На сторожі системи
Несистемне втручання у вигляді обрання президентом України Володимира Зеленського спричинило різкий і широкоформатний спротив з боку усталеної російсько-української кланово-олігархічної системи. І, що зовсім не дивно – об’єднало зусилля пʼятого президента України Петра Порошенка і Росії. І мова зовсім не про те, що Порошенко був агентом Росії, або обстоював її інтереси в Україні. Насправді Петро Порошенко захищав виключно свої власні інтереси і розбудовував власний олігархічний клан. А от те, що ці інтереси в більшості збігалися з російськими – робило його співучасником російської кампанії з демонтажу української держави.
Можливо, Порошенко переоцінив свій потенціал, здібності і таланти, та думав тактично використати «російську силу» для утвердження і зміцнення своєї персональної влади. Він направду захищав би Україну, але тільки як власну феодальну вотчину. На ділі ж виходило, що Порошенко був вигідний Росії, оскільки не збирався міняти систему влади в Україні. Він не бажав ліквідовувати олігархат в Україні. Він хотів поєднати в собі функції головного олігарха і президента України. Таким чином він забезпечував головну претензію Росії до України – залишатися навіки в російській орбіті. А вся євроінтеграційна риторика була лише словесною тріскотнею для приховування справжніх цілей.
Відверто кажучи, у таких як Порошенко не було ніякого політичного майбутнього на випадок вступу України до Європейського Союзу. Бо там першим питанням до нього була б історія походження його капіталів. А оскільки він їх набув, бувши політиком та обіймаючи високі державні посади, то це називається корупцією. Саме цим і пояснюється постійний саботаж західних антикорупційних вимог та бойкот формування спеціальних незалежних антикорупційних органів (під наглядом західних партнерів) та прийняття відповідного законодавства. Одна епопея з електронним декларуванням чого варта. Західні антикорупційні пропозиції не тільки не імплементувалися, вони повністю вихолощувалися і ставали бутафорією.
Парадоксально, але Росія Путіна більше надавалася Порошенкові в ролі «партнера», оскільки той був свято переконаний, що зможе домовитися і навіть використати російську агресію для власного владного довголіття. Російська агресія допомогла Порошенкові здійснити багато чого із задуманого, про що в умовах рутинної політичної боротьби він не міг навіть мріяти. Наприклад, завдяки російській агресії Порошенко переміг в першому турі виборів. Через постійну воєнну загрозу йому вдалося уникнути будь-якої критики і контролю в перший рік президентства. А це дуже важливий час, коли Порошенко вибудовував нову систему влади в Україні. «Нейтралізував» конкурента Арсенія Яценюка, напихав своїми людьми уряд, підминав під себе парламент і не дозволяв критики власних дій.
Взагалі майже вся суть кампанії «за» Порошенка зводилася до його «безальтернативності в умовах війни». Що може бути відчитано, що без війни у Порошенка зʼявиться альтернатива. Ще один постулат його кампанії зводився до того, що без Порошенка на посаді президента Путін обовʼязково нападе на Україну. Байдуже, що Путін вже давно напав на Україну, і що саме Порошенко в багатьох моментах здавав інтереси України. Точніше «розмінював» їх на преференції для себе. Ставало очевидним, що Україну чекає повільне поглинання Росією. І треба було щось робити.
І тут Порошенко допустився фатальної для олігархічної системи помилки. Він почав стрімкий наступ на олігарха Коломойського. Позбавив того впливу на «Укрнафту», перевів у державну власність «ПриватБанк». І звільнив Коломойського з посади керівника Дніпропетровської області. Відтоді шахова гра Ігоря Коломойського із найважливішим представником і захисником російсько-української моделі кланово-олігархічної системи Петром Порошенком вийшла на фінальну пряму. Коломойський добре знав про домовленості останнього не тільки з Медведчуком, але й з Путіним, а тому вирішив зіграти на цьому, підшукавши Порошенкові конкурента на виборах.
Тепер важко сказати, чим насправді була комунікація Порошенка з Путіним: координацією заради зупинки дій агресора, чи заходами для повного утвердження Порошенка у владі. Послідовність вчинків та заходів вказує радше на друге. Вироблялися механізми управління Україною та нова напівзалежна модель існування української держави. Починаючи із зустрічі у Відні з Фірташем, Порошенко взяв курс на побудову цієї моделі. Де президент Росії виступає в ролі удаваного спаринг-партнера. В реальності Порошенко майже всі свої дії узгоджував з Владіміром Путіним. Де головним комунікатором спочатку був російський посол в Києві Міхаїл Зурабов. А з часом прямий звʼязок з Путіним забезпечував партнер Порошенка і відповідальний за ліквідацію української державності Віктор Медведчук.
Історія відносин Порошенка з обома довіреними особами Путіна заслуговує на окрему розмову. А от особливість зближення Порошенка із Зурабовим заслуговує на те, щоб відсвіжити ці події в памʼяті. Коли Віктор Ющенко вже добував останні місяці на посту президента, а його впливи в країні майже дорівнювали нулю, його «любі друзі» також майже всі познаходили нових патронів та партнерів. Найбільше серед «непримиренних» в команді Ющенка виділявся Петро Порошенко, який обіймав на той час пост міністра закордонних справ.
На той момент Росія якраз завершувала свою чергову спробу поставити на чолі України колишнього кримінальника Віктора Януковича. Так от, січень 2010 року відзначився хаотичними заявами та спонтанними рішеннями тодішнього президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва щодо призначення російського посла в Україні. Щоб принизити Ющенка і показати, що той ніхто, придумали трюк із врученням копій вірчих грамот. Такі копії, з якоїсь радості, прийняв міністр закордонних справ України Петро Порошенко. А вже справжні вірчі грамоти Міхаїл Зурабов вручив президенту Віктору Януковичу. Здавалося б дрібниця, але насправді – це промовистий аргумент, що Петро Порошенко ще в січні 2010 року брав участь в російській антиукраїнській задумці, на боці Росії.
Дружбу зі Зурабовим не зіпсувала навіть російська агресія 2014 року. Правда того на якийсь час відкликали до Москви, але швидко повернули. І воно направду дивно виглядало, коли Росія анексувала Крим, розвʼязала війну на Донбасі, створила сепаратистсько-терористичні утворення ДНР-ЛНР, а посол країни-агресора вечори і ночі проводить в кабінеті президента України Порошенка.
Зурабов залишався послом Росії в Україні фактично до липня 2016 року, а це майже два роки війни. В той час Порошенко не тільки радився з послом Зурабовим, він двічі, тричі на тиждень розмовляв телефоном із Путіним. Фактично узгоджуючи кожен крок з президентом Росії. З теперішньої перспективи можна сказати, що Україна перебувала у вкрай загрозливій ситуації, і Порошенко як міг її рятував. Він намагався виграти час і не допустити повномасштабного вторгнення. Але факт залишається фактом: майже жодна домовленість з Путіним не була виконана. Більше того, і одностороннє перемирʼя, і допущення терористів Захарченка і Плотницького на переговори Тристоронньої групи, і капітулянтські Мінські домовленості та постійні спроби запровадити в Конституцію України «особливий статус» для Донбасу, обернулися поразкою України. Військовою, дипломатичною і моральною.
Коли канал «Зурабов» закрився, різко почав набирати на силі Віктор Медведчук. Знову ж таки уповноважений за наполяганням Путіна і за згоди Порошенка учасник роботи Тристоронньої групи. З того моменту Віктор Медведчук стає головним партнером президента Порошенка не тільки як звʼязковий з Путіним, але як свого роду бізнес-партнер. Він стає монополістом з постачання скрапленого газу, до його рук переходить важлива дизельна труба. Він не тільки збагачується, але й обзаводиться потужним інформаційним ресурсом. Який мав виразний проросійський і антиукраїнський характер. Тобто можна відповідально стверджувати, що попри війну і агресію, російсько-українська кланово-олігархічна модель влади в Україні регенерувалася.
Щоб не випустити влади з рук, стрімко втрачаючи рейтинг, Порошенко різко змінив риторику. Він став радикальним патріотом, мовним націоналістом і прихильником незалежної православної церкви. Еволюція від «цинічних бандер» до «Зродились ми великої години», від ряженого диякона УПЦ (РПЦ) до гаранта томосу ПЦУ і до палкого захисника української мови, коли вся сімʼя залишається російськомовною, виявилася дуже стрімкою, а тому штучною.
Ще одним відчайдушним кроком залишитися на посаді президента став однозначно узгоджений і розіграний з Путіним «інцидент в Керченській протоці» 2018 року. Розуміючи, що заміри популярності невблаганні, Порошенко вирішився у такий спосіб відтермінувати вибори. Він планував запровадити воєнний стан і так перенести на невизначений час вибори президента. Ситуацію врятувало те, що західні партнери України відреагували на цю подію як на факт «самодіяльності» Порошенка. Верховна Рада також вирішила не ризикувати, а тому проголосувала за обмежений варіант – воєнний стан вводився в окремих областях і на період, який не зачіпав час початку виборчої кампанії.
«Керченська криза» є найбільшою демонстрацією того, що Порошенко розбудовував в Україні російську модель. І робив це за згодою Путіна. Бо важко собі уявити, що сталося б з Україною якби Порошенко відмінив президентські вибори. Ні міжнародної підтримки, ні допомоги, ні внутрішньої консолідації. На щастя, Україні вдалося і на цей раз не потрапити в російську пастку. А про свого роду «вірус» в системі, яким стало обрання президентом України Володимира Зеленського, читайте у наступній статті.
Василь Расевич, IQ-аналітика
