Чому ж йшли на смерть, хоча ясно розуміли її неминучість?

Чому ж йшли на смерть, хоч ясно розуміли її неминучість? Чому ж йшли, хоч і не хотіли? Ішли, не просто боячись смерті, а охоплені жахом, та все ж йшли! Роздумувати та обґрунтовувати свої вчинки тоді не доводилося. Було не до того. Просто вставали і йшли, бо ТРЕБА!

Чемно вислуховували наказ політруків — малограмотне перекладення дубових і порожніх газетних передовиць — і йшли. Зовсім не натхненні якимись ідеями чи гаслами, а тому, що ТРЕБА. Так, певне, ходили вмирати й батьки наші на Куликовому полі чи під Бородіном. Навряд чи розмірковували вони про історичні перспективи та велич нашого народу…

Вийшовши на нейтральну смугу, зовсім не кричали «За Батьківщину! За Сталіна!», як пишуть у романах. Над передовою чути було хрипке виття і густа лайка, поки кулі й уламки не затикали  горлянки. Чи до Сталіна було, коли смерть поряд. Звідки ж зараз, у шістдесяті роки, знову виник міф, що перемогли лише завдяки Сталіну, під прапором Сталіна? У мене щодо цього немає сумнівів. Ті, хто переміг, або полягли на полі бою, або спилися, пригнічені повоєнними труднощами. Адже не лише війна, а й відновлення країни пройшло їхнім коштом. Ті ж із них, хто ще живий, мовчать, зламані.

Залишилися при владі та зберегли сили інші — ті, хто заганяв людей у табори, ті, хто гнав у безглузді криваві атаки на війні. Вони діяли ім’ям Сталіна, вони й досі кричать про це. Не було на передовій: “За Сталіна!”. Комісари намагалися вбити це у наші голови, але в атаках комісарів не було. Все це накип…

Байдужість до пам’яті загиблих – результат загального озвіріння нації. Політичні арешти багатьох років, табори, колективізація, голод знищили не лише мільйони людей, а й убили віру в добро, справедливість та милосердя.

Жорстокість до свого народу на війні, мільйонні жертви, з легкістю принесені на полях битв — явища того ж порядку. Війна, що велася методами концтаборів та колективізації, не сприяла розвитку людяності. Солдатські життя нічого не вартували. Головне – воскресити у людей пам’ять та повагу до загиблих. Це завдання пов’язане не тільки з війною, а з набагато важливішими проблемами – відродженням моральності, моралі, боротьбою з жорстокістю та черствістю, підлістю та бездушністю, які затопили та захопили нас. Адже затоптування кісток на полях битви – це те саме, що й табори, колективізація, дідівщина у сучасній армії. Жодні пам’ятники та меморіали не здатні передати грандіозність військових втрат, по-справжньому увічнити міріади безглуздих жертв. Найкраща пам’ять їм – правда про війну, правдиву розповідь про те, що відбувалося, розкриття архівів.

Замість того, щоб чесно розібратися в причинах недоліків, чогось навчитися, щоб не повторювати того, що трапилося, все замазали й залакували. Уроки дані війною в такий спосіб пройшли даремно. Почнися нова війна, а чи не піде все по-старому?

Микола Нікулін  “Спогади про війну”.

“Нікулін, напевно, найщасливіша людина в Росії! Пройти через пекло і зберегти себе — і тіло, і душу — мало кому дано. І мемуари його — документ чудовий, абсолютно правдивий і страшний”. – Борис Стругацький