3 квітня у Євгенії Михайлівни Деркач був би черговий День народження…

Мабуть, саме життя, його жорсткі будні, щоденні випробовування вклали в характер дівчини ту впертість, коли ти вже нічого не боїшся, окрім, хіба, голосу совісті. «Бідно не жили, але й багато не жили. Землі в кожного було досить багато. Земля хороша і праці потребувала неабиякої…»

Євгенія вступила у Глухівське медичне училище, адже поїхати на навчання в інше місто можливості не було. Після закінчення медучилища, вона, акушерка за спеціальністю, потрапила за направленням на Закарпаття, у с. Котельниця Воловецького району. Проте там так і не відкрили пологового будинку, тож дівчина переїжджає у Берегово й три роки працює у неврологічному відділенні.

Згодом ще один переїзд – до Мукачева. Працевлаштувалася у Мукачівський пологовий будинок, а через деякий час перевелася на посаду медичної сестри у міську поліклініку. На одній дільниці Євгенія Михайлівна пропрацювала 50 років, а загальний стаж у неї – 62 роки і кілька місяців. Вона з цього приводу жартує: «Стільки й не живуть!..»

Певного часу Євгенія зустріла свою людину і вийшла заміж. Йосиф Нестерович Деркач, головний енергетик на Мукачівському ЗКЛ, мав добру вдачу і філософський склад розуму. Він ніколи не докоряв дружині щодо її активної громадської роботи, яка забирала багато сил і часу. Натомість творив міцний домашній тил, не цураючись зготувати вечерю чи зварити каву, коли дружина, обезсилена і втомлена, поверталася з чергового відрядження, пов’язаного з небезпекою будівництва Пістрялівської РЛС чи іншими екологічними та суспільними проблемами. На той час вона вже була керівником обласної екологічної організації ВЕА «Зелений світ», членом ради Всеукраїнської асоціації, тож справ і задач вистачало.

«У мене був добрий чоловік, – каже Євгенія Михайлівна, пригадуючи минуле. – Ми мали однакові цінності й берегли мир в душах одне одного». Йосиф Нестерович помер у 2018 р.

Єдина донька Євгенії і Йосифа, Іванна, закінчила Мукачівське педучилище, працювала в дитячому садку, а потім переїхала до Словаччини на постійне місце проживання.

Родина, дім, діти, робота – життя кожного з нас тече в одному руслі, але день за днем, усе чіткіше й чіткіше усвідомлюєш ті особливі пріоритети, які, зрештою, визначають зміст і основні цінності життя конкретної людини. Вони у кожного свої.

З’явилася така проблема, як будівництво Пістрялівської РЛС. Люди розуміли, що це будівництво є екологічною катастрофою, яка нависає над усім краєм. Щоб запобігти цій біді, потрібно було масово підіймати людей. Це завжди невдячна, психологічно складна справа – переконувати інших, зайнятих побутом і вирішенням особистих проблем. Але ті часи були трішки іншими: люди були не настільки відособлені одне від одного, вони всі піднімалися і йшли, розуміючи, що інакше буде біда. РЛС – це страшна стратегічна зброя. Хтозна, які, окрім екологічної, ще інші політичні й воєнні небезпеки торкнулися б Закарпаття? Чи не повторився б тут сценарій Донбасу?.. Адже за планом це мала б бути настільки ж потужна станція, як і АЕС у Красноярську, побудована у 1958 р. з метою виробництва збройового плутонію на уран-графітових реакторах. Виробництво з найвищим ступенем екологічної небезпеки – і Європа, і Америка виступали проти його запуску в дію.

Про Пістрялівську РЛС в 90-х знав чи не кожен закарпатець: «Експерти назвали РЛС одною з найбільших втрат для системи безпеки сучасної Росії. Будівництво радіолокаційних станцій у Радянському Союзі почалося у другій половині 50-х років минулого століття, коли дві світові наддержави озброїлися першими міжконтинентальними балістичними ракетами. РЛС мали стати надійним захистом кордонів від таких ракет.

У СРСР станції розмістили вздовж кордону. Потужну систему протиракетного захисту на території Закарпаття (на зміну морально і фізично застарілій РЛС «Шипка» під Мукачевом) почали будувати у 80-х роках.

У 1989 р. в приміщеннях Пістрялівської РЛС почали монтувати інженерне устаткування. Під час будівництва об’єкту місцевим жителям казали, що тут буде… макаронна фабрика. Словом, вішали локшину на вуха майже у буквальному розумінні. Коли про військове призначення незрозумілої для громадськості новобудови стало відомо достеменно, місцеві жителі влаштували масові акції протесту.

У народі вперто ходили чутки, що на секретному об’єкті будуть навіть випробовувати ядерну зброю… Достовірною є інформація, що випромінювачем і антеною РЛС мала стати задня стіна будівлі. Довколишні озера служили б джерелом води для охолодження систем станції.

