ТІТКА МАРІЯ

Віталій Олександрович після роботи заїхав до супермаркету і виходячи з нього, навантажений пакетами ненавмисно, плечем зачепив літню жінку.

-Вибачте, вибачте, будь ласка. Вам боляче? – нахилився Віталій до жінки.

-Віталько, яким телепнем ти був, таким і залишився, — усміхаючись, сказала жінка.

-Тітко Маріє! Маріє Іванівно!

Віталій кинув пакети на тротуар і обійняв маленьку, сухеньку фігурку жінки, – як я радий вас бачити. Як школу закінчив, жодного разу вас не зустрів, дуже радий.

Щирість молодого чоловіка читалася в його обіймах, у його широкій усмішці, у непідробній радості в очах.

-Ой не можу, як згадаю, як ви за мною то з віником, то з мокрою ганчіркою ганялися, інколи й отримував від вас.

Марія Іванівна усміхалася:

-Сердишся напевно за моє виховання. Он яким паном став.

-Та що ви, я все це згадую, як найкраще, що було в моєму житті.

-Ох і шибеник ти був Віталька. А зараз що? Мабуть, якийсь начальник, якщо за зовнішнім виглядом судити.

-У мене своя фірма.

-Що, господар значить? Усі на ім’я по батькові кличуть, а я ось Віталькою назвала.

-Знаєте, як мені приємно Віталькою бути й почути це від вас, ніби в дитинство повернувся. Тітонько Маріє, ви поспішаєте? Давайте в кав’ярню зайдемо, тут поруч, за рогом, а то ми тут на тротуарі стоїмо, перехожим заважаємо. Какао з коржиками замовимо, як у шкільній їдальні, або щось інше, якщо забажаєте. Будь ласка. Ось тільки пакети з продуктами в машину віднесу.

-А я не забираю час у такого важливого пана,- посміхнулася тітка Маша.

-Який я пан, для вас я завжди-Віталька. Дуже мені хочеться, щоб ви частіше у мене час забирали й повертали в той час, де я всього-на-всього Віталька.

Вродливий молодий чоловік і маленька літня жінка своїм заразливим сміхом привертали погляди відвідувачів кафе, а ця пара була так захоплені спогадами, що не помічали здивовані погляди.

-Тітонько Марійко, а ви досі в школі працюєте? – запитав Віталій.

-Ні. Нова шкільна директорка дала зрозуміти, що літнім у школі не місце, ось я і пішла, а так би ще попрацювала, здоров’я дає змогу. Та ось, тільки літніх на роботу не дуже то беруть. Як почують, який вік, так кажуть, що передзвонять і не передзвонюють. А пенсія така, що ледве кінці з кінцями зводиш. Дітей то Віталік, Бог мені не дав, допомоги чекати нізвідки. Я тому все життя в школі пропрацювала, що з діточками поруч. Любила я вас шибеників, та мені здається, і мене діти любили.

-Не здається вам, тітко Маріє, ми вас дуже любили.

-А тепер ось одна, як перст. Інший день і словом перемовитися ні з ким. Ну що про мене? Я свій час віджила. За тебе рада Віталік, що в тебе все добре. Такий ти був лобуряка і хуліган, а ось ти тепер який.

– Через батька напевно хуліганським був. Я його майже не бачив. Тільки звільниться з в’язниці й одразу ж повертається, у в’язниці й помер. Мама одна мене ростила, — посмішка з обличчя Віталія спала, і він сумно вимовив, — а в мене мама торік померла, тож я тепер теж один.

-Царство небесне твоїй мамі, а тобі Віталік здоров’я, гарний ти хлопчина, — сказала тітка Марія, — спасибі тобі, Віталік, за частування, але мені вже час, а то темніє, треба йти.

-Я вас підвезу, я на машині. Зачекайте, я хочу вам запропонувати роботу прибиральниці в моєму офісі. Погоджуйтеся, що вам вдома одній сидіти.

-Ой, Віталіку, а я впораюся? Я б звісно пішла, все ж таки серед людей.

-Впевнений, впораєтеся. Завтра й заступайте. Тільки домовленість, кличте мене як раніше звали Віталькою, – підморгнув Віталій Олександрович тітці Марії.

-Навіть при підлеглих Віталькою звати?

-При всіх – я для вас Віталька.

-Віталій Олександрович, до вас якась бабця рветься, доповіла секретарка Аліна, здивовано підводячи брови,- каже, що ви її на роботу запросили.

-Аліно, з’ясуй раз і назавжди не бабця, а тітка Марія, і всіх співробітників сповісти, щоб цю жінку називали тіткою Марією, і запроси сюди менеджера з кадрів.

Коли до кабінету прийшов Антон-менеджер із кадрів, Віталій Олександрович і тьотя Марія пили чай із плюшками, про щось розмовляли й сміялися.

