ПІДНЕБЕСНИЙ РЕАЛІЗМ
Дмитра Кешелю люблять не всі. Далеко не всі. Так само не всі читають його книги. Не тому, що він складний чоловік із непростим характером, не тому, що його романи – то погані романи. Просто вони виходять такими мізерними тиражами, що хочеться кричати.
Ось і ця його книга «Доживемо до зеленої травички» вийшла в ужгородському видавництві TIMPANI накладом всього 300 примірників. А мало б вийти хоча б 300 000 для початку. Бо книга того варта. І якби її прочитали всі, то і автора не могли б не полюбити всім серцем.
Я належу до тих щасливчиків, які мають не одну, а кілька книг знаного письменника. Майже всі вони з автографами. Але тепер хочеться сказати про найновішу, яка ще пахне типографією.
Передмову до цього роману-чотирилисника написала одна із найкращих знавців та популяризаторів сучасної літератури Галина Новосад. «Це широка художня панорама, яка дуже рельєфно відображає трагікомічну енциклопедію життя Закарпаття XX століття», – зазначає вона. Ключовим у цій оцінці є слово рельєфно. Бо це настільки багатопланова розповідь, що читач інколи забуває, що він читає книгу – він переселяється у той світ, який створив майстер. Читач починає жити між героями, спілкуватися з ними, вдихати атмосферу села, співпереживати і радіти, плакати і обурюватися, страждати і дивуватися…
Книга складається із чотирьох романів: «Терпка черешнева любов», «Де лем наше не пропадало», «…і сонце сходить, і сонце заходить!», «Доживемо до зеленої травички», які є своєрідним продовженням улюбленого багатьма роману «Родаки».
Фактично, це дуже близькі до автобіографічних романи, розповідь у яких ведеться від імені хлопчика Митрика. Митрик із бабою Фіскарошкою та дідом Соломоном, з іншими колоритними персонажами художнього твору проживають у присілку Небесі. Там і відбуваються всі реальні і неймовірні події, які є дзеркалом подій у великому світі.
Але дзеркало це своєрідне, унікальне. Тому, що воно не відображає, а трансформує. І цей великий, величезний світ, цілий всесвіт концентрується в одному присілку.
Всесвіт на Небесі стає настільки самодостатнім, що йому не потрібен уже світ зовнішній. Це така концентрація енергій, такий еґреґор, такий вир, який не просто засмоктує тебе. Він очищає, просвітлює, оберігає… Він робить тебе іншим – більш чутливим, менш заангажованим, менш залежним від зовнішніх чинників, від того, чого ми змінити не можемо, але дуже часто переймаємося тим усім і йдемо на повідці обставин.
Романи Дмитра Кешелі наближають нас до мудрості.
Саме мудра людина здатна сприймати життя таким, яким воно є. А у ньому поєднані, переплетені, існують поруч трагічне, комічне, ліричне, драматичне, духовне, гріховне, прагматичне, містичне… Так і у книгах Дмитра Михайловича.
Особливістю оповіді письменника є надзвичайна поетичність його мови та містифікація реальності. Хоча, можна сказати і так: ореальнення, перетворення у реальність містики. З творів письменника важко виділити, точніше важко відділити одне від іншого. У нього перехід з одного в інше відбувається так просто, що аж неймовірно реально.
Живі спілкуються із душами предків, ті приходять «у гості» до живих, Бог воскрешає дерево, криниця є порталом у позачасся… Але ніхто не скаже, що прочитав казку. Бо у присілку Небесі казка є реальністю.
Немає нічого більш реального, ніж казка. І немає нічого більш казкового, ніж наше життя.
Творчість Дмитра Кешелі дуже близька до містичного реалізму. Але це не зовсім він. Це більш релігійне, більш християнське, більш духовне явище. Я б назвав цей унікальний напрям у літературі піднебесним реалізмом. У цьому піднебесному реалізмі працює наразі лише єдиний письменник. І хай йому ще пишеться багато-багато років.
До речі, самий процес писання, процес роботи над твором у Дмитра теж унікальний. Тепер так не пише ніхто. Він плекає кожне речення, як виноградну лозу. Бо тільки зігріта руками селянина і душею мудреця лоза може дати якісні плоди, які перетворюються згодом у благородне вино. Слово, воно ж як і цей напій, вжитий у міру, просвітлює розум і окрилює душу.
Можливо саме тому я не можу читати романи Кешелі запоєм. Я читаю їх надто довго, розтягуючи задоволення. Я отримую насолоду від кожного маленького ковтка, вдихаю аромати, заплющую очі, всотую ауру, впадаю в нірвану, медитую, розслабляюся і знову читаю кілька речень. Саме так із вином від Кешелі, адже він ще і неперевершений винороб.
У винограднику, як і в літературі цей чоловік почувається ґаздою. У нього все доглянуто, кожне гроно, кожне слово, кожна крапля соку, кожне стебло, кожне речення на своєму місці. Усе леліяне. Пещене. Люблене.
Саме такі книги треба читати у великі празники. Неквапом. На Великдень, наприклад. Бо вони, як і оповідь про останні дні та Воскресіння Христа, проводять тебе через страждання до просвітлення. До розуміння багатьох речей, над якими ти не замислювався раніше. До Небесі, до того стану душі й тіла, яке максимально наближене до рівноваги, до спокою, до миру, до благодаті. Врешті-решт до раю.
