Провал “американської тактики” чи брак часу і сил? Чому ЗСУ досі не прорвали російську оборону. Ч.2
Брак часу
Питання тут радше не в якісному оснащенні армії, а в рівні підготовки.
Як написали у статті, опублікованій у журналі Economist, військові експерти Франц Стефан Гаді та Майкл Кофман, тактику маневреної війни українські війська цілком освоїли на нижчих рівнях, але вище батальйону почалися проблеми.
“Хоча Україна може проводити загальновійськові штурмові операції на рівні взводу, це починає розвалюватися під час спроби масштабування до рівня роти або батальйону”, – йдеться в матеріалі.
Один з авторів – Майкл Кофман – побував в Україні і свої висновки ґрунтує на спостереженнях, зроблених там.
Його думку ілюструє і стаття, опублікована в американському військовому онлайн-виданні Defensenews ще в лютому 2023 року. У цьому матеріалі йшлося про те, як американські інструктори готували на той момент українських військових на полігоні в Німеччині.
“Винищувачі для України: розмова з пілотами F-16 і Gripen”
“Приблизно 635 українців пройшли приблизно п’ятитижневий курс навчання, який включав основні бойові завдання, такі як стрільба, медична підготовка, навчання на рівні відділення, взводу і роти, а також батальйонні бойові навчання”, – цитувало видання речника Міноборони США генерала Пета Райдера.
У липневій статті Майкл Кофман зробив висновок, який випливає також і з цих передумов: бойове злагодження працює на рівні максимум батальйону, а підготовка тривала лише п’ять тижнів, включно з індивідуальними тренуваннями, чого явно не вистачило для повноцінної готовності до наступу.
Той факт, що ЗСУ перейшли на якомусь етапі до придушення російської оборони артилерією, свідчить скоріше про неможливість діяти по-іншому через брак сил і засобів, аніж про надання переваги якійсь особливій тактиці.
“Бог на боці великих батальйонів”
Успіхи російської армії в обороні, які вимірюються, власне, тим, що вона не була прорвана на велику глибину, значною мірою визначаються тим, що російська армія змогла збільшити щільність бойових порядків на фронті та створити резерви.
Існує переконання, що сторона, яка наступає, повинна перевершувати супротивника в живій силі й техніці втричі. Це співвідношення доволі умовне, його беруть за основу, оскільки вважають, що сторона, яка наступає, зазнає втрат утричі більших, ніж та, що обороняється. Насправді буває по-різному.
Як висловився Давид Гендельман в інтерв’ю Бі-бі-сі, “незважаючи на революцію у військовій справі тощо, Бог, як і раніше, на боці великих батальйонів”, і командування російської армії переконалося в цьому після українського наступу під Ізюмом восени 2022 року. Тоді головною причиною успішного прориву російської оборони стала нестача особового складу на фронті.
“Російська армія взагалі історично не звикла воювати в умовах чисельної переваги противника, і це становище треба було виправляти. Тому було проведено часткову мобілізацію резерву, і російське угруповання зросло вдвічі, з 200 до 400 тисяч осіб. Це ще теж не ідеальна кількість, але це великий стрибок. І саме це зараз першорядна і головна відмінність від торішньої обстановки”, – сказав він.
На його думку, якби зведені укріплення не обороняло стільки людей, то оборона вже була б прорвана.
“Те, що ЗС РФ показують себе зараз набагато краще, ніж під час харківського прориву, за двома ключовими факторами – стійкість військ під вогнем і стійкість бойового управління, теж, окрім накопичення бойового досвіду та вміння, відбувається з опорою саме на кількість: завдяки кількості є можливість купірувати втрати та підпирати оборону резервами”, – вважає Гендельман.
Засоби війни
Деякі складові “американської тактики”, як-от ситуаційна обізнаність, тобто максимально повна інформація про стан військ противника та власних сил, а також свобода ухвалення рішення на нижчих рівнях командування, на думку експертів, були сильними сторонами ЗСУ від початку вторгнення в лютому 2022 року і залишаються такими й досі.
Українські екіпажі навчилися воювати на новій техніці, але чи навчилися інші українські військові взаємодіяти з ними?
Цьому сприяла і підготовка української армії, яку тренували західні інструктори, починаючи з 2014 року, і оснащення сучасним зв’язком – як зазначають багато проросійських військових блогерів та експертів, ЗСУ набагато краще оснащені цифровими радіостанціями та іншими системами, що підвищують поінформованість і значно прискорюють процес ухвалення рішень.
Ще однією технічною перевагою ЗСУ є артилерійські радари, які дають змогу українцям успішніше вести контрбатарейну боротьбу – боротися з російською артилерією.