Першими на сполох забили дві мукачівки – активістки ГО «Зелений світ» Євгенія Деркач та Любов Караванська. У період перебудови в результаті акцій протесту влада створила спеціальну комісію, до складу якої увійшли науковці з Академії наук СРСР. Вони дійшли висновку, що електромагнітне випромінювання РЛС не матиме шкідливого впливу на навколишнє середовище і на здоров’я людей. Тим не менше, такі висновки не переконали громадськість.

Під час перебування на станції тодішнього керівника Закарпатської області М. Волощука і голови наукової комісії СРСР Євгена Веліхова, розлючений натовп перекинув транспорт, що супроводжував поважних осіб.

Акції протесту у Мукачеві відбувалися щодня. Тодішній керівник області М. Волощук організував обласний референдум з приводу експлуатації об’єкту. Наймасовіша акція протесту відбулася 29 травня 1990 року, коли мукачівці перекрили залізницю.

Сесія облради, між тим, прийняла рішення про припинення будівництва. Міліція перекрила доступ до об’єкта військового транспорту. У серпні 1990 року всі роботи на станції припинилися» [1].

У розмові з Євгенією Михайлівною ми торкнулися, окрім цієї теми, багатьох інших граней життя. Окремі фрагменти і монологи – нижче.

Я ні про що не шкодую, – згадує минуле Євгенія Михайлівна. – Люди їздили кудись, торгували чимсь… Тоді були дуже тяжкі часи, я ж з усіма нашими громадськими ініціативами не мала часу на все те. Ми об’єднались, щоб діяти. Слава Богу, керували містом хороші люди, міськвиконком тоді очолював Йосип Роглєв. Нам навіть організували потяг – ми їздили до Москви, до Києва і вибороли своє право на безпечне життя. Як і в більшості ситуацій, коли люди й самі прекрасно розуміють, у чому полягає суть проблеми, їх потрібно було просто підштовхнути, скерувати їх, пояснити, чому так важливо не залишитись осторонь. Адже військові, що тоді приїжджали, казали людям просто в очі: «Ну что ваше Закарпатье? Мильён двести человек… Мы вас на Зеленый мыс переселим и забудем, что такая область была…»

Люди були вражені, не знали, що й думати. Звертаючись до них, я говорила: «Уявімо, що нас переселять в інше місце. Заберемо ми дітей, меблі, речі, але будинок, хата батьківська тут залишаться. Память наша тут! Батьківщину, як і батьків, на чужині не знайдеш. Як кажуть, без кореня і полин не росте…»

Тоді нам допомагали всі: і Угорщина, і Словаччина, і Чехія. Всюди розуміли, що це страшна проблема. Мені довелося виступати і перед військовими у Києві. Тоді Партією зелених України та Всеукраїнською екологічною асоціацією «Зелений світ» керував Юрій Миколайович Щербак, відомий дипломат і письменник, почесний доктор медицини, професор. Він несподівано викликав мене до трибуни, і я зрозуміла, що маю винятковий шанс пояснити присутнім, усім цим людям з різних куточків Союзу, що таке для нас Закарпаття, що воно для нас значить. На той час я була депутатом обласної ради, тож не перебільшувала, кажучи: «Люди доручили мені звернутись до усіх, тут присутніх, і ось що я повинна сказати: зараз ви маєте чотири кордони, а будете мати один – біля Нижніх Воріт…»

Коли я це сказала – у величезній залі стало чути, як муха летить… Всі завмерли… Ви розумієте, ніколи не треба боятися говорити людям правду! Так, все могло скластися інакше, ми могли дерева пиляти в Сибіру після таких виступів… Але ж Бог нас поберіг, захистив! Значить, все було правильно.

…Одному з тих «добродіїв», хто особливо наполягав на відселенні закарпатців на Зелений мис, я, не стримавшись, кинула прямо в очі: «Слухай, ти, москалю! Ти собі цю РЛС постав на Червоній площі, біля Кремля. Ми тебе сюди не кликали. Ця земля для нас рідна! В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…»

Так, то було зовсім непросто. Ми розмовляли з ними по-всякому: і гарно, і погано, адже приїжджали дуже різні люди, навіть відомий в усьому світі фізик-ядерщик Євген Вєліхов тут був. І знаєте, коли ми їх фактично звідси видворили, один генерал, коли решта не бачила, сказав мені, дивлячись просто в очі: «Всё вы делаете правильно. Спасаете самое дорогое для каждого человека на земле».

Звісно, не всі люди однакові, але ж всі прекрасно розуміли, що з цього вийде. Нам допомагали різні люди, і серед них було дуже багато військових, зокрема ті, які тоді жили на Шипці. Згодом ми також довели і відстояли думку, що військовий аеродром у Мукачеві не повинен бути – це теж чимало для спокійного життя в нашому краї.

