Продовження. Початок Едуард ТОПОЛЬ | Підстава, або як у Росії робляться теракти (kontinentusa.com) Убивство Кірова

1 грудня 1934 року о 16.30 у Ленінграді, у коридорі третього поверсі Смольного палацу, де тепер розташовувався Ленінградський обласний комітет, пролунало два постріли.

Першим пострілом у потилицю було вбито 48-річного Сергія Кірова, члена Політбюро Всесоюзної комуністичної партії більшовиків і першого секретаря Ленінградського обласного комітету партії. Другим пострілом 30-річний вбивця на ім’я Леонід Ніколаєв намагався накласти на себе руки, але руки тремтіли, куля пролетіла повз його голову, і він упав на підлогу в істеричній непритомності.

То чому ж народ співав, що товариша Кірова вбив товариш Сталін? Адже вбивство сталося не в Москві і не в Кремлі, де перебував у цей момент Йосип Сталін, а в Ленінграді, і вбивцею, якщо він знепритомнів від власного пострілу, безсумнівно був не професійний кілер і не чекіст.

“Сергій Миронович Кіров був великим другом нашої сім’ї давно, напевно, ще з Кавказу, – пише у своїх мемуарах дочка Сталіна Світлана. – Знав він відмінно і сім’ю дідуся, а маму мою дуже любив <…> Після маминої смерті Кіров із батьком їздили відпочивати влітку в Сочі і брали мене із собою. Залишилася купа домашніх, невигадливих фотографій тих часів. Ось вони переді мною: на незмінному пікніку в лісі; на катері, на якому каталися вздовж узбережжя; Кіров у сорочці, в чувяках, по-домашньому, батько в полотняному літньому костюмі. <…> Кіров був ближчим до батька, ніж усі Сванідзе, ніж усі родичі, Реденс або багато товаришів по роботі, Кіров був йому близький, він був йому потрібен”.

Справді, на початку тридцятих років Сталін дуже наблизив Кірова до себе. Восени, в оксамитовий сезон, Сталін приїжджав у Сочі, курортне місто на березі Чорного моря, і брав Кірова із собою. На сочинських фотографіях, опублікованих Світланою Йосипівною, вони тільки втрьох – Сталін, Кіров і юна Світлана. А оскільки річниця Жовтневої революції припадає на 7 листопада, то цю велику дату вони відзначали там же. Звісно, з “Цинандалі”, грузинськими піснями і, я вважаю, мелодійним речитативом юнацьких віршів вождя:

Луна, плыви же неустанно

Над скрытой тучами землей,

Своим серебряным сияньем

Развей тумана мрак густой… *

_________________________

* Тут і далі вірші за книжкою “Сталин И. В. Сочинения. – Т. 17”. Тверь. Науково-видавнича компанія “Северная корона”, 2004.

Тим часом, за твердженням доктора історичних наук і фахівця зі сталінського періоду професора Олега Хлевнюка, “Кіров, незважаючи на прихильність до нього Сталіна, залишався маловпливовою фігурою в Політбюро”. “Якби Кірова не вбили, він залишився б в історії малопомітною фігурою”, – вторить йому і журналіст Леонід Млечин. “Кіров не був великою особистістю, і в керівне ядро навколо Сталіна не входив”, – каже дослідник епохи Сталіна професор Володимир Наумов.

І, тим не менш, “Кіров був йому близький, він був йому потрібен”. Чому і навіщо?

На “чому” відповісти просто: по-перше, Кіров був на зріст нижчим за Сталіна, останній не терпів усіх, хто вищий за нього фізично, морально чи інтелектуально, він вважав їх своїми ворогами. По-друге, “Не можна було навіть припустити, що Хрущов або подібні до нього молоді люди, які висунулися за Сталіна і обожнювали Сталіна, дивилися йому в рот, можуть проголосувати проти нього. Цього ніяк не могло бути”, – пише у своїх спогадах Хрущов, який потрапив до сталінської когорти 1930-го року за рекомендацією Надії Аллілуєвої, дружини Сталіна і однокурсниці Хрущова по Промисловій академії. І, по-третє, Кіров, будучи, за словами Хрущова, розумною людиною і гарним оратором на робітничих мітингах, “у побуті був дуже неговіркою людиною. Мікоян добре його знав. Він розповідав мені: “Ну як тобі відповісти? На засіданнях він жодного разу ні з якого питання не виступав. Мовчить і все”. Зате, як Хрущов і молоді люди, які висунулися при Сталіні, Кіров обожнював Сталіна і “дивився йому в рот”.

