Ще і як брали! Хабарництво за Сталіна
Міф про те, що “при Сталіні-то порядок був!”, має на увазі, зокрема, переконання, що чиновники в період його правління боялися зловживати своїм становищем і набагато суворіше, ніж раніше і пізніше в російській історії, дотримувалися букви закону. Насправді звичайно, все це — лише спроба сталіністів видати бажане за реальне. Корінням цей міф сягає сталінських часів, коли газети проголошували корупцію буржуазною вадою капіталістичних країн, а хабарництво в СРСР намагалися не афішувати. Найсерйозніші справи про великих хабарників розглядали за зачиненими дверима, а більша частина розкрадачів і хабарників і зовсім не несла заслуженого покарання.
Наприкінці сталінського правління прокуратура змушена була визнати, що, попри всі кампанії проти хабарництва, хабарі лунали повсюдно, і особливо — в тих органах, які повинні були хабарників карати. У 1952 р. начальник Слідчого управління Прокуратури СРСР Александров прямо доповідав, що “порівняно рідкісне порушення справ про хабарництво пояснюється не тим, що випадки хабарництва нечисленні, а тим, що їх рідко розкривають через явно незадовільну боротьбу з хабарництвом”, водночас “великий відсоток припадає на факти давання хабарів працівникам тих органів, які покликані боротися з хабарництвом”.
“…ленінградський слідчий прокуратури Рогозін (…) у листопаді 1946 р. взяв хабар у 700 руб. (приблизно місячний оклад) і кілька разів його пригощали (загальною вартістю на 216 руб.). За даними слідства, Рогозін прийшов до обвинуваченого хабародавця додому. Там він став скаржитися, що його сім’я у відчайдушному фінансовому становищі: у нього п’ятеро дітей, тещі не дають карток, йому навіть на хліб не вистачає. Рогозін велів обвинуваченому принести до нього в кабінет молоко і провізію і їв під час допиту. Його засудили за хабарництво, засудивши до 4 років виправних робіт” (Хайнцен Д. Мистецтво хабаря. Корупція за Сталіна, 1943 – 1953 рр. М., 2021).
Про те, як високо забралися за часів Сталіна шахраї, свідчить справа, розслідувана в 1948 – 1949 рр. щойно призначеним генеральним прокурором СРСР Г. М. Сафоновим — всього лише за пів року він розкрив кілька груп хабарників у Мосміськсуді, Верховному суді СРСР і Верховному суді СРСР, тобто у вищих судових інстанціях країни (суми хабарів там нерідко досягали 15 тис. рублів). Фігурантами розслідування Сафонова стали сотні співробітників суду — від суддів до прибиральниць-посередниць. До кінця 1949 р. у цій справі під арешт потрапило 249 осіб, зокрема на лаві підсудних опинився і голова Мосміськсуду О. В. Васнєв, який сидів на цій посаді 10 років — і був засуджений до такого ж терміну ув’язнення. З’ясувалося також, що нерідко судді одразу ж після винесення виправдувальних вироків злочинцям (казнокрадам і спекулянтам) їздили до них у гості весело відзначати припинення справ. Подібні ж групи хабарників потім виявили в інших великих містах — Києві, Краснодарі, Уфі…
У 1944 р. з’ясувалося, що секретар військового трибуналу Москви О. В. Спримон фальсифікувала документи про пом’якшення вироків. В. Спримон фальсифікувала документи про пом’якшення вироків і з червня 1943 р. до кінця 1944 р. таким чином “звільнила” 11 засуджених, отримавши при цьому хабарів приблизно на 200 тис. рублів.
Масштаби проблеми демонструють і деякі цифри. У 1940 р. засуджено за зловживання службовим становищем (тобто часто саме розтрату держгрошей) 47 тис. осіб, у 1944 р. – 48,5 тис., у 1946 р. (у період чергової кампанії проти розкрадачів) – 72 тис. У 1947 р., на тлі масового голоду, покарання за розкрадання державної власності посилили — колись мінімальний термін становив 3 місяці ув’язнення, а тепер – 7 років (максимальний — до 25 років). Під натиском “згори” суди стали набагато частіше порушувати відповідні справи, і того року за розкрадання держвласності винесли 454 тис. вироків; за кілька років кампанія завершилася, і кількість вироків зменшилася — до 180 тис. 1952 р. Лише за офіційними оцінками, розтрати завдавали щорічної шкоди до 1,5 млрд руб., водночас міністр юстиції К.П. Горшенін уважав, що реальна картина набагато гірша. Особливо прикрим для партійного керівництва був той факт, що занадто часто зловживанням службовим становищем і розкраданнями займалася опора соціалістичної держави — комуністи. У 1945 – 1951 рр. за ці злочини з партії вилетіло 180 тис. осіб.
Хабарництво і крадіжки процвітали і далеко за межами КПРС – у будь-якому місці, де радянському громадянину потрібно було обійти закон або отримати щось, що йому насправді належить, але швидше і простіше, ніж у звичайному порядку. Наприклад, у житлових управліннях. У махінаціях із квартирами брали участь і відомі на весь Союз люди. Так, щоб отримати кращу квартиру, письменник Костянтин Симонов, як з’ясувалося на початку 1951 р., заплатив 25 тис. рублів, співачка Клавдія Шульженко (приблизно тоді ж) – 8 тис. рублів, актор Михайло Гаркаві – 4850 руб., а син митрополита Миколая – 28 тис. рублів! Деякі “маклери” (посередники хабарників) у житловій сфері “заробляли” в такий спосіб колосальні суми, як, приміром, така собі Шульгіна, що нажила 800 тис. рублів і мала картотеку на 450 “клієнтів”. Від слідчих і міліціонерів вони зазвичай легко відкуповувалися – грошима або квартирами.
Хабарі давав навіть Костянтин Симонов
Крали також директори колгоспів і радгоспів, хабарі брали співробітники залізниць — за безквитковий проїзд або своєчасне доставлення вантажів підприємствам; співробітники паспортних відділів (за паспорти і прописки) і РАГСів, лікарі в поліклініках (довідки для звільнення від призову і лікарняні листи), співробітники навчальних закладів (вступ із проваленими іспитами), чиновники Міністерства заготівель (зниження плану та приховування нестач), міліціонери та даїшники (ну, тут усе зрозуміло), працівники торгівлі (купити “хлібну” посаду, закупити якісні товари для перепродажу тощо та інших сфер.
Історик Д. Хайнцен, автор нещодавно опублікованої монографії про хабарництво за часів Сталіна, дійшов висновку, що радянська бюрократична система і дефіцит стимулювали повсюдні зловживання: “Режим своєю політикою і своїми діями створював умови для розквіту корупції, яку намагався викорінити”. У народі поширилася “впевненість, що офіційні канали просто неефективні та нечесні”. “Сильна рука” вождя так і не перемогла крадіжки й махінації, приписувані буржуазному світу.
