Звіриний вищир людяності — Діма Зіцер
Скажімо, в театрі. Коли зал, здається, ще дихає фінальними звуками “Аїди”, а перші глядачі вже кинулися в гардероб…
Хто з нас не бував у подібній ситуації? Лише кілька хвилин тому публіка побожно слухала Верді, і ось тепер у гардеробі розгортається справжня битва за право взяти пальто першим.
Або, наприклад, біля шведського столу, коли ми, не в змозі зупинитися, кладемо собі на тарілку сьомий шматок ковбаси.
А ще, як раптом на дорозі нам стає суперважливо доїхати до світлофора першим, обігнавши якусь машину. І ми радісно “підрізаємо” її, самовдоволено поглядаючи в дзеркало заднього виду.
Що відбувається з нами в такі хвилини пояснити досить просто. Просто, оскільки інстинкти — штука нескладна.
Адже зрозуміло, що спрацьовує в нас у гардеробі, чи не так? Це привіт із тих часів, коли випередити іншого означало не тільки опанувати ситуацію, а й вижити.
Те, що відбувається біля шведського столу, теж не складно пояснити: так важливо буває нашим меншим братам схопити шматок трохи більше — адже інакше їжі може просто не вистачити, ось інстинкт і змушує нас брати її про запас, на майбутнє.
Добігти першим до печери не менш важливо — адже інакше можна “прохлопати” місце біля багаття, та й самка може дістатися комусь іншому…
У тварин від дії цих інстинктів часто залежить життя. Напевно, саме тому і нам буває доволі складно протистояти цим внутрішнім позивам. Начебто й не хотів долучатися до змагання, як уже щосили натискаєш на газ і відчуваєш звичний підйом духу від легкої перемоги…
Що поробиш, так уже ми влаштовані. Ми, що здійснюємо нескінченний шлях від тваринного до людського. А людяність чи не в тому й полягає, щоб спостерігати і помічати власні інстинктивні позиви і свідомо вирішувати, як чинити?
“Скільки ж можна повторювати одне й те саме! Уже й собака зрозуміла б! – чую я до болю знайомий текст. – Ти що не можеш це просто вивчити?!!!” Знаєте, що тут найцікавіше? Що й справді, собака, можливо, і зрозумів би. А ось людина, уявіть, ніяк не може. Начебто чинить опір сама людська природа, начебто дитина бореться за право не розуміти й не сприймати все, що їй втовкмачують як само собою зрозуміле. Адже вона людина і не хоче вивчати “як собака”.
Дійсно, вічний “дорослий” аргумент “навіть у тварин так” на ділі працює з точністю до навпаки. Це не “навіть у тварин”, це саме у тварин так. Різниця в тому й полягає, що людина має право не розуміти. На відміну від “братів наших менших”, нам дана свобода волі й здатність до сумніву і рефлексії. У цьому наша базисна людяність і проявляється: не розуміти й ставити запитання, не погоджуватися і чинити по-своєму.
То чи не дивно для простоти й уявної зручності зводити поведінку людини до безумовних, а потім і умовних рефлексів? Садити зі скандалом на холодний горщик — інакше не навчиться користуватися туалетом, примушувати робити непотрібну і нудну роботу — інакше не впізнає слово “треба”, кидати у воду — інакше не опанує плавання, вчити бити кривдника — інакше не проб’ється в житті…
“Ви вже з ним, будь ласка, жорсткіше!” – прохально шепоче мама, передаючи своє чадо з рук на руки класному керівникові. Говорить вона це трохи соромлячись, ніби вимовляє якийсь не цілком пристойний, але необхідний текст… Розумієте, гадаю, чого ця мама домагається? Вона просто інстинктивно вважає, що якщо розвивати в її синові не людське, а вовчий початок, йому легше буде жити далі. Навіть і мантра доросла існує на цю тему: “якщо він(а) не буде вміти постояти за себе, він(а) загине у великому світі” Мантра, безумовно, зручна, оскільки, крім іншого, вона ще й виправдовує практично будь-які наші інстинктивні гидоти. Зірвався черговий раз на людину — що ж, нехай знає, що так влаштований світ. Відправляю дитину день за днем до ненависної школи — це я вчу її не боятися труднощів, не знаходжу часу на спілкування — виховую в ній самостійність тощо… І, звісно, постійно підкріплюю цей досвід так званою мудрістю: “Ми маємо готувати їх до найжорстокішої конкуренції. Так уже заведено в природі: перемагає найсильніший — якщо ми будемо порушувати цей принцип, ми далеко зайдемо…” Ага, далеко зайдемо — станемо трохи більше людьми…
Готуючи їх до цієї горезвісної конкуренції, ми ніби готові стати для наших дітей тренажерами замість близьких людей. Не дай боже йому буде добре в дитинстві… Як же він жити буде? Життя ж, як відомо, боротьба… Чи не тому таким сильним здається цей аргумент, що висловлюють його якраз ті, хто звик бачити в навколишніх лише суперників? І чи не тому так багато людей назавжди залишаються аутсайдерами, що застрягли в минулому? Адже якщо ми живемо в середовищі жорстокої конкуренції, тоді все можна виправдати… Мені не дали… Мене підсиділи… Мене скривдили… А то я б – ух!… І ось уже й успіхи ми називаємо перемогами. А як же інакше? – À la guerre comme à la guerre!