Власне, ця остання якість і визначила його кар’єру. Хоча Світлана Аллілуєва пише, що Кіров був другом їхньої сім’ї ще з Кавказу, але це сумнівно, оскільки Сергій Костіков (Кіров) народився у в’ятській губернії, на Кавказ приїхав 1909 року 23-річним журналістом, став співробітником Владикавказької кадетської газети “Терек”, співчував меншовикам, підтримував Тимчасовий уряд, і лише після 1917 року перейшов на бік більшовиків. Тобто, в той час його знайомство зі Сталіним малоймовірне.

Натомість: “навесні 1918 року Кіров обраний членом Терської обласної ради, у липні брав участь у П’ятому Всеросійському з’їзді Рад за гостьовим квитком”.

Найімовірніше, саме на 5-му з’їзді Рад Сталін рекрутував Кірова у свої клеврети й одразу ж почав піднімати кар’єрними сходами: у листопаді Кіров уже повноправний делегат Шостого Всеросійського з’їзду Рад, з лютого 1919 року – голова тимчасового революційного комітету в Астрахані, з квітня 1920 року в складі Червоної армії Кіров вступає в Баку і стає членом Кавказького бюро ЦК РКП (б), у червні 1920 року призначається повпредом Радянської Росії в Грузії, у 1921 році обирається кандидатом у члени ЦК і стає Першим секретарем ЦК компартії Азербайджану, у квітні 1923 року – членом ЦК ВКП (б), а 8 січня 1926 року – першим секретарем Ленінградського обкому та міськкому партії і членом Політбюро ЦК ВКП (б)! “У складі групи ЦК, – сказано в “Енциклопедії”, – його направляють до Ленінграда для ідеологічної боротьби із зинов’євською опозицією”. Ось це стрибок! За сім років із майже меншовика – у члени Політбюро ЦК ВКП(б)! Таке було абсолютно неможливо без підтримки Сталіна.

Слова “для боротьби із зинов’євською опозицією” виділені мною, бо відповідають на запитання, навіщо Кіров “був йому потрібен”. А краще за мене це ілюструє у своїх спогадах Хрущов: “Багато разів ми разом зі Сталіним дивилися різні кінофільми. Одного разу був переглянутий фільм із життя колоніальної Англії. Я запам’ятав його зміст: треба було перевезти якісь цінності з Індії до Англії. Але шлях, яким ішли кораблі з Індії, контролювався піратами. Тоді звернулися до одного відомого пірата, який сидів в Англії у в’язниці, і запропонували йому взятися за цю ризиковану справу, а натомість щось було йому обіцяно. Він погодився, однак поставив умову, що він підбере команду на власний розсуд із тих, хто сидить із ним у в’язниці. Англійський уряд погодився, він підібрав команду, йому дали корабель, він прибув до Індії, повантажив цінності, вирушив у зворотний шлях і дорогою до Англії став знищувати своїх однодумців. Метод був такий: намічав жертву і ставив її фотографію до себе на стіл. Так поступово він знищив якусь кількість цих бандитів… Закінчився перегляд картини, і Сталін, як зазвичай, запропонував поїхати до нього на “ближню” дачу поїсти. Маленков і Берія сіли в одну машину зі Сталіним, а ми з Булганіним у моїй машині поїхали слідом за ними. Приїхали на “ближню”, зараз же пішли мити руки і, як завжди, перекидалися словами. Берія: “Слухай, ти знаєш, що сказав Сталін, коли ми їхали: а цей капітан – недурний хлопець, він розумів, що робив”. І став підбивати мене, щоб я порушив цю тему за столом і сказав, що це справжній мерзотник. Я похитнувся і погодився, а за столом сказав: “Товаришу Сталін, який же мерзотник цей капітан, найближчих своїх друзів занапастив”. Сталін глянув на мене і нічого не відповів. Я теж припинив небезпечну розмову. Тут видно паралель: Сталін, як той пірат, склав собі списки (фотографії йому були не потрібні) і командував своїм підручним, чия настала черга. Куди до нього тому бандиту!”

