“Є така дивовижна категорія людей…”
Це ось ті, які замість блаженного білого піску і коктейлю з парасолькою біля шезлонга воліють забратися в якусь страшну глухомань, притягти туди на собі рюкзак, що важить як усі мої гріхи,
розвести багаття, відігріти відморожені пальці (або навпаки намазати чимось згорілу шию), витягнути ноги й сказати “краса-то яка, лепота…”
Ти йому кажеш: “Поїхали в Прагу, питимемо пиво і їстимемо сосиски, поки самі не перетворимося на сардельки!” А він: “Ні, нафіг, давай краще в Териберку, взимку, на північне сяйво дивитися, кожухи купимо, спальник, на -200, добре буде!”. Ти кажеш: “Італія, Ріміні, паста, море, вино по три євро!”, вона: “Кавказ, гори, тиждень лізти на скелю!”. Ти боязко пропонуєш: “Ну Іспанія, паелья там, Барселона…”. Тобі у відповідь: “До біса Барселону, тим більше, що вона не Іспанія зовсім. В Іспанії треба місяць пішки йти стежкою паломників! Я вже звантажив карту!” Ти, зневірившись: “Ну може хоч Туреччина, пляж?” Співрозмовника починає нудити.
Мені колись здавалося, що це люди, яких Радянський Союз народив одразу космонавтами. За завданням партії. А тепер Союзу немає, а космонавти залишилися, от вони й влаштовують собі перевантаження на землі. Тренують здатність виживати на Марсі, так би мовити. Ніби того, що ти народився, скажімо, в Новосибірську, недостатньо.
Потім виявилося, що таких не просто багато, а дуже багато. І що винайшли таких людей не в Росії, вони водяться взагалі скрізь.
У свій найперший самостійний виїзд за кордон я опинилася у квартирі чудових божевільних італійців-мандрівників (боже, бережи air-bnb). Ми сиділи у них на веранді, пили якесь чудове вино, закушували фруктами, із сусіднього дерева на нас поглядав мандарин, що дозрівав, у повітрі пахло квітнем і чимось іще.
Я дуже намагалася оминати всіх цих прекрасних натхненних людей трохи далі, бо варто розгубитись, і на тебе вже приміряють якийсь обв’язень, пояснюють, як правильно обирати спальник, і по секрету повідомляють, де можна взяти куртку, яка ідеально підходить для ночівлі в заметі за мінус п’ятдесяти. Поганий знак, якщо ваш співрозмовник знає, що таке “правильний ліхтарик”. Дуже поганий знак — якщо у нього з кишені стирчить мультитул. Зовсім поганий знак, якщо на ваше зауваження, що ви взагалі-то у філармонії, вам відповідають, що це щоденний міський мультитул, “нормальний”, мовляв, лежить у машині.
Біжіть, поки не пізно! А то через кілька місяців ви теж на всіх аватарках будете в касці.
Тому що ця хрень – заразна.
Варто один раз відійти від натовпу, веденого гідом від однієї статуї до іншої через запланований ресторанчик, і все, зворотного шляху може й не бути.
Ви почнете мацати географію за якісь геть дикі місця, навчитеся робити з пластиру, наждачки та деревинки взагалі все, що завгодно, знатимете, як буде “здрастуйте”, “спасибі” та “я загубився нахрін з кінцями” 30 мовами світу, спати на підлозі в обнімку з рюкзаком, поклавши під голову сумку з паспортом, дертися кудись у гори, плисти кудись, ризикуючи вивалитися за борт, долати пороги, ліси, струмки, себе і здоровий глузд. Будете ставити намет на краю світу. Будете бачити такі зірки, що після цього планетарії захочеться спалити з жалю. Годуватимете якихось звірят із рук і вчитиметеся правильно тупотіти, щоб відлякувати змій і ведмедів. Так-так, ось ви з усіма своїми освітами, підвищеннями на службі, серйозними обличчями, з одягненими на ніс окулярами й цілим кошиком жахливо важливих “життєвих принципів” будете стояти і вчитися правильно тупотіти ніжками. Ну якщо жити хочете.
А жити хотітися буде. Бо рюкзак уже знято, багаття загорілося-таки, вода для чаю скоро закипить, і можна, нарешті, витягнути ноги. Подивитись навкруги, збожеволіти від краси світу і простягнути: “лепота-то какая…”
Загалом, поки не пізно, поки ви ще не заразилися цим усім, тримайтеся подалі ось від цих хлопців, а то вони вас відвезуть у який-небудь Бермамит або Домбай на конях, а привезуть назад уже не вас, а когось зовсім іншого. І все, хрін вам, а не “Кемер-все-включено”. Не повторюйте моїх помилок.
Одоната Вітер
