Ніколи не перебільшуйте дурість ворогів і вірність друзів
«Це не друзі, а дружки!»
Ті, хто любить читати класичну літературу, мабуть, пам’ятають, що письменник Джек Лондон наклав на себе руки. За іншими відомостями, він помер від передозування наркотику, але, власне кажучи, це майже одне й те саме — під кінець життя (йому було лише 39 років) він страждав від найжорстокіших депресій, багато пив і втратив інтерес до всього навколишнього…
Але ж був він, що називається, мачо, справжній чоловік: і в “золотій лихоманці” брав участь, і воєнним кореспондентом працював; смілива, відважна людина, найбільш високооплачуваний письменник у свої часи. Щодня він писав тисячу слів, його романи й оповідання розходилися величезними накладами, по всьому світу в нього були мільйони шанувальників. Довели його до смерті, як це не банально, так звані друзі.
Пам’ятаєте, у школі, коли ми були дітьми, вчителі часто говорили про когось: “це не друзі, а дружки!”. Ось для цих самих дружків романтичний письменник збудував справжній палац з особливого червоного каменю (до речі, вогнетривкого). Назвав його “Дім вовка” і почав запрошувати до себе жити письменників, поетів і якихось підозрілих “бродячих філософів”; годував їх, напував, постачав кишеньковими грошима…
Одного чудового дня будинок запалахкотів
Його підпалили зсередини, причому одразу в кількох місцях — інакше грандіозна споруда не змогла б згоріти вщент, залишивши письменника з багатотисячними боргами… Тобто, саме дружки будинок і спалили. Джек Лондон, намагаючись знайти вихід, взявся писати ще більше, борючись із нападами депресії та небажанням жити — потрясіння було занадто сильним. Тут він почув, як один його друг говорив іншим: “Джеку занадто легко дістаються грошики. Треба допомогти йому їх витратити!”. Відраза до людей опанувала нещасного Джека Лондона.
Він уже нічого не писав, тільки пив дедалі більше й більше, а врешті-решт слуга-японець знайшов його вмираючим, а поруч із ним — аркуш паперу, на якому нещасний довірливий письменник вираховував смертельну дозу опіуму.
Друзі, напевно, прийшли на похорон, обговорили ситуацію, вдосталь попліткували, на славу почастувалися і розійшлися геть, точніше, розповзлися, подібно до глистів-паразитів, щоб скоріше знайти нову жертву.
В нікого не напрошується аналогія?