Однак армія – це не набір компонентів, а система, в якій взаємодія та координація між складовими значать набагато більше, ніж високі характеристики окремих ланок.
Тому ті переваги, які є в української армії, не можуть компенсувати дисбаланс, що виникає через слабкі ланки.
По-перше, це гостра нестача авіації. Попри те, що в України залишаються бойові літаки, масштабною авіаційною підтримкою назвати це важко.
Почасти через відсутність у ЗСУ гелікоптерів і літаків російські війська змогли успішно застосовувати ударні вертольоти, які можуть вражати українську бронетехніку з дистанції, що перевищує дальність дії українських ПЗРК.
Крім того, літак, бойове навантаження якого більше, ніж залп артилерійської батареї, і який здатний застосовувати озброєння більш оперативно – дуже ефективний засіб боротьби з артилерією.
Однак цей недолік Україна навряд чи зможе компенсувати в найближчому майбутньому – навчання пілотів на західних винищувачах тільки починається, а рішення про постачання цих бойових машин поки що не ухвалено. Про те, що ЗС ЗСУ потрібні винищувачі F-16, у Києві говорили ще рік тому.
У будь-якому разі перенавчання льотчиків на ті ж американські F-16 займе кілька місяців.
По-друге, у наступі проявилася недостатня кількість інженерної техніки, яка завжди зазнає великих втрат при подоланні інженерних загороджень – мінних полів і перешкод.
Інженерна техніка, включно з машинами розгородження, ремонтно-евакуаційними, спеціальними засобами розмінування, фігурували в західних поставках упродовж останніх місяців, але цих засобів, ймовірно, все одно не вистачило.
Оскільки армія – це система, в якій усі ланки однаково важливі та ще більш важливою є взаємодія між усіма складовими, то всі ці недоліки неможливо компенсувати іншими перевагами.
Західна техніка
Однією з переваг ЗСУ, про яку багато говорили останніми місяцями, стали західні озброєння і військова техніка. Однак ця перевага в певному сенсі стала і недоліком.
З одного боку, багато систем, які поставлялися і поставляються в Україну, були або розроблені порівняно недавно, або модернізовані до цілком сучасного рівня, і вони перевершують ті зразки, які стояли на озброєнні ЗСУ до початку російського вторгнення.
Наприклад, Україна отримала британські танки Challenger II, які були прийняті на озброєння наприкінці 1990-х років. Німецькі танки Leopard 2A6 – модернізована версія машини, яка відповідає всім сучасним вимогам. Серед інших сучасних засобів – шведська БМП CV90, американські бронемашини Stryker і Bradley та багато інших.
Багато з цих систем перевершують за тактико-технічними характеристиками аналогічні російські, але їхні переваги стають і недоліком.
Річ у тім, що освоєння техніки екіпажем потребує часу. Будь-яка бойова машина використовується в бою, де деколи все вирішують навіть не секунди, а частки секунд, і тому екіпаж повинен вміти керувати нею на рівні рефлексів.
Після початку вторгнення західні партнери України намагалися передавати їй системи озброєнь радянського зразка – у такому разі не потрібно було витрачати час на навчання екіпажів, добре знайомих із такою технікою. Однак з часом запаси доступних Т-72, БМП та інших машин стали вичерпуватися.
Танки іншої війни
Крім того, що українським екіпажам довелося освоювати малознайомі бойові машини, з ними мали навчитися працювати й інші військові – піхотинці, артилеристи, інженери. Тобто відпрацьовувати те саме бойове злагодження.
Те, що західні танки, бронетранспортери і БМП були створені для іншої тактики, не могло не позначитися на якості цього злагодження.
Як розповів Бі-бі-сі український експерт у галузі бронетехніки Андрій Тарасенко, бронетехніку радянського зразка (а багато сучасних російських систем, як-от Т-90 і БМП-3, є її розвитком) створювали для зовсім іншої тактики, ніж західні системи.
За його словами, радянську бронетехніку створювали в рамках технологічної ідеології, яка сягає корінням 1950-60 років, коли Радянський Союз готувався воювати в умовах ядерної війни – повномасштабної, або із застосуванням тактичних ядерних боєприпасів.
“Усе, що ми зараз застосовуємо – це машини, створені в ідеології 1960-х років, створені за баченням майбутньої війни. Ми бачимо акцент на протирадіаційний захист, машини, екіпаж яких захищений від світлового випромінювання під час ядерного вибуху навіть на шкоду оглядовості, у них мало щілин і вирізів”, – сказав він.