– К земле, раскинувшейся сонно,

Улыбкой нежною склонись,

Пой колыбельную Казбеку,

Чьи льды к тебе взметнулись ввысь…

Тобто, Сталін підгортав і ростив Кірова “для боротьби із зинов’євською опозицією”, а Кіров, користуючись сталінською протекцією, стрімко піднімався на самий верх партійної влади. При цьому як “розумна людина”, дивився Сталіну в рот, мовчав на нарадах, і навіть на сталінській дачі, граючи зі Сталіним на більярді, старанно програвав, а ще старанніше вислуховував “геніальні” сталінські сентенції стосовно філософії, міжнародної політики та марксизму-ленінізму. Як розповів мені приятель-сценарист, одного разу грузинський режисер, який знімав фільм за його сценарієм, сказав: “Я тебе прошу: ніколи не приходь на знімальний майданчик!” Сценарист здивувався: “Чому?” “Тому що на майданчику геній має бути один!”.

На всіх майданчиках більшовицької влади – у Політбюро, у ЦК партії, на з’їздах Рад і компартії, а також, звісно, на дачі – геній мав бути один: мудрий, всезнайний і великий Сталін! Кіров, як “розумна людина”, краще за всіх грав при ньому роль Ватсона при великому Холмсі, а ось далеко від нього…

Далеко від Сталіна Кіров виявляв себе тямущим організатором або, як сказали б зараз, ефективним менеджером. За свою роботу в Баку він навіть отримує орден Леніна “за видатні заслуги у справі відновлення і реконструкції нафтової промисловості”. А ставши 8 січня 1926 року першим секретарем Ленінградського обкому і міськкому партії, активно відвідує заводські збори, “за рік зроблено понад 180 виступів, – повідомляє Енциклопедія. – Під керівництвом Кірова промисловість Ленінграда і всього Північного Заходу починає виходити на новий рівень. Починається колективізація сільського господарства, а також проводяться заходи щодо зміцнення оборони Ленінграда. У 1933 році разом із начальником ГПУ по м. Ленінграду Федором Медведем і головою Ленміськвиконкому Іваном Кодацьким входить до складу “трійки” Ленінградської області з розгляду справ про повстанство і контрреволюцію з правом винесення розстрільного вироку”. Тобто, підписував масові розстрільні списки…
І водночас Сергій Кіров завойовує репутацію підкорювача жіночих сердець. “Кіров – чоловік у розквіті сил”, – пише професор Володимир Наумов. “Естонка Мільда Драуле, красуня-блондинка, працювала в апараті обкому, періодично чергувала вночі, і її нібито примітив Кіров, відомий шанувальник прекрасної статі”, – повідомляє Бі-бі-сі. “З 1930-х рр. і дотепер широке поширення має версія про інтимні стосунки між Кіровим і Драуле. Вона підкріплюється низкою непрямих свідчень”. – газета “Ведомости”. “Без сумніву, Кіров знав Драулу по службі… Навколо неї склалася неймовірна кількість домислів, здебільшого як героїні “романтичного” захоплення Кірова і жінці, яка розбудила в чоловікові вбивчі ревнощі. Достовірні відомості про Мільду Драулу, дружину Леоніда Ніколаєва, повідомляють архівні документи. У вересні 1930 року Мільда отримала роботу обліковцем в обкомі партії, потім помічником завідувача сектору кадрів легкої промисловості. Залишається незрозумілим, хто протегував Драулі. Але очевидно, що його репутації було достатньо, щоб Мільді знайшлося місце в обкомі. У 1931 році Мільда народила другу дитину, а сім’я отримала трикімнатну квартиру в новому будинку на вулиці Батеніна”, – історичний журнал “Родина”. “Кіров мав славу життєлюба і шанувальника прекрасної статі… У ті роки на такі “пустощі” дивилися крізь пальці, до того ж Кіров офіційно вважався неодруженим, а його цивільна дружина Марія Маркус була серйозно хвора. Кіров і Драуле були знайомі – дівчина працювала в апараті Смольного – і, можливо, не без допомоги Сергія Мироновича сім’я Ніколаєва-Драуле отримала 1931 року окрему трикімнатну квартиру”, – газета “Известия”.

