Дорікати Україні сильно розвиненому українству, як мінімум неетично і підло, а по суті своїй абсурдно
«У XVII та XVIII століттях російсько-українські відносини вже зводилися до поступового поглинання та перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому принагідно ліквідувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода друкарства) і переслідувалися навіть етнографічні відмінності.» – Володимир Вернадський
Дорікати Україні сильно розвиненому українству, як мінімум неетично і підло, а по суті своїй абсурдно. Хіба можна дорікнути людині, до якої постійно вриваються в будинок бандити, що він навішує на свої двері зайві замки й ще сильніше починає дорожити тим, що він має? А якщо врахувати, що ці бандити завжди були з того самого сусіднього будинку, то хіба піддається осуду, що ця людина ставиться з великою підозрою та обережністю до всіх непроханих гостей, які приходять звідти? Треба зауважити, приходять завжди без стуку, з ноги вибивають двері й фамільярно закидають свої брудні черевики на стіл із пихатим виглядом незаперечних господарів.
Якщо простіше: українська ідея об’єднує, щоби виживати. Агресивний, шовіністичний націоналізм у Росії об’єднує, щоб захоплювати. Одне національне почуття сповнене гідності та любові до своєї батьківщини, а інше пихатого, егоцентричного, переповненого нетерпимістю та зарозумілістю до навколишнього світу.
Україна ж ніколи не страждала на колоніальні фрустрації, не рвалася нікого захоплювати й поневолювати, а лише хотіла жити й розвиватися своїм самостійним шляхом. Саме це законне та справедливе бажання своїх сусідів ніколи не могла і досі не може пробачити Росія. Являючись собою конгломерат із насильно асимільованих народів, вона завжди існувала за принципом: Або приєднуйтесь до матінки Росії, або смерть усім від малого до великого.
Україна має свій етнос, свою мову та самобутню культуру, свою історично-легітимну територію та всі спроби позбавити її права на самоідентифікацію є спробами негідників та злодіїв, які самі недієздатні та ні до чого не придатні. В Україні існує й існувала своя суспільна думка, своя література та публіцистика та всі ознаки інституційних компонентів національного життя. І жодні одноплемінні великоросійські центри, ніякі старші брати, ніякі вигадані покровителі не мають жодного права нав’язувати свою волю вільному народу України.
На жаль, Україна мусить аж до наших днів скидати з плеча панібратську руку свого самозваного «старшого брата» і боротися з примусом бути в одній «сім’ї». І досі українці з дивовижною непохитністю доводять усьому світові свою свободу та незалежність, здатність до самостійного державного життя, сплачуючи за це страшну, непомірну ціну. Як би не обтяжували себе з віку у вік російські пропагандисти, кажучи, що Україна штучна, будь-якій людині, яка вивчає історію не за імперськими міфами та підробками, очевидно, що Україна – це окрема, суверенна країна. Була, є і буде.
Зазначимо, що величезна заслуга у становленні української самосвідомості лежить на Кирило-Мефодіївському братстві, створеному українськими мислителями та письменниками у середині 19 століття. Ці люди зробили основний наголос на відродженні української інтелігенції та еліти, а також літератури, поезії та мови. Відродження, тому що століттями до цього Російська Імперія стирала національну ідентичність України. Імперська Москва не могла дозволити собі вільний Київ під боком. Їй були потрібні поруч тільки принижені сателіти, а інакше випалена земля. З того часу, як ми бачимо, нічого не змінилося.
Згодом багато потрясінь чекало на Україну. XX століття стало найкривавішим в історії цієї країни. Україна пережила більшовиків та нацистів, Голодомор, розкуркулювання, єжовщину, п’ятирічки, концтабори та сталінські репресії. За одне лише “заспокоєння голодом”, яке забрало близько 5 мільйонів життів, Україна має право на будь-яке негативне відношення до “братів”.
І сьогодні Україна ставить остаточну крапку у цих відносинах. Ні, це не розставання. “Старшому брату” настав час померти раз і назавжди.