-Тітка Марія буде в нас працювати прибиральницею. Антон оформиш з окладом у тридцять тисяч.

Антон, як і секретарка Аліна, здивовано підняв брови.

-Так, та й не треба так реагувати. Прошу любити й жалувати та називати нового члена нашого колективу тіткою Марією. Тітонько Маріє, зачекайте, будь ласка, у приймальні. Антон вийде від мене і пояснить ваші обов’язки.

-У нас же співробітники клінінгової компанії прибирають,- нагадав Антон Віталію Олександровичу.

-Ось і нехай так само у вечірній час і прибирають. Усім співробітникам поясни, щоб Марію Іванівну називали тіткою Марією, і якщо хто бажає тут так само продовжувати свою робочу діяльність, мають до неї ставитися з повагою. Ну як до своєї бабусі, або тітки, або навіть як до мами. Виконуй, Антоне.

-Аліно, тепер, коли будеш мені готувати ранкову каву, завжди запрошуй до мого кабінету тітку Марію. Ми разом будемо снідати.

-Добре,- відповіла секретарка, тепер вона вирішила нічому не дивуватися.

Марія Іванівна стала до роботи й була здивована такою чистотою в офісі. Це не школа, де потрібно ганчіркою махати не перестаючи.

-Віталіку, так тут мені нема чого прибирати, якось за їхнім спільним сніданком, сказала тітка Марія,- я так не можу — гроші ні за що отримувати. Не чесно це.

І Віталій дав розпорядження, частково відмовитися від послуг клінінгової компанії.

В офісі здебільшого працювала молодь і тітка Маша ставилася до них, як до учнів у школі. Усі її полюбили й ставилися до неї по-доброму, а вона в нудне офісне життя внесла стільки радості, гумору, теплоти, що якщо тьотя Марія була відсутня з якоїсь причини, всі хвилювалися, чи не трапилося щось із їхньою коханою тьотею Марією. Вона навіть згуртувала колектив і всі за це їй були вдячні.

Тітка Марія, попри статуси, становище, посади, ставилася до всіх однаково і називала всіх по іменах. Вона, як і в школі, вчила офісну молодь і якщо вважала за потрібне, робила зауваження.

-Аліно, ти що таку коротку спідницю одягла? Невже, це робоча форма? Де ж тут хлопцям про роботу думати, коли твої ніжки у них перед очима. Щоб я на тобі більше не бачила цей сором.

Аліна сміялася й обіймала тітку Марію:

-Тітко Маріє, ну коли ж мені коротке носити. Поки молода, хочеться і коротку спідницю одягнути. Ну дозвольте мені.

-Ну гаразд, єгоза, кого хочеш умовиш, — погоджувалася тітка Марія, — дивись, Вітальку не спокуси, хоча його давно пора спокусити, одружуватися йому пора, а то зовсім розпеститься.

-Антоне, це що це за штани в тебе з дірками? Тобі що, Віталька мало платить, що ти не можеш штани собі купити? – обурювалася тітка Марія.

-Це ж мода така, тітко Марійко,- реготав Антон.

-Та що ж ти, підліток якийсь, щоб такі штани носити. Ох, погано, що ти в моїй школі не вчився, не отримував віника. От Віталька отримував від мене то віника, то ганчірки, то й толк із нього вийшов.

А іноді Марія Іванівна заходила до всіх працівників офісу і робила загальні зауваження:

-“Дорогі мої хлопці, прошу папір повз кошики не кидати й туалетом користуватися акуратно, а то я сяду біля туалету і після кожного там буду перевіряти гігієнічну обставину, і тоді вже тримайтеся у мене. Якщо добре поводитиметеся, до кінця тижня напечу вам пиріжків. Хто з якою начинкою бажає, заявки приймаються.

Усі сміялися й обіцяли поводитися слухняно й почувалися школярами, адже найкращий час життя людини – це дитинство, і що далі ми від нього віддаляємося, то сильніше нам хочеться відчути себе дітьми, а офісні працівники поруч із тіткою Марією відчували себе дітьми.

Коли Марія Іванівна стала зовсім старенькою, вона продала свою квартиру і за наполяганням нехлюя, бешкетника і хулігана Вітальки, переїхала до нього жити. Віталій уже не уявляв свого життя без цієї худенької старенької бабусі. Вона стала для нього другою матір’ю.

На той момент Віталій і секретарка Алінка, були чоловіком і дружиною і в них було двоє дітей, двійня – хлопчик і дівчинка. Тітці Маші було чим зайнятися, їй потрібно було виховувати дітей Віталія.

Данька, син Вітальки й Алінки, ріс таким самим телепнем, як і його татко, і тому в тітки Марії про всяк випадок завжди напоготові віник і мокра ганчірка, а вони іноді допомагають краще за всілякі бесіди й роз’яснення.