Російський експерт, який побажав залишитися неназваним, розповів, що радянську і західну бронетехніку розробляли для протистояння одна одній, і тому часто їхні характеристики прямо протилежні.
За його словами, західну бронетехніку створювали, розраховуючи скоріше на оборонну війну, і тому машини більш захищені, важкі, їхня конструкція більше підходить для позиційних боїв (обидва експерти звернули увагу на кут нахилу гармат на західних танках, що дає змогу стріляти з укриття на звороті пагорбів, а також на високу задню швидкість).
Водночас, як зазначив російський експерт, до радянської (російської) техніки під час розроблення висували “підвищені вимоги під час подолання переправ, включно з переправами по дну і не найміцнішими мостами, а з цього виходили за вимогами до стратегічного перекидання танків”.
Загалом, радянська бронетехніка (і її подальший розвиток) вирізнялася легкістю та мобільністю, тоді як західні зразки створювали з великим акцентом на захищеність.
Це досить різні концепції, і вони не могли не позначитися на характері техніки та її бойовому застосуванні.
Щоправда, як зазначив ізраїльський експерт Давид Гендельман, ця проблема в будь-якому разі не така гостра, як загальний рівень підготовки військових.
“Насправді для великої частини особового складу радянська тактика і техніка не більш відомі, ніж західні, вони не знали ні того, ні іншого. Вони просто не встигли донавчитися взагалі, а не конкретно на “західне”, їм не вистачило кількох місяців бойового злагодження. Отримана ними західна техніка є достатньо універсальною, щоб діяти в різних видах бойового застосування, а не тільки для якоїсь “західної” тактики”, – вважає він.
Жінка-сержант ЗСУ: “Якщо противники не стануть мішенню для мене, я стану мішенню для них”
Ще однією проблемою, судячи з публікацій і коментарів у пресі та соцмережах, стало те розмаїття систем, які Захід постачав і продовжує постачати Україні. За інформацією проекту Oryx, на озброєнні ЗСУ стоять щонайменше дев’ять різних бронетранспортерів, понад десяток БМП і приблизно 10 типів танків.
Дійсно, це може ускладнити планування і проведення операцій, в яких кожен компонент має бути пов’язаний з іншими, причому всі, включно з командуванням, повинні враховувати характеристики і властивості учасників бою. Наприклад, швидко перекинути гусеничні машини за кілька десятків кілометрів не вийде, а колісна бронетехніка може зав’язнути в полі в бездоріжжя.
Але всі опитані Бі-бі-сі експерти зазначили, що найбільшою проблемою в цьому розмаїтті систем є те, що для кожного типу необхідно організовувати постачання запчастин, комплектуючих, а часто і боєприпасів.
За словами Давида Гендельмана, “у будь-якому разі на цьому етапі це проблема нерозв’язувана, доводиться працювати з тим, що є”.
Що далі?
Незважаючи на песимізм коментаторів в оцінці результатів підготовки українських військ перед наступом, майже всі вони зазначають, що ЗСУ все ще зберігає можливість якщо не домогтися рішучого успіху, то відсунути лінію фронту на велику відстань.
В інтерв’ю каналу Олександра Плющева Майкл Кофман сказав, що недостатньо підготовлені бригади ЗСУ набувають бойового досвіду в боях, і їхня боєздатність підвищується. Крім того, крім нових з’єднань, яким не вистачає злагодженості, на фронті діють і досвідчені частини.
За словами Давида Гендельмана, дії української армії на півдні та сході більше схожі не на швидкий прорив у районі Харкова, а скоріше на “витискання” військ із правого берега Дніпра в районі Херсона.
“У якомусь сенсі можна сказати, що це “не вийшов Харків, спробуємо Херсон”: постійний тиск із фронту з повільним прогризанням і періодичним чергуванням тактики дрібних піхотних і більших механізованих підрозділів, одночасно з постійними ударами по тилах, логістиці, з контрбатарейною боротьбою і грою на накопичення втрат і втягування резервів”, – сказав він.
При цьому українські удари ракетами по комунікаціях, зокрема по мостах, які з’єднують Крим з материком, якраз вкладаються в американську тактику ізолювання театру воєнних дій.
“Завдяки збільшенню угруповання у ЗС РФ багато сил на півдні, але більша частина резервів або вже введена в бій, або розгорнута в смузі оборони, а ЗСУ значну частину резервів у справу ще не ввели. Тому, незважаючи на всі недоліки в підготовці і матчастині та понесені втрати, у ЗСУ все ще є теоретичний шанс рано чи пізно пробити стіну російської оборони”, – вважає ізраїльський експерт.
