Гільйотина для короля. Як стратили Людовіка XVI
Життя королівських осіб у період великих потрясінь втрачає свій лиск і величавість. Монарх, який ще вчора був всесильним владикою, перетворюється на людину, що перебуває в постійній небезпеці. Покірність підданих змінюється люттю і готовністю поквитатися з помазаником Божим за всі образи.
“Ні, Ваша Величносте, це революція”
Король Франції Людовик XVI, який посів трон 1774 року, не міг і подумати, що абсолютна монархія, яку він вважав непорушною, завалиться всього за кілька років. Коли 1789 року повсталі парижани пішли на штурм Бастилії, король вигукнув: “Але це бунт!”. “Ні, Ваша Величність, це революція”, – поправив монарха один із наближених.
Формально усунення Людовика XVI від влади революціонери не домагалися. Але з кожним днем король втрачав свої повноваження. Волі до активного опору король не виявляв, ним опанувала апатія. Водночас наближені вважали, що йому необхідно покинути Париж, дістатися до території, де ще залишалися сильні монархічні настрої, і очолити боротьбу з революцією. Зробити це, однак, було не просто.
Монарша сім’я перебувала в паризькому палаці Тюїльрі під охороною Національної гвардії, очолюваної Жильбером Лафайєтом. З одного боку, Лафайєт виступав гарантом недоторканності Людовика XVI і його сім’ї, а з іншого — контролював усі їхні пересування. Таким чином, статус короля і його близьких можна було визначити як “полон із привілеями”.
Невдала втеча
У вересні 1790 року оточенню короля вдається переконати його почати підготовку до втечі. Задум полягав у тому, щоб дістатися до фортеці Монмеді, в якій перебував маркіз де Буйє, командувач військами Меза, Саара і Мозеля, вірний королівському прізвищу.
У ніч на 21 червня 1791 року королівська сім’я таємно залишила палац Тюїльрі в супроводі трьох охоронців. Король був переодягнений пажем, проте зовнішність його була надто впізнаваною для того, щоб Людовік міг зберегти інкогніто.
У місті Сент-Мену короля помітив поштмейстер Жан-Батист Друе. Стовідсоткової впевненості у Друе не було, і він пішов слідом за каретою, що вирушила в місто Варенн. Згідно з планом змовників, у Варенні на короля повинен був чекати загін гусарів, на який було покладено місію із супроводу короля.
Варенн розділений річкою на дві частини, і гусари розмістилися в його східній частині, тоді як карета з утікачами прибула ввечері 21 червня в західну частину. Поки супроводжуючі Людовика XVI намагалися розібратися в ситуації, до міста прибув Друе, який підняв тривогу. Місцеві частини Національної гвардії перекрили міст, що з’єднує дві частини міста, не давши гусарам прийти на допомогу королю. Втікачів затримали, відправивши в Париж посильного з повідомленням. Гусари також відправили гінця, вимагаючи допомоги. За годину до того, як сили, вірні королю, підійшли до Варенна, монарха з сім’єю вже відвезли назад до Парижа.
Таємниці залізної шафи
Втеча Людовика XVI значно погіршила його становище. Хоча він і не був позбавлений влади, звинувачення у зраді та вимоги віддати монарха під суд лунали дедалі частіше. Тим паче й сам король давав до цього привід, дедалі частіше відмовляючись затверджувати рішення революційного парламенту. Король сподівався на інтервенцію, яка допоможе йому здолати революціонерів.
10 серпня 1792 року Національна гвардія і революційні федерати штурмом взяли палац Тюїльрі. Законодавчі збори було замінено Національним конвентом, який 21 вересня 1792 року проголосив Францію республікою.
Питання про суд над королем постало практично одразу — вирок, винесений монарху, надав би легітимності подіям 10 серпня.
Людовик був ув’язнений із сім’єю у фортецю Тампль і звинувачений у складанні змови проти свободи нації та в низці замахів на безпеку держави. У листопаді 1792 року під час обшуку було виявлено залізну шафу з документами. За версією обвинувачення, документи, що були в ній, свідчили, що Людовик XVI підтримував стосунки з емігрантами, вів таємні переговори з іноземними монархами, задумував і здійснював підкуп революційних лідерів поміркованого спрямування.
“Винен у зловмисниці проти свободи і безпеки”
10 грудня 1792 року розпочався суд над королем у Національному конвенті. Монарх тримався непохитно, заперечував усі висунуті проти нього звинувачення, проте мало хто сумнівався в тому, що Людовика XVI визнають винним. Головне питання полягало в тому, яку міру покарання винесе йому суд.
