УДАР У ВІДПОВІДЬ

17 липня 2023 року українські морські дрони атакують Кримський міст — наступного дня росія завдає “ударів відплати” по Одесі. 8 жовтня на тому ж мосту вибухає фура – 9-го Дмитро Медведєв проголошує: “Відповіддю росії на цей злочин може бути тільки пряме знищення терористів”. 30 грудня Україна обстрілює Бєлгород — представники українських спецслужб кажуть, що це відповідь на російські обстріли українських міст. 31 грудня росія обстрілює Харків — Міноборони  росії наполягає, що це відповідь на обстріл Бєлгорода.

Росія напала на Україну — а тепер “відповідає” на її опір. Утім, росія ж наполягає, що ні на кого не нападала, а захищає жителів Донбасу і саму себе. Володимир Зеленський раз у раз обіцяє “відповісти” росії.

Або ось протистояння Ізраїлю та Ірану. 1 квітня Ізраїль завдає удару по будівлі в Дамаску, що примикає до іранського консульства, — гинуть кілька генералів Корпусу вартових ісламської революції, які координували співробітництво Ірану з “Хізбаллою”, ХАМАС та іншими антиізраїльськими силами.

Іран обіцяє “відповісти”. Світ чекає два тижні. У ніч на 14 квітня Іран завдає масованого удару по Ізраїлю ракетами та дронами — і навіть називає цю операцію “Виконана обіцянка”. Ізраїль за допомогою союзників удар відбиває. Тепер світ чекає “відповіді” Ізраїлю на “відповідь” Ірану.

ЩО ВОНИ ВСІ МАЮТЬ НА УВАЗІ?

Якщо зовсім коротко — принцип “добра з кулаками”.

У 1914 році, на самому початку Першої світової війни, Герберт Веллс написав есе “Війна, яка покінчить із війнами”. Ланцюжок міркувань там нехитрий: є ліберали — вони за мир, свободу, право, творчу працю і загальне процвітання; і є мілітаристи — вони не створюють нічого самі, а намагаються відібрати в інших і всюди несуть війну, руйнування і рабство; це вони розв’язали війну, і, щоб закінчити не лише її, а й узагалі війни, треба, щоб ліберали перемогли мілітаристів.

Попросту кажучи, “щоб хороші люди вбили всіх поганих людей”. Ну гаразд, не обов’язково вбили — але розгромили, покарали й встановили такий світопорядок, щоб поганим людям не кортіло знову творити погані справи.

У Веллса “хорошими” виступали британці та їхні союзники в Першій світовій війні, а “поганими” – кайзерівська Німеччина та її союзники. Але цю ж модель легко розрізнити в багатьох описах хоч російсько-українського конфлікту, хоч палестинсько-ізраїльського, хоч ірано-ізраїльського.

Радник глави офісу президента України Михайло Подоляк 14 квітня, наступного дня після того, як Іран обстріляв Ізраїль, проголосив, що, коли будь-який агресор загрожує глобальній стабільності, фундаментальним правилом має бути “Відповідай — або загинеш”. Відповідати треба силою, причому жорстко; не можна допускати поступок, не можна прощати злочини та порушення міжнародного права, не можна вступати в переговори й “заморожувати” конфлікт; агресора слід ізолювати, бойкотувати й змушувати розплачуватися за агресію.

А ось — просто для порівняння — що говорив в інтерв’ю “Медузі” ізраїльський історик Бені Моріс із приводу нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року та подальшої операції ЦАХАЛ у секторі Газа: “Річ не тільки в особистому бажанні завдати удару у відповідь, що дуже природно. Помста на Близькому Сході — частина культури. І якщо арабські країни або Іран не бачать, що помста здійснилася, вони приймають тебе за слабака і знову накидаються на тебе. Ти стаєш здобиччю”.

А ЦЕ СПРАЦЮЄ?

Можливо.
Якщо дуже сильно узагальнювати й огрублювати, є три основні підходи до проблеми припинення воєн.

Перший — моралістичний: усі мають нарешті зрозуміти, наскільки війна огидна. Приклади: квакерська “Декларація миру” 1660 року, толстовський маніфест “Одумайтеся!” 1904 року. Ключова складність — у слові “все”. Беззастережний пацифізм може спрацювати лише тоді, коли всі “вкладуть меч у піхви”. Доки на це готові лише дехто, загального миру не буде.

Другий – легалістський: війна має бути поза законом. Приклади: проєкт вічного миру Іммануїла Канта 1795 року, пакт Келлога — Бріана 1928 року про відмову від війни як способу розв’язання міжнародних суперечностей та інструменту національної політики (його підписали майже всі держави, що існували на той час). Ключова складність: закон нічого не вартий без ефективного механізму правозастосування. Нехай навіть є відповідний суд (1928-го – Постійна палата міжнародного правосуддя Ліги Націй, нині — Міжнародний суд ООН), але не було й немає такої поліції та таких судових приставів, які могли б доставити туди підозрюваного.

Нарешті, третій підхід — це якраз коли “добро з кулаками” веде “війну, яка покладе край війнам”.

У сучасній міжнародній політиці тією чи іншою мірою діють усі три підходи: є й етична максима “аби тільки не було війни”; і надскладна система договорів, конвенцій, гарантій та інших правових інструментів; і інструменти силового стримування — насамперед ядерна зброя. Неважко помітити, що працює це все погано.

Подоляк прямо не проговорив, але, очевидно, мав на увазі відмову від принципів пропорційності та недопущення ескалації. Якщо агресор скинув одну бомбу, недостатньо у відповідь скинути на нього одну бомбу. Якщо агресор убив десять осіб, недостатньо у відповідь убити десять. Тому що агресор, на відміну від “хороших людей”, не пов’язаний принципами гуманізму і справедливості, він не боїться ескалації. Його треба знищити — простотому, що він агресор і, доки він існує, загроза зберігається.

Саме так заступники Ізраїлю парирують претензії, що той у відповідь на загибель 1200 своїх громадян убив уже десятки тисяч палестинців і майже зрівняв Газу із землею. Знищення зла (в цьому випадку — ХАМАС) має бути пріоритетом, кажуть вони, інакше мир ніколи не настане ні для ізраїльтян, ні для палестинців.

Хоч як гірко це визнавати, досі якщо щось і спрацьовувало, то саме силовий підхід — рішучий і не обов’язково пропорційний удар у відповідь. Не пацифісти, не законники й не дипломати, а солдати зупинили нацистів. Саддам Хусейн перестав нападати на сусідів не тому, що засоромився, і не тому, що якийсь закон йому це заборонив, а тому, що його військові можливості змела “Буря в пустелі”. Той же Ізраїль зміг домовитися хоча б із деякими зі своїх сусідів про мир лише після того, як розгромив їх на полі бою, причому не один і не два рази.

Це начебто переконує в тому, що настав час розлучитися з ілюзіями щодо виправлення звичаїв і міжнародного правосуддя — і всім озброюватися, щоб бути готовими завдати непропорційного удару у відповідь будь-якому агресору.

І ось ключова складність: усім доведеться мілітаризуватися. Так, і вам теж. Ви точно цього хочете?

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *