Що пила радянська еліта? Якому спиртному надавали перевагу керівники СРСР

Досить багато матеріалів присвячено радянській культурі пиття. Є статті про домашні застілля і ресторанну культуру, про особливості споживання в маргінальному середовищі, в етнічних республіках Північного Кавказу, Середньої Азії. Окрема тема — офіційні та державні застілля, під час яких столи ломилися від харчів, а на підготовку витрачалися десятки тисяч рублів.

Для подібних заходів обирали найкращі марочні вина, відмінний коньяк з великою витримкою і ретельно дистильовану горілку, яку важко було відшукати в роздрібному продажі.

Цей матеріал — спроба уважно розібратися в цій темі й розповісти вам, нашим читачам, які сорти алкогольної продукції найчастіше бували на столі представників радянського істеблішменту, а також про ціну питання: в деяких випадках точну, в інших — приблизну, що спирається на суб’єктивні спогади.

Почнемо з коньяку

Цей напій завжди позиціонували як непересічний, з відтінком благородства. Всьому виною спосіб виготовлення і походження: не в Підмосков’ї, чай, з табуретки гнали.

Радянські коньяки, подібно до своїх імпортних побратимів, витримувалися роками. Непоодинокими були двадцятирічні, сорокарічні або навіть шістдесятирічні купажі — насамперед ідеться про продукцію Вірменської РСР, коньяк “Ювілейний”. Доступний він був тільки партійним бонзам вищої ланки й радянським керівникам, еліті.

Вартість пляшки була порівнянною з імпортними зразками й сягала сотні-півтори за одну, залежно від витриманості продукту. Непоодинокими також були зустрічі з французьким коньяком – “Курвуазьє”, “Камю”, або “Хеннессі”.

Спогади зберігають дивовижний факт: усім іншим під час міжнародних форумів, дипломатичних переговорів і тому подібних заходів надавали перевагу коньякам із Вірменії. Так повелося ще з часів Великої Вітчизняної, коли продукцію високогірних майстрів оцінив британський прем’єр-міністр, герцог Мальборо, сер Вінстон Черчилль.

Крім уже згадуваного “Ювілейного”, це були “Ахтамар”, “Наірі”, “Єреван”, “Святковий”, “Добірний” і деякі інші сорти з витриманістю понад десять років. Ціна питання — від 17 до 32 рублів за півлітра.

Крім уже згадуваного “Ювілейного”, це були “Ахтамар”, “Наірі”, “Єреван”, “Святковий”, “Добірний” і деякі інші сорти з витриманістю понад десять років. Ціна питання — від 17 до 32 рублів за півлітра.

А якщо вдарити по біленькій?

З іншим міцним алкоголем ситуація була простішою. Віскі по цей бік кордону не водився, тому якщо вдавалося урвати пляшечку-другу в “Березці”, то не суть важливо було, якого. Ром був кубинський: у сортах не розбиралися, але напій цінувався за солодкість, насиченість смаку і квіткові нотки в ароматі.

Але основним продуктом, вживаним у рідкому вигляді, була горілка. З нею було просто: у країні Рад особливих відмінностей у цьому напої не було, він у всіх випадках був приблизно однаковим за якістю (туди-сюди) і вартістю. Зрозуміло, крім загального конвеєра були й спецзамовлення — для окремих міністерств і відомств, або керівних працівників партії та уряду. Виробляли такий алкоголь із найкращого зерна і сировини, а воду — як у найкращих рекламних роликах наших днів — брали з високогірних джерел, піддаючи кільком етапам очищення за допомогою кварциту або вугілля.

У ситуації, коли дістати спецпайок не виходило, навіть солідні та забезпечені громадяни, слуги народу вдавалися до традиційних рішень: “Столичної” за 4.12, “Пшеничної” за 5.25, “Золотого кільця” (тут вартість доходила до восьми рублів), а також “Посольської” і “Мисливської” за 4.42.

Вітчизняний продукт вигравав у закордонного, зокрема, тому, що для виготовлення біленької в Союзі та, скажімо, у Польщі використовували різну сировину: якщо у нас у справу йшла пшениця, то в поляків здебільшого жито. А “расово близькою” була горілка фінська: виготовлена з твердих сортів пшениці, вона змагалася з вітчизняною за смаковими якостями, м’якістю – “пилася легко”.

Винний світ

Культура виноробства в Союзі була високорозвиненою аж до перегинів на місцях, що супроводжували кампанію Михайла Горбачова по боротьбі з пияцтвом, коли запопадливі молдовські, грузинські та ставропольські секретарі райкомів кидалися вирубувати виноградники найкращих сортів, щоб урочисто відрапортувати в райком або обком про досягнення і результати. Є думка, що в цій частині в СРСР все було більш-менш благополучно, і навіть дешеві сорти були цілком пристойними. Це, звісно, не так, але смак там безумовно був.

Утім, герої нашої статті не пили шмурдяк, надаючи перевагу більш витриманим і відомим грузинським, молдовським і кримським сортам (останнє — рідше, але портвейн і шампанське звідти мали певну репутацію).

Нерідко на столах з’являлися сорти з Болгарії, Румунії та Угорщини — той самий рислінг, “Цирфандалі”, “Монастирська хата” та різноманітні “крові”. За Грузію здебільшого віддувалися “Хванчкара” (пам’ятаєте у “Службовому романі” Людмила Прокопівна розповідала про похід до ресторану з товаришем із міністерства?), “Арагві”, “Алазан”.

Молдова справно постачала на столи “Піно нуар”, “Каберне-совіньйон” і власне “Фетяску” – за ціни від 3.5 до 6 рублів за пляшку це був порівняно доступний варіант. В особливих випадках, знову ж таки, йшли вишукані та рідкісні сорти зі спеціальних сховищ, простим людям недоступні.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *