решта, включаючи політично проросійську Сербію, – далеко попереду. Тому уряду і парламенту із початком переговорів необхідно докласти надзусиль для того, щоби за кілька років надолужити відставання.
І, нарешті, ще одна особливість України – це її “контрастність”. За 5 переговорними главами із 33 у нас найнижча можлива оцінка. Тут Україна фактично навіть не почала зближення з правом ЄС. І водночас за 4 іншими главами ми маємо тверду “четвірку”, добрий рівень впровадження права ЄС.
Жоден з реальних кандидатів, включно із Молдовою, не має гіршої картини.
Це розшарування – дуже небезпечне.
По-перше, воно здатне підживлювати хибне сприйняття того, що Україна вже близька до ЄС. Мовляв, “дивіться, як у нас все добре у блоці “міжнародні відносини”, ми готові до вступу краще за Сербію”. Хоча насправді відставання від вже згаданої Сербії – дуже значне.
По-друге, є значна кількість реформ, які потребують часу на впровадження. Якщо відкласти окремі сфери “на потім” – можна опинитися у ситуації, що саме вони гальмуватимуть процес і робитимуть неможливим подальший рух України до вступу. Причому йдеться про економічні блоки, без яких неможлива навіть поетапна інтеграція, як-от створення спільного ринку.
По-третє, така картина підриває довіру європейців до того, чи має Україна реальне бажання вступити до ЄС. У Брюсселі дуже не люблять практику, що має у європейському сленгу назву cherry-picking, дослівно “вибирання вишеньок”, коли держава-партнер обирає лише найприємніші для неї сфери чи зобов’язання замість того, щоби втілювати усе, про що домовилася.
На жаль, Україна має імідж держави із саме такою звичкою.
І якщо не змінити цього на вступних переговорах – вона однозначно зашкодить.
До слова, тут є і контрастний приклад.
Швидкість має значення
Серед решти держав, що прямують до членства, у ЄС останнім часом з’явився очевидний улюбленець. Це – Чорногорія. Попри те, що країною керує складна просербська коаліція, чорногорський уряд продовжує говорити про європейський шлях і проводить певні зміни.
Але особливу вагу для ЄС має те, що cherry-picking у чорногорців помітно менше, ніж у будь-якої іншої країни. Жодної “одиниці” в оцінках. Лише 4 “двійки” (у термінології Єврокомісії – “деяка відповідність праву ЄС”). Найкращі серед усіх кандидатів показники за блоком засадничих цінностей ЄС. Найвищий серед усіх кандидатів загальний рівень зближення.
А ще – відносно висока оцінка дій країни у проведенні реформ за минулий рік. Та передусім – реформ у сфері засадничих правил та цінностей ЄС.
Це демонструє ще одна порівняльна таблиця, яку ми також підготували за методикою минулого року. Вона комплексна і враховує не тільки досягнуті показники (ліва колонка для кожної країни), а й обсяг реформ, втілених за рік (права, кольорова колонка).
Спершу загальний висновок.
На жаль, ситуація дуже непроста, і не лише в України. А те, що комісар Варгеї кілька разів наголосив на недостатній швидкості, має підстави.
Будемо говорити відверто: країни-кандидати чи то поставили євроінтеграцію на паузу, чи то не знялися з паузи, яка тривала у період “втоми від розширення”. Бо нинішній темп є не просто незадовільним. Він відверто поганий.
І це стосується не лише України: за числовими показниками виходить, що у нас за рік відбувалося навіть більше реформ, ніж у більшості партнерів. Попереду – тільки Молдова і Чорногорія.
І тут є парадоксальна деталь, на якій варто зупинитися.
Хоча середній прогрес реформ України, дотягнув до нижньої межі “прийнятного рівня” – це не призвело до зміни нашого рівня готовності до вступу. Маючи “добрий прогрес” (це формулювання ЄС) у шести сферах, ми спромоглися змінити оцінку лише в одній з них на мінімальні пів бала.
Як так сталося?
До певної міри поясненням є те, що кажуть в уряді та Єврокомісії про причини не надто добрих оцінок України: минулого року Київ концентрувався не на адаптації норм ЄС, а на проведенні реформ, яких вимагає фінансова програма Ukraine facility, а також на проведенні скринінгу. Тобто дії були, але змін у ступені наближення до європейського законодавства майже не сталося.
Утім, повторимося, це пояснення не змінює головного висновку: без радикального прискорення вступних реформ Україна не досягне успіху на шляху до ЄС.
Цю тезу українська влада має усвідомити якнайшвидше.
І не тільки українська.
Насправді темпи втілення реформ не тішать у жодного кандидата. Навіть показник Молдови (1,91 з 4 можливих) не є достатнім для того, щоб виконати те, що анонсував Олівер Варгеї – досягти готовності до вступу під час роботи наступного складу Єврокомісії.
Зрештою, і за нашою методикою оцінки “добрий прогрес реформ” не досягнув жоден з кандидатів. Втім, як і минулого року.
А ще 2024 рік зробив ще більш помітним розрив між реальними кандидатами та проблемними країнами, до яких цього року приєдналася і Грузія. Останні демонструють небажання проводити навіть технічні реформи.
І немає певності, що наступного року блок “проблемних” не поповниться. До нього потенційно може долучитися Північна Македонія, де до влади прийшов євроскептичний уряд (а темпи реформ вже впали), або навіть Сербія, яка зараз має непогані показники, але втратила інтерес до подальшого реформування, бо радикально розходиться із Брюсселем у фундаментальних та зовнішньополітичних питаннях.
Але незважаючи на те, скільки держав будуть активними у зближенні з ЄС, Україна має бути серед них. Ми просто не маємо іншого вибору. І ми нарешті маємо стати лідером – якщо не у показниках наближення, то хоча б за темпами реформ.
редактор “Європейської правди”
