Росія утвердила себе як нацистська держава, …але ненадовго. Ч.2
Але сам путін своїм досягненням не хизується і навіть сором’язливо його приховує. Він для цього користується заяложеним прийомом: тримай злодія, пояснюючи агресію росії, єдиної нацистської держави, боротьбою з нацистами в Україні, яких там, на відміну від Росії, відшукати набагато важче. Він навіть на початку війни провів великий антинацистський мітинг. Але на злодієві шапка горить. Усі дії російської влади, усі її злочини однозначно вказують на те, що Росія стала нацистською державою.
Новий режим, однак, не є для путіна такою вже надійною паличкою виручалочкою. Ідеологія допомогла йому на певний час зберегти владу, але обмежила її рамки. До того ж нова російська ідеологія надто розмита і суперечлива, у неї надто багато господарів і Путін не є головним із них.
Путін випустив джина ідеології з пляшки й втратив над ним контроль, і той дедалі більше контролює його самого. В авторитарній державі править диктатор, або самодержець, у якого великий простір дій, а в тоталітарній державі править ідеологія, а не людина. І хоч би як очільник цієї держави підносився над іншими, він все одно підвладний ідеології й може діяти тільки всередині її кордонів. Це, зокрема, робить вкрай проблематичним можливість політичного вирішення військового конфлікту, який вимагає від росії якихось компромісів і поступок. путін, можливо, і готовий би був на них піти, але ідеологія, що тяжіє над ним і лежить в основі цієї війни, вимагає повного підпорядкування України й вже точно не допускає повернення захоплених уже територій.
Інша проблема зі сформованою в росії ідеологією — це те, що вона пухка й еклектична. У ній немає чіткості і ясності німецького нацизму, а тим паче радянського комунізму. Російський націоналізм, який є важливою складовою російського нацизму, має нескінченну кількість течій, що часто суперечать одна одній. Ба більше, за домінантності нацизму, в російському ідеологічному просторі присутній ще й комунізм та інші форми тоталітаризму. Ідеологія сучасної Росії є коктейлем тоталітарних ідеологій: нацизму, комунізму, православ’я, і навіть у якихось частинах країни, ісламізму. При тому, що інгредієнти не відрізняються кришталевою чистотою, змішування їх робить російську ідеологію зовсім каламутною. Вплив такої ідеології на людей слабкий. Сильна ідеологія має чітко визначати, що таке добре і що таке погано, а з цієї каламуті людина цього зрозуміти не може. У результаті, обмежуючи одноосібну владу путіна, ця ідеологія практично не посилює контролю над населенням.
У такої клаптикової ідеології не може бути одного господаря. На тлумачів російського нацизму претендували й претендують і такі домашні теоретики, як Дугін з його “русскім міром”, Проханов, Прілєпін і багато інших, і такі практики, як Гіркін, і зовсім нещодавно Пригожин з його есесівською армією. За комунізмом наглядає компартія, а за релігійним тоталітаризмом патріарх Гундяєв і Кадиров з його муллами. Але, як то кажуть, у семи няньок дитя без ока. Російська людина не тільки не знає толком, про що ця ідеологія, а й у кого про це запитати. Немає єдиного господаря або вчителя.
І таким точно не є сам путін і в цьому в нього головна проблема з владою в цьому новому російському тоталітаризмі. В ідеології взагалі не може бути господаря, тільки первосвященик із виключним правом трактувати її й робити з неї практичні висновки. Для стабільності тоталітарного режиму такий первосвященик має стояти на чолі його. Таким був Ленін, який утвердив себе головним марксистом і прийшов у цій ролі до влади. Таким був Гітлер, який прийшов до влади з уже написаною працею Майн Кампф. Таким був Сталін, який витратив перше десятиліття після смерті Леніна, доводячи своїми працями і репресіями, що він його ідеологічний спадкоємець. Сталін зумів затвердити себе головним інквізитором марксизму-ленінізму і домогтися, щоб його профіль красувався на прапорах і транспарантах в одному ряду із засновниками цього вчення.
На відміну від усіх перерахованих вище, у путіна жодних ідеологічних заслуг немає. Щодо комунізму, то він був просто рядовим членом партії, а його внесок у нацизм обмежився прочитанням однієї книги Ільїна. Він прийшов до влади не тільки з порожніми руками, але з відкритою ідіосинкразією до будь-якої ідеології. Схаменувся він занадто пізно, коли нарешті вирішив узяти кермо влади над ідеологією у свої руки.
Для цього він в адміністративному порядку доручив маловідомим чиновникам привести нову ідеологію до порядку. Науковим керівником проєкту було призначено такого собі Андрія Полосіна, який ніколи раніше на цьому терені не трудився. Результатом став університетський курс “Основи і принципи російської державності”. Для наочного зображення нової ідеології намалювали коло з п’ятьма маленькими квадратиками, що зображає модель якогось “пентабазису”, слова незрозумілого для простої російської людини. Це коло добре годиться як рамка для путінського портрета або для килимка біля входу в будинок, але навряд чи для чогось іще. Творіння виявилися такими ж безпорадними, як їхні автори. Але головне, що під ними не стоїть ім’я Путіна, а як співається в радянській пісні “таку серйозну справу не можна доручати нікому”.