Я вважаю, що навіть половини цієї інформації достатньо, щоб, з одного боку, не сумніватися в романі 48-річного Сергія Кірова та 30-річної естонської білявки Мільде Драуле, а, з іншого, зрозуміти пекуче бажання її чоловіка-рогоносця Леоніда Ніколаєва помститися звабнику дружини. Тим паче, якщо цей Ніколаєв – відчайдушний невдаха, який постійно втрачає роботу і ображений на весь світ. “У грудні 1934 р. Ніколаєву було 30 років, – пише Олег Хлевнюк. – Він народився в робітничій сім’ї в Петербурзі. Рано втратив батька. Сім’я жила в злиднях. Леонід, який хворів на рахіт, до 11 років не міг ходити. Збережені матеріали призовів на військовий вишкіл зафіксували хворобливість Ніколаєва та його низький зріст – близько 150 см. Завдяки “правильному” соціальному походженню Ніколаєв потрапив на роботу до комсомолу, вступив до партії, що відкрило шлях для обіймання хороших посад, зокрема й у Ленінградському обкомі партії… Однак схильний до конфліктів Ніколаєв ніде не затримувався надовго. В останні місяці перед терактом він тинявся без роботи, писав скарги в різні інстанції, виношував плани помсти”.

Таких характеристик чоловіка Мільди Драуле скільки завгодно, і, якщо дивитися на історію вбивства Сергія Кірова очима кіноглядача, то саме собою вибудовується так звана “паралельна дія”: любовний роман більшовицького оратора-вождя з його юною співробітницею, їхні таємні, але відомі всьому Смольному інтими в його робочому кабінеті та під Ленінградом, у Сестрорецьку, куди Кіров і Мільда Драуле одночасно виїжджали під час своїх відпусток. І – підготовка чоловіка Мільди Леоніда Ніколаєва до вбивства Кірова.

Тому, як кажуть у телепередачі “Що? Де? Коли?”, “Увага на екран!”.

З 26 січня по 10 лютого 1934 року в Москві проходив 17-й з’їзд ВКП (б) – “З’їзд переможців”. Цікаво, що для привітання його делегатів серед представників різних виробничих колективів прибули й посланці Тульського збройового заводу. Доповівши про свої трудові перемоги, вони вручили Сталіну зразок нещодавно розробленої гвинтівки “Снайпер”. Взявши до рук цей подарунок, глава держави під загальні оплески делегатів спрямував зброю до зали і, немовби жартома, прицілився в них, чим викликав ще більший сплеск овацій. На фотографіях зі з’їзду можна побачити, що в залі, у першому ряду, сидів і аплодував Сергій Кіров. Який потрапив на мушку сталінської зброї. Але в ті дні він виступив із трибуни з’їзду з такою блискучою промовою і такими вихваляннями Сталіну, що, судячи з опублікованих тоді результатів голосування в члени ЦК ВКП (б), ішов другим за Сталіним – “за” Сталіна було подано 1056 голосів (проти 3), а “за” С. М. Кірова – 1055 (проти 4)!

Щоправда, потім з’ясується, що все навпаки, що на XVII з’їзді 292 делегати проголосували проти Сталіна і що в кулуарах з’їзду до Кірова “прийшов старий більшовик і секретар Північно-Кавказького крайового партійного комітету Борис Шеболдаєв і сказав: “Миронич (так називали Кірова близькі люди), люди похилого віку подейкують про те, щоб повернутися до заповіту Леніна і реалізувати його, тобто пересунути Сталіна, як рекомендував Ленін, на якусь іншу посаду, а на його місце висунути людину, яка терпиміше ставилася б до оточуючих. Народ подейкує, що добре б висунути тебе на посаду Генерального секретаря Центрального Комітету партії”.

“Кіров, – пише в мемуарах Хрущов, – пішов до Сталіна і розповів про розмову з Шеболдаєвим. Сталін нібито відповів Кірову: “Спасибі, я тобі цього не забуду!”.

Неважливо, чи почув Кіров погрозу в сталінському “спасибі”, а важливо, з яким натхненням він повернувся зі “З’їзду переможців” до Ленінграда. І абсолютно ясно, з ким, де і як він тут же відсвяткував свій успіх. Але ми не опустимося до підглядання в замкову щілину. До того ж не виключено, що такого роду урочистості відбувалися не в кабінеті, а десь іще, оскільки документально відомо, що Мільда Драуле часто, під приводом догляду за своїми малолітніми дітьми, брала кількаденні відпустки (при тому, що в новій квартирі жили її безробітний чоловік, її сестра і мама чоловіка, тобто доглянути за дітьми було кому).

