Пам’ятаю море – 2

Безкомпромісне тропічне сонце не залишає шансів на пізнє прокидання. До того ж — у нас маршрут. Маємо бути в графіку.

Швидкий сніданок залишками вечері, чергова перевірка мотлоху на палубі — все прив’язане. Мотлох в безпеці. Вирушаємо. Знов земля помірно віддаляється від нас за кормою. Знов безкрайнє, солене, сіро-синє на всі боки до обрію. Можна уявити, ніби ми на іншій планеті. Тут нема материків, лише сіль, вода і сонце… І ми.

Меланхолійний спокій зачаровує. Скуштувавши його одного разу, вже не будеш тим самим, що колись. Будеш сприймати землю, як проміжок між морями, а не навпаки.

Прямуємо до наступного проміжку землі, до нашого пункту призначення. Його видно на мапі, але не на горизонті. Двигун, який старший за нас обох, цього разу не завівся, залишив нам єдиний спосіб пересування — вітер. Його несправність на воді без деталей не виправити. Отже, єдина рушійна сила — вітрила.

Черепаховими швидкостями тягнемось по безкрайньому простору океану. Нам не так вже й далеко, але з нашими темпами, ми проповзли увесь світовий день, і вповзли у ніч, яка радо зустріла нас штормом. На піднятих вітрилах не пройдеш. Зарифлюємось. Опускаємо головний парус на третину. Так нас менше схиляє у бік. Вже не так страшно. Та, страшно було лише мені – малодушній юнзі. Суворий капітан довірив мені керувати кораблем, а сам слідкував за вітром та картами.

Ось вони — контрасти морського життя. Вчора ми захоплювались райським затишком безлюдних тропічних островів. Сьогодні я балансую між хвилями, ігноруючи морську хворобу. Мокну під дощем, щохвилини змінюю курс. То розтинаю хвилю носом, аби вона не вдарила нам в борт, то повертаю вітрило найвигіднішим кутом до вітру, аби хоч трохи просуватись по курсу.

А попереду материк, а попереду земля, а попереду…скелі. Це найдовша ніч з усіх моїх ночей, що я їх пам’ятаю. Найдовша, та найбезжальніша.

Вітер, скелі, солені хвилі, холодний дощ, глибока ніч, втомлені ми. Ні, ми не знали прогнозу погоди, та і не могли знати. Могло бути як завгодно. Як от: вчора — сонце і штиль, але, ні — сьогодні інші подарунки. Сьогодні — випробування на міцність, на стійкість, на командну злагодженість.

Враховуючи зовнішні умови, які, наче навмисно збіглися нам не на користь, тримаємось ще більш-менш. Потроху від рулюємо від страшних скель. У найнесприятливіших напрямках хвиль і вітру виходимо далі від берега, аби обійти небезпечну зону. Вітер знущається. Аби підлаштувати під його напрямок вітрило, йдемо спочатку, завертаючи сильно праворуч від курсу. Через деякий час перекидаємо вітрило на протилежний бік і розвертаємось майже на 180 градусів. Зигзагами розмальовуємо неспокій моря.

Самі ми теж не дуже спокійні – втома дається взнаки. Команда у нас славна. Через кілька годин ми таки доходимо до глибини, де вже можна видихати. Можна кинути якір, здати вахту та спробувати поспати.

Спроби не закінчуються нічим. Як спати в посудині, яку постійно нещадно кидає то праворуч то ліворуч. Дуже хочеться на тверду землю.

Скоро ранок.