Найстрашніше, що практично всі ми з цим змирилися — що багаті й впливові уникають участі у війні, а бідні мають нести весь тягар
Я принаймні не бачу особливого спротиву у суспільстві такому статус-кво на публічному рівні. Єдине, що відбувається — то менш захищені верстви тихо кивають п’ятами, перепливають Тису чи просто ідуть додому в СЗЧ (самовільне залишення частини), при цьому голосно не вимагають від керівного класу бодай вдавати жертовність та служіння
Щобільше, якщо про таке я згадую, то стикаюся зі звинуваченнями у “популізмі” в гіршому випадку, в кращому — з тезою “так було завжди, це природний порядок речей”.
Але це не є природний порядок!
Навпаки, складно уявити собі щось більш неприродне. Коли більш спритні, здібні, освічені, популярні насправді використовують свої оці сильні сторони для того, щоб бути від війни якомога далі, щоб слати замість себе у пекло окопів когось менш обдарованого.
Але ж так не було завжди! Завжди було навпаки.
Просто відбулася певна деградація. Ще на початку минулого століття члени монарших родин ризикували загинути на фронті або працювали у госпіталях, при потребі — на простих посадах.
Навіть про імітацію зараз здебільшого не переймаються. Злочинний, неприродній і програшний порядок речей вважається природним і раціональним.
Справжня жертовність не цінується, бо в ній не вбачається потреби, бо це — нібито примха, фантазія і “популізм”, а не віками вивірений алгоритм боротьби. Тому нечисленних лідерів, хто самовіддано працює і здійснює подвиги, з легкістю мішають з лайном — з багатими та високопоставленими ухилянтами.
З цієї фундаментальної аморальності випливає усе інше: і рабська безправність солдата, і необмежена тиранія дурнів на керівних посадах, і повна відстороненість у тилу навіть тих, хто за посадою мав би працювати з повною віддачею на забезпечення фронту (не кажучи вже про усіх інших); і виправдання ухилянтів і утікачів. Все це зло, рясно посіяне, проростає зараз провалами фронтів, втратами людей, за що ще ніхто досі не відповів. Бо це ж не злочин, а “природний порядок”, бо “коли ж було по-іншому?”.