– Но твердо знай, что тот, кто раньше

Унижен был и угнетен,

Еще сравнится с пиком горным,

Своей надеждой окрылен…

Між іншим, ці рядки точно відповідали ситуації – саме в цей час Ніколаєв, будучи “приниженим і пригнобленим” кількаденними відлучками дружини, вирішив помститися Кірову. “Мій постріл буде подібний до пострілу Желябова”, – записав він у своєму щоденнику, розсекреченому ФСБ у грудні 2009 року. Тобто, в думках він бачить себе героєм-народовольцем. І, озброївшись револьвером – як? звідки? – починає чекати Кірова то біля Смольного, то біля його будинку на вулиці Червоних зорь, де постійно юрмилися скаржники в надії передати свої скарги Кірову в руки. Періодично їх забирали в міліцію. 15 жовтня 1934 року в таку облаву потрапив і Ніколаєв. При ньому виявили револьвер-наган зразка 1895 року, що незаконно зберігався. “Майбутнього вбивцю, – повідомляє Бі-бі-сі, – допитав начальник відділу охорони перших осіб Ленінградського управління НКВС і незрозумілим чином відпустив на всі чотири сторони. Згодом стало відомо, що йому дозволяли тренуватися у стрільбі на спортивній базі, що належала ОДПУ та органам внутрішніх справ… Там же він отримав і патрони, якими було вбито Кірова”. Про це пише і Олександр Яковлєв, друга людина в уряді Горбачова, яка мала доступ до кремлівських архівів. Більше того, він же повідомляє: “Є заява, що Ніколаєва бачили в будівлі НКВС на Луб’янці”!

Цікаво, правда? В офіційній заяві, опублікованій одразу після арешту вбивці на місці злочину, йдеться, що Ніколаєв діяв за завданням “ленінградського центру зинов’євців”, і на цій підставі було заарештовано й розстріляно тисячі старих більшовиків, включно із Зинов’євим, Каменєвим і навіть “улюбленцем партії” Бухаріним. А через півсотні років з’ясовується, що:

Щойно Кіров отримав на 17-му партійному з’їзді більше голосів, ніж Сталін, і пропозицію змінити Сталіна на посаді глави держави, про що вірнопіддано Сталіну сам і доповів, Сталін вирішив його знищити. “Незадоволений зростаючою популярністю Кірова, Сталін вирішив розправитися з ним, а потім використати це вбивство як привід для масових репресій, – повідомляє газета “Ведомости”. – З цією метою Сталін дав пряме або непряме доручення керівнику НКВС Генріху Ягоді. Той, своєю чергою, направив до Ленінграда нового заступника начальника ГПУ Івана Запорожця, який безпосередньо на місці готував теракт”.

Пітерське ГПУ, звісно, і до приїзду Запорожця знало про “витівки” першого секретаря обкому – його роман із Мільдою Драуле. Тому новоприбулий Іван Запорожець і його помічники взяли в розробку чоловіка-рогоносця і навіть звозили його “на затвердження” до Москви до Генріха Ягоди на Луб’янку. Не дарма Сталін, приїхавши в Ленінград назавтра після вбивства Кірова, щоб особисто очолити розслідування, сам допитав Ніколаєва.

“Перебуваючи в ув’язненні на Колимі, – написала 1955 року Анастасу Мікояну Ольга Шатуновська, – я в 1943-му або 44-му році лежала в лікарні при таборі Арманського рибпромгоспу (селище Армань на Охотському морі). Лікарем цієї лікарні був Кірчаков. Кірчаков розповів мені зі слів Медведя – колишнього начальника Ленінградського ГПУ – таке.

Ведмідь був після вбивства тов. С. М. Кірова ув’язнений у табір однієї з колимських копалень, де перебував на адміністративній роботі. Спостерігаючи події 1937 року, Ведмідь сказав близьким йому товаришам, що він від дня на день очікує, що його заберуть і розправляться з ним. Він не хоче допустити, щоб із ним у могилу пішло те, що він знає, і тому повідомляє:

“Коли В. В. Сталін разом із Ягодою приїхали в Ленінград для участі в розслідуванні обставин убивства тов. Кірова, вони вирішили допитати вбивцю Ніколаєва. Сталін сидів за письмовим столом у кабінеті начальника Ленінградського ДПУ, за його кріслом стояли Ведмідь і Запорожець, тут же був присутній Ягода, а також група працівників Ленінградського ДПУ. Привели Ніколаєва, і Сталін поставив йому запитання: “Чому Ви вбили Кірова?”

Ніколаєв відповів, вказуючи на працівників ГПУ: “Тов. Сталін, це вони змусили мене вбити Кірова, вони чотири місяці переслідували мене цим, ламали, ґвалтували мою волю, і ось я це зробив, це вони вклали зброю в мої руки”.