Багато хто вважає, що весь цей набір банальностей і містики взагалі не можна вважати ідеологією і в Росії такої просто немає. Але яким би худим і розпатланим не був російський тоталітарний націоналізм, нічого іншого немає, а без ідеології тоталітарний режим обійтися не може. І насамперед вона потрібна для хоч якогось пояснення війни в Україні, що забирає все більше життів і б’є по кишені росіян. Але, звичайно, слабка ідеологія означає слабку владу. Тоталітарний режим вимагає повної ясності та єдності поглядів, а замість цього виникає різноголосиця. Багато різних тлумачень та ідейних лідерів тягне за собою ідеологічне свавілля. Ідеологія, покликана для консолідації путінської влади, буде її тільки розхитувати.
Ідеологічно свавілля далі вихлюпується в адміністративне свавілля, що виражається у зростаючих розбіжностях і розбіжностях в управлінському апараті, насамперед у питаннях економіки та фінансів, де виникає дедалі більше проблем, спричинених війною і санкціями. Найбільше свавілля проявляється в репресіях. За ті самі слова і дії одного не чіпають, іншого штрафують, а третього саджають. І при цьому ґвалтівників і вбивць випускають на свободу. Масштаби і жорстокість переслідувань самі по собі ніяк не доводять силу влади. Сильна влада встановлює чіткі правила того, що можна і чого не можна, і точно визначає, які покарання настають за відступлення від цих правил. А в сучасній путінській Росії панує повне свавілля, що вказує на її слабкість. І нарешті – військове свавілля, яке проявляється в нескінченних військових злочинах армії, у тому, що в армію набирають злочинців, що на російському боці воюють нікому не підзвітні підрозділи, і що триває розлад в армійському командуванні. Найбільшу увагу привернув заколот Пригожина, але це лише вершина айсберга. Ці процеси почалися давно і будуть тільки продовжуватися і посилюватися.
Усіх цих свавілля російський тоталітаризм витримати не зможе. Коли тоталітарна влада втрачає повний контроль, вона падає. Путінський нацизм приречений на швидкий кінець.
Коли це точно станеться, залежить насамперед від української перемоги, і цивілізований світ повинен зробити все необхідне, щоб її забезпечити і наблизити. Яким би слабким і приреченим не був путінський режим, але кожен зайвий день його існування означає нові жертви і руйнування, нові загрози ядерним ударом. Російський нацизм створив Путін. Але західні демократії дивилися на це крізь пальці і навіть сприяли цьому. Україна відповідальна за це менше за інших, але тепер вона повинна одна, за всіх це розсьорбувати. Західні демократії, які залишили її наодинці з путінським нацизмом, повинні, як мінімум, забезпечити їй всю необхідну підтримку.
На жаль, на Заході є ті, хто виступає проти цієї підтримки. Ми це вже один раз проходили. Майже століття тому в Америці виник рух “America first”, який виступав проти протистояння Гітлерівському нацизму. Деякі його представники йому прямо симпатизували, вбачаючи в ньому протиотруту проти західного декадансу, і заплющуючи очі на всі його злодіяння. Нюренберзький трибунал довів повну неспроможність їхньої позиції, і здавалося б, раз і назавжди. Але минуло менше ста років і в Америці під тією самою назвою виник рух, який тепер уже протистоїть конфронтації з путінським нацизмом, який вбачає в Путіні визволителя світу від вокізму та ігнорує всі його злочини. Вести повторні дебати після того, як помилковість цієї позиції було вже один раз однозначно доведено, безглуздо. Її прихильників просто слід відіслати до недавньої історії. Але не можна допустити, щоб вони домоглися хоч якогось обмеження або зменшення підтримки України.
Після того як гітлерівський режим завоював і зруйнував Європу, убив мільйони людей, після голокосту, після того як Нюренберзький трибунал засудив нацизм до небуття, ми заявили, що ніколи більше не допустимо його відродження. “Цього більше не повториться” заприсяглися ми, але своєї клятви не дотримали. Нацизм повторився, цього разу в Росії. І повторює злочини, які раніше скоював Гітлер, вбиваючи невинних людей, руйнуючи міста і завойовуючи країни. Ми відповідальні за те, що це допустили. Ми відповідальні за те, щоб цього нацистського режиму більше не стало. Якщо ми не готові повністю об’єднатися з Україною в боротьбі з ним, то повинні хоча б надати їй усе необхідне для її швидкої перемоги і розгрому російської армії. Нашою спільною метою має бути повне знищення путінського нацизму.
Юрій Ярим-Агаєв
https://kontinentusa.com/rossiya-utverdila-sebya-kak-natsistskoe-gosudarstvo-no-nenadolgo/
Континент
