“Я не пробачу” – казка для дорослих, яку потрібно прочитати кожному
– Я не пробачу, — сказала Вона. – Я буду пам’ятати. – Пробач, — попросив її Ангел. – Пробач, тобі ж легше буде.
– Нізащо, — вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи.
– Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він.
– Ні, мститися я не буду. Я буду вище цього.
– Ти жадаєш суворого покарання?
– Я не знаю, яке покарання було б достатнім.
– Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче.
– Так, я знаю.
– Тоді пробач! Зніми з себе тягар. Адже ти тепер далеко від своїх кривдників.
– Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм прощення.
– Добре, справа твоя, — зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу?
– Тут і тут, — доторкнулася до голови й серця Вона.
– Будь ласка, будь обережна, — попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, що спалює все живе.
– Це Камінь Пам’яті та Благородна Лють, — перервала його Вона. – Вони на моєму боці.
І образа оселилася там, де вона й сказала — в голові й у серці.
Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звісно, вона на них ображалася, але здебільшого прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. У житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати.
Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – “пробачити”.
– Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога.
Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилася і переводила розмову в теперішній час, але він знову повертав її в дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає закапелками її пам’яті, намагаючись роздивитися, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він усе одно побачив, допитливий цей дядько.
– Чиститися вам потрібно, — підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них налипли пізніші образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не ладиться. У цього рифа гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифа оселилися й заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють усе нових і нових поселенців.
– Так, я теж щось таке відчуваю, — кивнула жінка. – Час від часу нервовою стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як?
– Вибачте ту першу, найголовнішу образу, — порадив психолог. – Не буде фундаменту — і риф розсиплеться.
– Нізащо! – підхопилася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все й було! Я маю право ображатися!
– Ви хочете мати правду чи бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, забираючи з собою свій кораловий риф.
Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже в лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, хмурився і жував губи.
– Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона.
– У вас є родичі? – запитав лікар.
– Батьки померли, з чоловіком у розлученні, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі?
– Бачте, у вас пухлина. Ось тут, — і лікар показав на знімку черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що в новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано.
– І о, мене тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів.
– Та ні, — і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім…
Він не договорив, а жінка зрозуміла, що “потім” може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить.
– До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я пропишу вам ліки, – сказав лікар. – Але й ви маєте собі допомогти. Вам потрібно привести організм у відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції.
– А як?
– Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтеся, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство.
Жінка лише криво усміхнулася.
– Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, — несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.
– Та невже? – іронічно запитала жінка.
– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, до того ж безплатно і без рецепта.
Пробачити. Або померти. Пробачити чи померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся.
Боліла голова. Нило серце. “Де ти будеш зберігати свою образу?”. “Тут і тут”. Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, помре.
Вона згадала своїх головних кривдників – тих, із дитинства. Батька й матір, які весь час або працювали, або сварилися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки й похвальні грамоти, ні виконання їхніх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не знайшлося. У шістнадцять років її відправили до технікуму, в інше місто, усучивши їй квиток, валізу з речами й три тисячі гривні на перший час, і все — з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: “Не пробачу!”. Вона носила цю образу в собі все життя, вона заприсягнулася, що образа разом із нею і помре, і схоже, що так воно і збувається.
Але в неї були діти, були онуки, і вдівець Сергій Степанович із роботи, який намагався невміло за нею доглядати, та й помирати не хотілося. Ну правда от — рано їй було вмирати! “Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати”.
– Батьки, я вас за все прощаю, — невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно й непереконливо. Тоді вона взяла папір та олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю.
У роті стало гірко, серце стиснулося, а голова заболіла ще більше. Але вона, міцніше стиснувши ручку, вперто, раз по раз, писала: “Я вас прощаю. Я вас прощаю”. Ніякого полегшення, тільки роздратування піднялося.
– Не так, — шепнув Ангел. – Річка завжди тече в один бік. Вони старші, ти молодша. Вони були раніше, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися в цьому світі. Будь же вдячною!
– Я вдячна, — вимовила жінка. – І я справді дуже хочу їх пробачити.
– Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення.
– За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане?
– Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Про що в тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною рікою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш бути правою чи здоровою?
– Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала?
– Я попереджав, — нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не труїть себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють усе живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь прощення — ми маємо допомогти.
– А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Чи вже пізно?
– Ніколи не пізно спробувати, — м’яко сказав Ангел.
– Але ж вони давно померли! Немає в кого тепер просити вибачення, і як же бути?
– Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе.
– Дорогі батьки, — почала вона. – Вибачте мені, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте.
Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Жодних чудес — серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди.
– Я сама собі не вірю, — зізналася вона. – Стільки років минуло…
– Спробуй по-іншому, — порадив Ангел. – Стань знову дитиною.
– Як?
– Опустися на коліна і звернися до них, як у дитинстві: мама, тато.
Жінка трохи забарилася й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і вимовила: “Мама. Тато”. А потім ще раз: “Мама, тато…”. Очі її широко розплющилися і стали наповнюватися сльозами. “Мамо, тату… це я, ваша донька… пробачте мені… пробачте мені!”. Груди її стрясли ридання, що підступали, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала й повторювала: “Вибачте мені. Будь ласка, пробачте мені. Я не мала права вас судити. Мама, тато…”.
Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа просто на підлозі, привалившись до дивана.
– Як ти? – запитав Ангел.
– Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, — відповіла вона.
– Повторюй це щодня сорок днів, — сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хімієтерапія. Або, якщо хочеш, замість хімієтерапії.
– Так. Так. Сорок днів. Я буду.
У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалося гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифа. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні про що, не боліла голова…