Коли Ніколаєв це сказав, його вдарили наганами по голові, він звалився, його забрали”.

Отже, Ніколаєва почали готувати до вбивства Кірова за чотири місяці до 1-го грудня, тобто в серпні 1934-го. Тож у нашій “паралельній дії” все по-кіношному просто: Кіров енергійно керує Ленінградським міським і сільським господарством, проводить заходи зі зміцнення оборони Ленінграда, у складі “трійки” з розгляду справ про контрреволюцію виносить сотні розстрільних вироків ворогам радянської влади, у співпраці з чекістами будує руками ув’язнених Біломорканал, неодноразово повторює в публічних промовах: “Кожен член партії повинен будь-якого опозиціонера бити в морду” і “пустує” з естонською красунею Мільдою Драуле. А її чоловік записує у своєму щоденнику “Мій постріл буде подібний до пострілу Желябова”, і заради точності цього пострілу тренується (точніше: його тренують) у тирі пітерського ДПУ, де його постачають набоями для цього вбивства. У такий спосіб стає зрозуміло, чому 15 жовтня 1934 року, коли Ніколаєва випадково “помітили” біля будинку Кірова, то сам начальник відділу охорони перших осіб Ленінградського управління ДПУ одразу ж відпустив його, навіть не вилучивши незаконного револьвера!

Але і це не все!
Згідно з офіційною біографією Кірова, 28 листопада він провів дві з половиною години на прийомі у Сталіна, а ввечері 29-го вони разом дивилися виставу в МХАТі і розцілувалися на прощання. Кіров сів у поїзд і вранці був у Ленінграді, а 1 грудня зранку поїхав зі Смольного додому готуватися до доповіді на вечірніх зборах партійного активу в Таврійському палаці про майбутнє скасування карткової системи, і повертатися в Смольний не збирався.

Виникають запитання:

Яким чином безробітний Ніколаєв дізнався, що Кіров повернувся з Москви до Ленінграда? Тому що вранці дружина надто рано втекла на роботу чи тому що хтось зустрів його біля будинку і повідомив, що час діяти?

Якщо 1-го грудня Кіров із ранку поїхав зі Смольного і не планував повернутися, то коли і від кого Ніколаєв дізнався, що Кіров усе-таки повернеться до обкому, і яким чином цей шпендрик проник на третій, найохоронюваніший поверх Смольного, де був кабінет Кірова? Адже в Ніколаєва не було жодних посвідчень, окрім квитка рядового члена ВКП(б) і старої, часів його давньої роботи в будівлі Смольного, перепустки, але не на третій поверх, де був обком, а на другий, де були всілякі дрібні установи. Тим часом комендатура Смольного була укомплектована співробітниками Оперативного відділу ОДПУ і дивізіоном ОСНАЗ, тобто охоронялася професійно. “Чому у Ніколаєва зберігся цей пропуск, хоча він уже кілька місяців не працював у системі обласного комітету партії? – запитує Олександр Яковлєв. – Навіть працівникам секції Ленради, що розміщувалася на першому поверсі, треба було виписувати спеціальну перепустку для того, щоб пройти на третій поверх, де розміщувався обласний комітет партії”.

Проте, о четвертій годині дня, напередодні повернення Кірова до Смольного, Ніколаєв якимось чином проник (або його провели?) на третій поверх Смольного і навіть більше – з револьвером “наган зразка 1895 року” в руці зумів зачаїтися наприкінці коридору, в окремому напівтемному коридорчику – передбаннику кіровського кабінету, де чомусь саме в цей час був відсутній постійний черговий охоронець.

– Сияй на темном небосводе,

Лучами бледными играй

И, как всегда, волшебным светом

Ты озари мне отчий край…

А що ж сам господар кабінету, де він? “Цього дня Кіров виїхав зі своєї квартири в будинку № 26/28 по вулиці Червоних Зір о 16.00” і в супроводі охоронця Михайла Борисова поїхав в авто Packard Super Victoria зимовим Ленінградом. Судячи з опису його одягу, зробленого медиками відразу ж після його вбивства, “під час судово-медичного дослідження кальсонів Кірова встановлено, що за відсутності слідів тривалої шкарпетки після останнього прання на внутрішній поверхні спереду в їхній верхній частині виявлено значних розмірів плями висохлої сперми”, – пише російський історичний журнал “Родина” за матеріалами Музею С.М. Кірова.