Якось я спостерігав сцену в нашій школі. Хлопчик років п’яти, який нещодавно прийшов, скандалить із дівчинкою того ж віку, практично б’ється в істериці: “Я перший узяв цю іграшку”… Аж раптом дівчинка її просто віддає: тобі треба — візьми… Хлопчик у ступорі: він до такого не звик, його вчили іншого: тієї самої найжорстокішої конкуренції, а тут — таке… Однак, він доволі швидко впорається із ситуацією, і вже за п’ять хвилин вони граються разом… Невже ви гадаєте, що цей хлопчик, який навчився того, що є людські шляхи взаємодії з іншими, стане від цього нещаснішим? А мені ось здається, життя його щойно стало набагато простішим і веселішим: він зрозумів, що можна просто поступитися. Ні, навіть не “поступитися”, оскільки в самому цьому дієслові вже міститься натяк на протистояння, а просто в прямому сенсі розслабитися і отримувати задоволення від того, що відбувається. (На противагу зауважимо знову, як працює інстинкт: я хочу забрати щось в іншої людини, оскільки на всіх не вистачить. Адже так і відбувається і в тварин, і в первісних людей: якщо я хочу, щоб це було моїм, потрібно забрати. Однак сьогодні в більшості випадків вистачить на всіх. Та й необхідність володіння існує далеко не завжди. І людяність полягає саме в усвідомленні цього факту)
Дії інстинктів можуть проявлятися і зовсім несподівано. Так, якось я дізнався, що тато однієї учениці наказав їй (саме так) прочитати за літо товстезний том І.А.Крилова. “Це навіщо ж, — здивовано цікавлюся я. – Як навіщо? Вона має знати, що таке “треба””, – гордо відбиває батько. Розумієте? Начебто без цих знущань над людською природою вона так і не дізнається, що таке “треба”… Що й казати, цей метод, безумовно, дієвий. Крім очевидного побічного ефекту (ненависть до Крилова, а можливо, і до читання взагалі), гарантовано дівчинка усвідомлює якраз те, що “життя — боротьба”, що необхідно придушувати ближнього, наскільки вистачає сил, так — без жодної причини, просто тому, що ти сильніший. Ну і з гордістю понесе це знання далі. (Хто знає, можливо, вже ставши дорослою, вона спробує усвідомити причини своїх напружених стосунків із людьми, в яких вона звикла бачити лише суперників…)
Невже ми серйозно вважаємо, що якщо дівчинка читатиме те, що їй цікаво, вона не впізнає слово “треба”? Та й чи є цінність у розумінні цього слова, яке кожен із нас пізнає незалежно від насильства над нами, просто тому, що так влаштоване людське життя? Чи не в тому річ, що в цій ситуації просто спрацьовує тваринний інстинкт підпорядкувати собі — сильному і старшому — слабкого і юного? Боюся, саме в цьому. Інакше важко пояснити тупу завзятість батьків.
Людство всю свою історію витрачає величезну кількість сил і засобів, щоб перетворитися на людей. Продираючись крізь власні помилки й помилки, ми йдемо від тваринних інстинктів, тому що в цьому відході і полягає наша природа. А можливо, вибачте вже за пафос, і наше призначення. Ось чим би разом зайнятися! Адже інакше нам із вами доведеться жити з тими самими, які твердять, щойно що – “навіть собака розуміє”, і зводять наше прекрасне і складне життя до найпростіших інстинктів… Ви хочете? Я — ні.
*****************
Шановні добродії, дорогі українці, долучайтесь до допомоги ЗСУ. За ваші кошти БФ “Полонія” придбає для наших ЗСУ автомобілі та іншу необхідну техніку і матеріали. Вся інформація про використання Ваших коштів буде публікуватись на сайті fenixslovo.com:
Одержувач: БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ “БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД “ПОЛОНІЯ”
Код Одержувача: 45182991
Банк Одержувача: АТ «ОТП БАНК» в м. Київ
МФО 300528
Рахунок № UA743005280000026000000034874
Для допомоги ЗСУ.
РАЗОМ МИ ПЕРЕМОЖЕМО!!!
Контактні дані для зв’язку:
stepansikora@gmail.com, fenixslovo@ukr.net, +380501657803, telegram, Viber, WhatsApp
