Поцілунок життя: як з’явилася серцево-легенева реанімація
Повертати людей зі стану клінічної смерті людство навчилося порівняно недавно – близько 60 років тому.
При цьому серцево-легенева реанімація стала результатом колективної “творчості”, пов’язаної з безліччю чудес і незвичайних відкриттів.
Про те, що можна дихати за людину, яка зараз не в змозі робити це, людство здогадалося давно. Кажуть, саморобний повітропровід із приєднаними до нього шкіряними хутром для розпалювання каміна застосовував у разі асфіксії ще Парацельс – і досить успішно.
1740 року Паризька академія наук офіційно рекомендувала дихання “рот у рот” для повернення до життя жертв утоплення. Тоді, у XVIII столітті, штучну вентиляцію легень застосовували насамперед в акушерстві – так намагалися “роздихати” новонароджених, “удавано померлих”, як їх називали тодішні “неонатологи”. Зазвичай така процедура увінчалася успіхом, але стосовно дорослих метод здавався дивним – аж до того, що одного з англійських хірургів, виступаючи в Королівському товаристві Лондона з повідомленням про успішну реанімацію шахтаря, висміявся колегою-акушером, а його операцію визнали вульгарною.
Такі “апарати” для штучної вентиляції організму, до того ж не просто повітрям, а тютюновим димом (!), застосовували в Європі, якщо вірити цій схемі з листівки британської благодійної організації Royal Humane Society від 1774 року, з XVII до початку XIX століття…
В Амстердамі в ті ж роки діяло Товариство допомоги потопаючим. Його члени пропонували зовсім вже екзотичні варіанти пожвавлення, найважливішим з яких була… тютюнова клізма (див. ілл. вище). Так-так, вдування нікотинових парів ректально вважалося прогресивним дієвим методом, який незабаром поширився по всій Європі. Наприклад, таке “реанімаційне обладнання” було розміщене вздовж берегів Темзи разом із рятувальними кругами. Лікарі вважали, що тютюновий дим змушує серце битися швидше й сильніше та стимулює дихання, а потрапляння його до прямої кишки зігріває потерпілого та “висушує” його внутрішні органи.
І взагалі, тютюнові клізми вважалися вельми цілющими – за будь-яких проблем зі здоров’ям. Зберігся навіть віршик-запоминалка, написаний якимось доктором Хоулстоном.
Tobacco glyster (enema), breathe and bleed.
Keep warm and rub till you succeed.
And spare no pains for what you do;
May one day be repaid to you.
[“Тютюнова клізма – вдувай дим, поки не відновиться дихання і кровообіг.
Зігрівай і розтирай людину доти, доки не доб’єшся успіху.
І не шкодуй своїх зусиль, роблячи це;
Одного прекрасного дня добро до тебе повернеться”].
На щастя, з’являлися й інші методи повернення постраждалих у наш тлінний світ. Уже 1799 року в Петербурзі випустили популярне видання під назвою “Коротка книжка для народу, що містить легку і зрозумілу повчання, як з покійними, замерзлими, задушеними, такими, що знепритомніли, повісилися або здаються мертвими, чинити належить”. У ній рекомендовано “намагатися, щоб впустити йому [тобто потерпілому] в легеню знову повітря за допомогою вдихання з рота в рот або за допомогою роздувального мішечка”.
Ще тривалий час вважали, що під час зупинки дихання ефективно розводити в сторони і згинати в ліктьовому суглобі руки потерпілого. Однак у 40-ті роки минулого століття було доведено, що це марна трата часу. Але стереотип залишився. Навіть у мультику “Ну, постривай!” два бобри реанімують вовка схожим чином, тільки згинаючи тому задні лапи.
Згодом стало зрозуміло, що одного лише штучного дихання, якщо серце зупинилося, недостатньо. У 1920-х інженер-електрик і лікар із Брукліна Вільям Кувенховен почав займатися вивченням електротравм і того, як вони впливають на життєдіяльність людини. Кувенховен бився над питанням десятиліттями, його дослідження сприяли появі дефібрилятора. Під час одного з експериментів винахідник звернув увагу на те, що самі лише ритмічні натискання на грудну клітку вже тимчасово змушують кров циркулювати. Це не належало безпосередньо до предмета його досліджень, але Кувенховен не проігнорував феномен, а продовжив вивчати його.
У наступні роки ланцюжок випадкових подій, які в підсумку призвели до винаходу серцево-легеневої реанімації, або СЛР, продовжився.
У 1958 році американський лікар Гай Нікербокер під час досліджень помітив, що у піддослідного собаки зупинилося серце. Потрібен був дефібрилятор – у той час не компактна коробочка, як зараз, а здоровенний ящик на коліщатках. Він знаходився на п’ятому поверсі університетської клініки, а дослідження проводилися на дванадцятому. Нікерборкер побіг за приладом, а колезі велів просто ритмічно тиснути собаці на груди. Поки лікар бігав туди-сюди, минуло 20 хвилин, весь цей час напарник лікаря “качав” пса як доведеться. І це допомогло! Собака благополучно дочекався допомоги і вже наступного дня був у порядку.
До 1960-х усе, що на той момент було відомо про серцево-легеневу реанімацію, зібрав в один виразний алгоритм лікар на ім’я Петер Сафар. Він же опублікував посібник ABC of Resuscitation, де чітко виклав усі ази СЛР. Спільне застосування компресій і штучного дихання показало приголомшливу ефективність. Сафар до того ж придумав, як трьома простими рухами блискавично звільнити дихальні шляхи потерпілого, висунувши при цьому його щелепу. Спосіб так і називається – “потрійний прийом Сафара”. Це досить важливо, бо інакше великий ризик вдувати повітря не в легені, а в шлунок потерпілого, весь вміст якого при цьому попроситься назовні. Також саме Сафар сприяв масовій появі манекенів для СЛР – пам’ятаєте, ми якось писали про таємничу незнайомку з Сени, яка стала дівчиною, яку найбільше цілують у світі?
У стресовій ситуації складно зрозуміти, з якою швидкістю натискати на грудну клітку потерпілого. Але оригінальний вихід все ж було знайдено. Американський дослідник Девід Метлок виявив, що популярна пісня гурту Bee Gees із символічною назвою “Stayin’ Alive” має оптимальний для СЛР ритм – 103 удари на хвилину. Щоправда, студенти Метлока з переляку качали манекени ще швидше, але це краще, ніж повільніше. Відтоді інструктори з першої допомоги в найрізноманітніших країнах світу вмикають на заняттях саме цю пісню, і вона так добре врізається в пам’ять, що згодом уже й звуковий супровід не потрібен.
Стандарти СЛР змінюються мало не щороку, але на сьогодні найпопулярнішим вважається співвідношення 30 до 2 – два повних вдихи на 30 натискань на грудну клітку. Насправді компресії важливіші, тому, якщо рятувальник один або якщо є якісь складнощі зі штучним диханням, можна робити тільки компресії, головне – робити їх. Як саме, наочно демонструє у відео нижче актор Вінні Джонс.
Завдяки застосуванню СЛР було врятовано сотні тисяч життів. Якщо ви ще не знаєте, як правильно робити серцево-легеневу реанімацію – неодмінно навчіться, базовий курс займе лише день.