Процедура голосування тривала з 15 до 19 січня 1789 року. Кожен із членів Національного конвенту мав дати обґрунтовану відповідь на чотири запитання: про винуватість громадянина Луї Капета (так іменували короля революціонери), про необхідність винесення питання про покарання короля на всенародний референдум, про страту короля і про можливість помилування короля.
Усі члени Національного конвенту проголосували за визнання Людовіка XVI винним “у зловмисниці проти свободи нації і загальної безпеки держави”. Пропозицію про референдум було відкинуто.
6 січня почалося голосування з питання про смертну кару. Єдності серед депутатів не було, і передбачити його результат не брався ніхто. У підсумку з 721 депутата, які взяли участь у голосуванні, 387 висловилися за смертну кару, 334 були проти.
Останній шанс короля був пов’язаний із голосуванням про помилування, яке відбулося 18 січня. За помилування було віддано 310 голосів, проти – 380. Таким чином, король Людовик XVI був засуджений до смертної кари. Виконання вироку було призначено на 21 січня 1793 року.
Останні години короля
Свідки повідомляли, що, дізнавшись про вердикт, король попросив принести йому том Британської енциклопедії з описом страти Карла I. Отримавши його, він занурився в читання.
Увечері 20 січня Людовіку XVI дозволили попрощатися з родиною. Після цього король до другої години ночі спілкувався зі священником, а потім ліг спати. О п’ятій годині ранку його розбудили, він упорядкував себе за допомогою камердинера, знову поспілкувався зі священником, який потім відслужив обідню.
О восьмій годині ранку засуджений передав членам муніципалітету свій заповіт, попросив у священника останнього благословення, і в супроводі офіцерів охорони вирушив до карети, що мала відвезти його до місця страти.
Ешафот на площі Революції оточив озброєний натовп. Спираючись на священника, Людовик піднявся сходами до разючого знаряддя Французької революції — гільйотини.
Помічники ката хотіли зняти з нього одяг, але король відмовився від їхніх послуг, сам зняв коричневий камзол, залишившись у білому фланелевому жилеті, сірих панталонах і білих панчохах.
Навіщо відрубану голову показували натовпу?
Стратити монарха мав Шарль-Анрі Сансон, представник династії катів, який розпочав свою кар’єру ще за Людовіка XV. Між досвідченим катом і монархом виникла суперечка.
Сансон, який швидко освоїв нове знаряддя страти, до виконання всіх процедур підходив скрупульозно. Засудженому було необхідно зв’язати руки, а потім прив’язати його до дошки. Людовик визнав це новою образою і відмовився підкоритися.
Сансон не горів бажанням застосовувати силу, але часу на вмовляння у нього не було, і шість асистентів готові були скрутити Людовика. Становище врятував священник, який умовив короля прийняти і це випробування гідно.
“Робіть, що хочете”, – прорік король, і звернувся до натовпу: “Я помираю безневинним, я прощаю своїх ворогів і молю, щоб моя кров пролилася на користь народу Франції та вгамувала Божий гнів!”
Помічники Сансона, які вже встигли зв’язати засудженому руки, вправно та швидко поклали його на дошку та прив’язали до неї. Під звуки барабанного дробу голова колишнього владики Франції опинилася під ножем гільйотини.
Шарль-Анрі Сансон привів її в дію. Людовик XVI позбувся голови під крики тріумфуючого натовпу: “Хай живе революція!” За мить помічник ката підняв відрубану голову і показав її натовпу.
Тоді вважалося, що моментально відрубана голова продовжує жити ще близько п’яти секунд, і в ці миті її підіймали, щоб страчений міг бачити радісну публіку, яка сміялася над ним.
Кат спить спокійно
Тіло короля поховали в спільній могилі, засипавши шаром негашеного вапна. У жовтні 1793 року долю чоловіка розділила королева Марія-Антуанетта.
Слідом за королівськими особами на ешафот зійшли і багато полум’яних діячів революції, включно з головним прихильником смертної кари монарха Максиміліаном Робесп’єром.
Кат Шарль Анрі Сансон, який страчував їх усіх, а загалом провів 2918 страт, вийшов у відставку і помер своєю смертю 1806 року у віці 67 років.
Розповідають, що якось зі знаменитим катом зустрівся Наполеон, який свого часу сам ледь не став “клієнтом” Сансона. Бонапарт поцікавився, чи може спокійно спати людина, яка відправила на ту раду стільки людей. “Якщо королі, диктатори та імператори сплять спокійно, чому ж не повинен спокійно спати кат?”, – знизав плечима Сансон.