Дві мукачівські дев’ятиповерхівки були заселені переселенцями з Чорнобиля. Ми возили дітей автобусами до Угорщини, на оздоровлення. Були також поїздки з сімома дітками, які потребували серйозного лікування, до Будапештського медичного інституту, де їм забезпечили безкоштовне лікування. І тому я ніколи не сприймаю голослівні обвинувачення у бездіяльності, адже люди звикли судити про те, чого взагалі не знають. Політики не є бездіяльними – просто завжди з’являються нові і нові потреби. А на все свій час.

До прикладу – і наша Мукачівська поліклініка була дуже холодною, неможливо було працювати взимку. Змогли ж ми добитися того, щоб зробили опалення? Змогли! Звісно, поступово. Просто люди, коли вони щось обурено вимагають, зазвичай мислять нераціонально і не здатні побачити якесь завдання у вигляді конкретного плану, з реально порахованим бюджетом. «Дай! Все і негайно!» – це гасло заважає людині конструктивно співпрацювати з виконавчою владою й мати успіх у багатьох починаннях. Не в усіх випадках треба бастувати і влаштовувати пікети.

Я певна, що, наприклад, усі екологічні питання можемо вирішити у формі домовленостей із владою. Це у моїй компетенції.

Можу сказати про себе інакше: маю таку натуру, що, поки не досягну свого, буду наполягати, не відстану від влади. І наші міські політики й керівники це знають. При цьому я ніколи нічого не просила для себе і просити не буду. Брехати не хочу і не вмію. І впродовж життя мої рідні, колеги, начальники знали, що ні накричати на мене, ні примусити мене не можна. Ніколи не просила допомоги взамін якихось угод із власною совістю.

Я ні на що не скаржуся, у мене все в порядку. Я не хворію. Якби не очі, погіршення зору, – все було б у мене добре. Очі маю двічі оперовані, не можу собі дозволити за комп’ютером посидіти, вийшла на пенсію, вже час… Усе-таки роки вже не ті. Допомоги не потребую, руки-ноги є. Чоловік, правда, рік назад помер, живу одна. Як проводжу час?.. По сусідах не люблю ходити. Плітками не займаюся. Коли потрібно – викликають на роботу комісії до міськвиконкому. Раз на тиждень ходжу на хор. Досі залишаюся солісткою, а співаю з дитинства. Телевізор дивлюся, та багато речей бачу по-своєму…

Моя життєва філософія така: «Є Божа заповідь: “Не бійся”». Я певна, що потрібно завжди говорити правду людям в очі. І живу я, не бажаючи, щоб моєму сусіду було погано. Як медик, вмію поспівчувати людині, знаю, як зарадити біді, допомогти. Намагалася жити так, щоб, як кажуть мовою медицини, «не нашкодити».

Депутатська діяльність – це теж свого роду велика школа життя. Якщо потрібна допомога – я допоможу. Чим зможу. А взагалі, у випадку зі мною трапилось так, що не я цікавилась політикою, а більше політика – мною.

Я дуже люблю пісню, люблю вишивку, люблю красу української культури. Із задоволенням буваю на зустрічах Мукачівського міського осередку «Союзу українок» та хорових колективів «Ліра» та «Відгомін».

Я дуже люблю своє місто. На батьківщину я їздила дуже рідко, і зараз міста, ріднішого за Мукачево, для мене немає.

Я люблю всю нашу планету. Це потреба і вияв душі, те, з чим народилася на світ! Не бажаю нікому біди ні в Ірані, ні в Іраку, ні в США. Бог дав нам життя. Живімо!.. Земля – то наш дім. У нас другого дому нема. Він спільний. Якщо в одного будуть погані умови – вони прийдуть до всіх решти: з водою, з повітрям, з дощем… Не бажай ближньому поганого – тобі це повернеться. В цій фразі міститься ключ до щастя, молодості духу, успіху. Навіть якщо ти завжди «на передовій» – це тебе збереже.

І часи завжди різні. І люди міняються, на жаль, не в кращий бік. Раніше принаймні цікавилися, чим зайняті діти. І до держави такого ставлення ніколи не було… Як можна свою державу не любити?! Незалежно від того, бідна вона чи багата…

Я живу в Україні. Як я можу бути незацікавленою в тому, щоб людям жилося добре? Мабуть, ніде за кордоном не дозволено так говорити про свою державу…

Ми – українці. Ми зацікавлені в тім, щоб нашим дітям жилося добре. І ми повинні любити свою державу. Прагнути її багатства й авторитету. Я хочу, щоб нашу державу поважали. Але, на жаль, ми не буваємо об’єктивними.

Деякі політики обурюють до неможливості. Не можна так не любити свою державу! Не можна красти! Не можна підставлятись під чужий чобіт! Я не є націоналістка. Я люблю всіх, хто живе в нашій державі.