Ця суто медична інформація дає підставу вважати, що справа Кірова нагадує не вбивство Кеннеді, як пишуть деякі історики, а справу Клінтона і Моніки Левінські: прийнявши зранку і “по-швидкому” Мільду Драуле у своєму робочому кабінеті, товариш Кіров поїхав додому готуватися до доповіді і повертатися в Смольний не збирався. Але о 16.00 викликав машину і все-таки поїхав у Смольний, так і не змінивши кальсонів, щоб не залишати своїй цивільній дружині доказів своїх ранкових “пустощів”. “Перший допит за розпорядженням Ведмедя розпочався о 16 годині 45 хвилин, уже за 15 (!) хвилин після пострілу: в одному із сусідніх із кабінетом Кірова приміщень на запитання слідчого відповідала дружина вбивці – Мільда Петрівна Драуле. Леонід Ніколаєв давати свідчення не міг, перебуваючи в стані істеричного нападу, і почав щось зв’язно говорити тільки після 21.00…

За 10-15 хвилин відшукати і привезти Драуле в Смольний навряд чи можливо, отже, вона в момент вбивства перебувала в будівлі”, – пише журнал “Родина”.

Але ми забігли вперед фабули, вибачте. Зате ми майже достовірно вибудували хід подій: 28-29 листопада Кіров у Сталіна в Москві, 30-го повертається в Пітер, 1 грудня зранку – скоріше за все за кілька хвилин до першої робочої наради у своєму кабінеті в Смольному і тому “по-швидкому” – приймає Мільду Драуле, а потім у супроводі охоронця їде зі Смольного додому.

У цей час ревнивець Ніколаєв, готуючись стати мстивим героєм-народовольцем, позує а-ля Роберт де Ніро у фільмі “Taxi-driver” перед дзеркалом із револьвером у руці (зробимо поправку на радянський побут: дзеркало розміщене у сортирі, і у двері нетерпляче стукають його мати, сестра дружини, її чоловік і діти самого Ніколаєва). Потім Ніколаєв одягається, виходить на засніжену вулицю Батеніна і звичним шляхом іде до тиру ГПУ потренуватися у стрільбі.

Тут його і знайшли гебешники Івана Запорожця. Не знаю, чи були в них фотографії ранкової сесії Мільди і Кірова, але якісь аргументи, що все, час діяти, у них мали бути, бо одна справа позувати з револьвером перед дзеркалом або стріляти в тирі по паперових мішенях, а інша – вирушити вбити людину.

Так чи інакше, до 16.00 Ніколаєва доправили до Смольного і він займає позицію “готовність №1” у тамбурі-коридорчику проходу до кабінету Кірова, звідки, повторюю, саме в цей час відлучився черговий охоронець.

Але що змусило товариша Кірова повернутися в Смольний, хто викликав його туди під фатальну кулю вбивці?

Звичайно, на це запитання міг би відповісти слідству охоронець Михайло Борисов, який супроводжував цього дня товариша Кірова. Тільки знову дивна обставина: 1 грудня, о 16.25, 48-річний Сергій Миронович Кіров, вийшовши з авто в супроводі Борисова, заходить у спец-під’їзд Смольного і, згідно з офіційною версією, з такою моложавою швидкістю збігає на третій поверх, що молодий охоронець Борисов за ним не встигає, відстає. А Кіров спішно йде коридором, згортає в бічний коридорчик до свого кабінету і минає Ніколаєва, який притулився там до стіни. Той підкидає револьвер “наган зразка 1895 року”, з відстані одного кроку стріляє Кірову в потилицю, і Кіров замертво падає.

Отже, до двох попередніх запитань додалося третє: чому молодий охоронець настільки відстав від немолодого Кірова, що залишив його одного в проході до кабінету?

Але от невдача: коли назавтра після вбивства Кірова Борисова везли на допит у кузові вантажівки, ця вантажівка “випадково” вдарилася бортом об кут якогось будинку, і саме Борисов, хитнувшись, тріснув головою об кам’яний виступ цього будинку з такою силою, що одразу ж і помер. Вантажівка не постраждала, кілька гебешників, які везли його на допит (чомусь у кузові вантажівки) та сиділи з ним поруч, теж не постраждали, а от нещасний Борисов зазнав удару по голові, несумісного з життям. Тому слідству так і не вдалося дізнатися, хто зумів повернути Кірова до Смольного під постріл Ніколаєва і чому Кіров опинився сам на сам із убивцею.

