Розум із роками розвивається, а з інтелектом народжуються
У мене так не виходить.
Мені щось близько 10, моєму дідові 80. Їдемо в поїзді. У тамбурі курять дембеля, лаються матом, випендрюються.
Повно народу, але ніхто не зробить зауваження. Мій дід їм тихенько: “Хлопці, ви ж погони ганьбите”.
І тиша.
Інший раз — стою з дідом у черзі. Продавчиня грубіянить усім. Дісталося і дідові. Він їй у відповідь, нахиляючись до її вуха, щоб ніхто не чув, м’яким голосом: “Дівчино, з вашою зовнішністю треба бути ввічливішою”. Продавчиня зніяковіла.
Дід мовчки посміхнувся їй і тямовито кивнув головою.
Ще випадок — мені років п’ять. Іду з дідом із прогулянки. Дорогою нарвав якихось диких квітів, типу букет для бабусі.
Підходячи до під’їзду спостерігаємо сцену, як якийсь начальник шпетить нашу двірничку, не соромлячись у висловлюваннях.
Дід, демонстративно не помічаючи начальника (а діда поважали), звертається до двірничихи на «ви», на ім’я-по батькові: “Тамаро Іванівно, ми з онуком вам букет зібрали”.
У двірничихи посмішка, начальник як об…ся, а я в подиві, адже букет-то для бабусі.
Ще більше здивувався, чому бабуся реготала, коли дід їй із порога цю історію розповів. Я не міг зрозуміти, як так — я зібрав букет, дід його віддав якійсь тітці, а бабуся рада.
Якось раз діда запитали: “А як було за Сталіна?”
Дід відповів коротко: “За Сталіна перестали боятися Бога”.
Мене завжди дивували такі відповіді — короткі, до яких він явно не готувався і після яких залишається тільки мовчати.
У мене так не виходить.
