МІЖ ДОЦІЛЬНІСТЮ та ПРАВОМ
Тиранія відрізняється від демократії двома словами “rule of law”. Правовладдя, верховенство права, зверхність закону – як тільки їх не перекладали українською. Закони не завжди бувають ефективні, добрі чи справедливі. Rule of law – це не про справедливість, це про передбачуваність. Про норму (не завжди добру чи справедливу), яка дає людині можливість планувати своє життя і робити свідомий вибір з огляду на його вірогідні наслідки. Це про гру за правилами, а не про якість самих правил.
Я знаю, що в українських школах та університетах, особливо на правничих факультетах, з rule of law зробили “сакральну формулу” і принцип верховенства права, але в США це означає тільки те, що означає – місце людського свавілля заступає певна приписана законами, відтворювана, а отже й прогнозована модель поведінки. За відхилення від якої держава карає. Один з гуру конституціоналізму, єльський Професор Брюс Акерман наголошує: “ідеал правовладдя передовсім має справу з методами, за допомогою яких вищі органи влади намагаються контролювати решту суб’єктів.”
На жаль, в Україні чим далі, тим більше правлять звʼязки та стосунки, аніж норми. Перша ознака rule of law – це рівність усіх перед законом. Незалежно від того, ти простий посполитий, поліцейський чи представник ТЦК. Є правила – вони одні для всіх, і їх потрібно дотримуватись. Якщо правила видаються несправедливими, є правила щодо зміни правил. Є петиції, лобізм, адвокаційні кампанії тощо…
Намагання мобілізувати справді вкрай потрібних на фронті новобранців і неспроможність це зробити законними методами ставить нас на дуже слизьке роздоріжжя. Одна справа, коли державні органи та посадові особи закривали очі на певні формальні порушення закону, які допомогли нам відстояти державність у найскрутніший час, а зовсім інша – коли держава сама вдається до відвертого свавілля і жоден правоохоронний орган на це не реагує.
За 31 місяць великої війни влада так і не створила правових рамок для цивілізованого процесу мобілізації, а відтак фактично видала представникам ТЦК індульгенцію на правове свавілля. І це вкрай небезпечно. Оскільки до болю нагадує більшовицьке: мета виправдовує засоби. Чим завершуються така “революційна доцільність” ми мали б памʼятати з трагічної історії XX століття.
Незаконне застосування сили в перебігу “бусифікації” стало настільки буденним, що саме ця буденність і викликає найбільше занепокоєння. Бо коли людина в формі порушує закон та ще за участі чи мовчазного потурання представника поліції, владу права заступає логіка доцільності. Паралельно починає розкручуватись корупційна пружина, в якій статки опричників ростуть прямо пропорційно вибірковості та свавільності репресивних заходів. Жорстка бусифікація наче посилає сигнал до суспільства: потрібно “вирішувати” питання мобілізації ДО того, як фатум зʼявиться на твоїй дорозі в образі бусика ТЦК.
Чи має бути в перебігу мобілізації легітимна частка державного примусу? Безумовно! Бо захист батьківщини – не тільки почесне право, а й обовʼязок кожного громадянина. Натомість слід чимшвидше позбутися беззаконня та свавілля. Мають бути чіткі правила гри, в яких і військовозобовʼязані, і працівники ТЦК, і поліцейські знатимуть про прийнятну та неприйнятну моделі поведінки. Про свої права та обовʼязки. І про неприпустимість топтатися по чиїсь гідності. А держава каратиме за порушення цих правил.
В противному разі громадяни все більше платитимуть державі її ж монетою: свавіллям, беззаконням та свідомим. ігноруванням правил. Бо коли норма недосконала чи несправедлива, її можна змінити. Коли вона існує лише як ширма для свавілля, міняти її немає сенсу. Бо справжнє життя триває за лаштунками закону…