Але не будемо дріб’язково прискіпливі. Головне: Ніколаєв вистрілив Кірову в потилицю, Кіров упав, у жаху від скоєного Ніколаєв стріляє в себе, але руки тремтять, куля летить повз, і Ніколаєв в істериці падає поруч із Кіровим, б’ється в припадку.

“У цей час десь поруч, у кабінеті другого секретаря обкому Михайла Чудова йшла нарада, – повідомляє Бі-бі-сі. – О 16:37 її учасники почули два постріли, вискочили за двері, зазирнули в короткий прохід, що відходив від широкого коридору під прямим кутом, який вів до кабінету Кірова, і побачили на підлозі тіло свого начальника, а поруч – людину з револьвером у руці. Убивця бився в істериці і не чинив опору. У нього відібрали зброю, перепустку в Смольний і партквиток на ім’я Леоніда Ніколаєва”.

– Я грудь свою тебе раскрою,

Навстречу руки протяну

И снова с трепетом душевным

Благословлю свою луну.

Проти Ніколаєва та його знайомих із ГПУ було порушено кримінальну справу за звинуваченням в участі в підпільній зинов’євській організації. “Після замаху Ніколаєв не прожив і місяця, – продовжує Бі-бі-сі. – 28-29 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду під головуванням Василя Ульріха розглянула справу в узаконеному на той час прискореному порядку і засудила вбивцю і 13 його “спільників” до розстрілу.

29 грудня 1934 року о 5 годині 45 хвилин Ніколаєву і всім іншим засудженим до смертної кари було оголошено вирок; вже за годину їх було розстріляно.

Ніхто, крім Ніколаєва, провини не визнав, а сам він, згідно з даними в 1950-х роках свідченнями одного з конвоїрів, почувши вирок, вигукнув: “Обдурили!”””.

Наступного дня після розстрілу Ніколаєва Сталін надіслав членам Політбюро документ “Уроки подій, пов’язаних зі злочинним убивством тов. Кірова”, де йшлося про те, що злочин був скоєний за прямою вказівкою Зінов’єва і Троцького. 16 грудня Зінов’єв і Каменєв були заарештовані, а 24 серпня 1936 року засуджені до розстрілу.

7 січня 1935 року бюро Ленінградського обкому ВКП (б) ухвалило постанову про звільнення і переведення на іншу роботу 79 співробітників. Цікаво, що в цей список потрапили всі свідки (очевидці) трагічних подій. Декого з них незабаром заарештували або заслали.

Мільду Драуле після вбивства Кірова спочатку виключили з партії, потім заарештували і 10 березня 1935 року розстріляли. Трагічно склалася і доля родичів Ніколаєва. Майже всі вони – мати, дві сестри Ніколаєва, чоловік молодшої сестри, дружина брата Ніколаєва, сестра Мільди Драуле, чоловік сестри і навіть сусід Ніколаєва – були розстріляні або загинули в місцях позбавлення волі.

Так 18 січня 1935 року було запущено механізм масових політичних репресій, який у радянській історії отримав назву “кіровський потік”: 26 січня 1935 року Сталін підписав постанову Політбюро про вислання з Ленінграда на північ Сибіру 663 колишніх прихильників Зінов’єва. Одночасно 325 колишніх опозиціонерів було переведено з Ленінграда на партійну роботу в інші райони. Аналогічні дії робили і в інших місцях. У січні-лютому 1935 року було заарештовано 843 “зинов’євці”. Потім відбулися партійні чистки, паспортні чистки, операція “колишні люди”. Загалом у 1935 році з Ленінграда і Ленінградської області було виселено 39 660 осіб, 24 374 осіб було засуджено до різних заходів покарань.

Історик Вадим Роговін пише: “Усі дослідники радянської історії 30-х років сходяться на тому, що постріл у Кірова дав змогу Сталіну практично без опору розв’язати терор у розгубленій, остовпілої від цього нахабного вбивства країні”.

Таким чином, навіть своєю смертю Кіров послужив на службу Сталіну, не дарма радянський народ, відомий своєю пролетарською мудрістю, ще 1934 року, тобто до всяких документальних викриттів, склав коротку, але влучну частівку:

«Эх, огурчики да помидорчики –

Сталин Кирова убил в коридорчике!»

Далі буде…

Джерело