ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ!

Сивий старий, років 70, ходив біля вольєрів і весь час когось виглядав. Працівниця притулку помітила це і підійшла до нього.

– Вам щось потрібно? — спитала вона. — Ви шукаєте когось?

– О ні! Ні! Ви не турбуйтесь! Я тільки подивлюсь. Можна? – відповів він.

– Так звичайно. Дивіться, ради бога! — здивовано відповіла вона.

Старий ще довго ходив і дивився на кожного собаку. Складалося враження, що він ніби знайомився з кожним мешканцем цього притулку. Він пройшовся кілька разів по колу і зупинився біля одного вольєра. Там у кутку, притулившись до стіни, сиділа собака. Вона була не така, як усі інші. Не виляла хвостом, не дивилася благаючим поглядом. Вона просто сиділа і дивилася кудись убік.

– А що з нею? — спитав старий.

— А це Берта! Їй 6 років напевно. Недавно у нас. Машина збила. Хазяйка відмовилася і сусідка привезла сюди. Зробили операцію, але, на жаль, лапу врятувати не вдалося.

– І що тепер бігати не буде?

– Чому ж?! Буде. Тільки вона з того часу не виходить з вольєра. Не знаю, може боїться?

— А можна я собі її заберу? – благав старий.

Жінка глянула на нього і подумала: — Так, куди тобі старий? Ти сам однією ногою в могилі, а потім ще й вона залишиться на вулиці.

— Давайте, ми подумаємо, а завтра дамо відповідь. Добре?

– Добре. Я тоді завтра зайду. До побачення.

Хвіртка захлопнулася і старий повільним кроком пішов. На ранок ще притулок був закритий, але він уже чекав біля хвіртки.

— А це знову ви! Добридень. Ми тут порадились із директором. Ми не можемо вам віддати цієї собаки. Вона хвора, їй догляд потрібен.

Старий засмутився. І навіть жінці здалося, що заплакав. Він розвернувся і пішов.

Після обіду працівники пішли прибирати вольєри. А там, все біля того ж вольєра, стояв той самий старий. І про щось розмовляв із собакою. Жінка підійшла і знову нагадала, що вони не зможуть віддати йому собаку.

Протягом місяця, щоразу приходячи до притулку, працівники зустрічали цього старого. І щоразу він підходив до одного і того ж вольєра, і знову, і знову про щось говорив із собакою. Всі вже давно звикли до нього і часом навіть не звертали уваги. Але одного разу директор не витримала і сказала:

– Народ, а віддамо  йому її! Все одно не вийде з вольєра. Може, тоді заспокоїться?

Працівниця підійшла і відчинила двері. Старий зайшов усередину, сів поруч із собакою і вже за секунду вони вдвох вийшли звідти. Здивування не було межі на обличчях жінок. Старий і собака ходили територією притулку. Зупинялися, щоб перепочити й знову вирушали на прогулянку. Так почалася дружба між Бертою та Володимиром Олександровичем (так звали старого).

Володимир Олександрович приходив щодня. Берта визнавала лише його. Вони гуляли, раділи, але більше мовчали. Сидячи біля якогось дерева, вони сумно дивилися кудись у далечінь. Повертаючись назад у притулок, вони довго прощалися дивлячись один одного в очі.

За кілька місяців директор запропонувала йому забрати Берту назавжди, але він відмовився. Жінка була здивована. Чому? Адже він так хотів цього. Володимир Олександрович не хотів відповідати на це запитання і щоразу відвертався, щоби його сльози ніхто не міг побачити. Жінка вирішила з’ясувати чому й одного разу простежила за старим.

Після притулку старий кульгаючи пішов у бік околиці міста. Жінка за ним. Вони йшли приблизно годину. Потім старий підійшов до будівлі й зник за дверима. Вона підійшла до дверей і присіла. На дверях висіла табличка, а на ній напис ПНІ (психоневрологічний інтернат), у народі — будинок для людей похилого віку.

Вона була в шоку. Зайшла до будівлі й пішла до завідувачки, щоб дізнатися про Володимира Олександровича. Там їй розповіли, що він тут уже понад 10 років. Що потрапив в аварію, ногу врятувати не вдалося, і що донька привезла його сюди й більше її ніхто не бачив.

Виходячи із будівлі жінка, яка була зі сталевим характером, яка поховала колись і чоловіка, і сина. Яка, щоб забутись, відбудувала притулок на двісті собак, щоб продовжувати жити. Вона плакала. Вона багато разів бачила, як кидають собак привозячи їй у притулок, але щоб ось так людину. Так, ще свого батька.

Всю дорогу назад вона плакала. Тоді, йдучи від цього будинку, вона ухвалила єдине правильне рішення.

Минув час і сьогодні вона прокинулася щасливою. Пішла на кухню, увімкнула чайник і вийшла на балкон.

– Тату! Ви там з Бертою акуратніше по кучугурах скакайте! Не молоді вже. Гаразд Берті 15, а тобі то 80 сьогодні.

— Так, добре дочко! Нам не більше 18 років.

Автор: Ігор Шихов