Від Перебудови до війни. Як угорець Юрій Руснак 35 років тому відкрив в Ужгороді кафе-музей і об’єднує українців
Юрію Руснаку 71 рік. Він наполовину угорець, наполовину – українець. Вважає себе угорцем і патріотом України.
У 1988-му Руснак відкрив в Ужгороді кафе-музей “Під замком”. За 35 років заклад став однією з улюблених локацій місцевої богеми та туристичним магнитом. Тут проводять концерти і виставки, а гостей знайомлять із історією та культурою краю через артефакти минулого.
Після 24 лютого “Під замком” на своїх заходах збирає гроші для ЗСУ, сюди часто навідуються військові. А власник, попри три інфаркти, продовжує працювати по 16 годин на добу та допомагає армії ще з 2014-го.
“Українська правда” побувала в закладі та поспілкувалася з Юрієм Руснаком про збереження традицій регіону, мультикультурність Закарпаття, особливості роботи під час війни, україно-угорські відносини та нашу країну після перемоги.
“Я такий наївний, що пішов у БТІ взнати, скільки років цій будівлі. А у них таке кліше: якщо не знаєш – 200 років, – посміхається Юрій Руснак. – Я теж не знаю, бо не історик, але головне, що це збереглося”.
Старовинна будівля розташована на мальовничій вулиці з бруківкою в серці старого Ужгорода. Колись нею возили каміння до Ужгородського замку. До нього – трохи більше, ніж 200 метрів, звідси й назва закладу.
Всередині – справжній музей з артефактами часів Австро-Угорщини та Чехословаччини, до складу якої до Другої світової входила Підкарпатська Русь із центром в Ужгороді.
“Концепція – чеський і угорський період, до радянської влади, – розповідає Юрій. – Я багато чого купував, щось своє було, дещо люди приносили”.
Над баром напис на тлі українського прапора: “Розмовляємо українською, угорською, італійською, румунською, словацькою, русинською“. Далі закреслено – “і російською теж”.
На самому барі – табличка: “Якщо ти голодний і в тебе немає грошей, щоб заплатити, тут можеш отримати бутерброд і чай”.
Стіни закладу скрізь увішані різноманітними предметами побуту з металу й скла. Власник проводить нам екскурсію:
“Ці речі були в кожній хаті, те, що оточувало нас кожний день. Майже всі діючі. Два годинника я заводжу, вони працюють. Це м’ясорубки, кавомолки, макомолки, горіхомолки.
Оці пляшки – содова вода, у нас люди раніше пили фреч – половина стакана сухого білого вина, а половина – содової води. Це мало дві функції: перша – економія, друга – люди не хотіли сп’яніти.
Навпроти бару стоїть мотоцикл “Рига-1” 1960 року, який час від часу бере участь у пробігах місцевого ретроклубу. На підлозі – старий кіноапарат. Під стелею висять букети із зів’ялого листя – різдвяна омела.
Під звуки джазу, який, за словами власника, грає тут всі 35 років, Юрій показує найцінніші експонати зі своєї колекції – австро-угорську пічку, яка досі працює, та апарат для продажу кави в зернах, зроблений у Празі в 1894 році.
У кафе влаштовують багато культурних заходів. Також можна придбати картину, кошти йдуть на потреби ЗСУ.
“Прийшов дивний хлопчик вчора, баламут з Харкова, купив п’ять картин, – згадує Юрій. – Потім попив тут бокальчик вина. І каже: “Хочу 60 пляшок такого вина”. У нас спільний бізнес є з моїми родичами в Береговому, там плантації. Я подзвонив туди, він домовився і купив 60 пляшок”.
“Спитайте, якої національності Закарпаття”
Власник закладу Юрій Руснак народився в 1951 році на Закарпатті в інтернаціональній родині. Ріс у мультикультурному та багатомовному середовищі.
“Якщо ви спитаєте про Закарпаття, спитайте, якої національності Закарпаття, – радить Юрій. – Тут багато національностей, і ми не розділяємо людей. Якщо людина сволота, вона любої національності може бути, якщо добра – так само, чи не так?”
На стіні над баром висять чорно-білі фотографії молодих чоловіка та жінки. Це – батьки Юрія.
“Мати – українка, з Запоріжжя, батько – угорець, бабуся – австріячка. З мамою розмовляв українською, з батьком – угорською, – пояснює власник кафе.
– Моя мама служила в радянській армії медсестрою на Кавказькому фронті. Вона була два рази поранена, перебувала в Ужгороді в хоспіталі. Після того, як вилікувалась, її направили в село Середнє Водяне, де 100% говорять на румунській.
Батько служив в угорській армії, так що вони воювали один проти одного. Він жив поруч, в Солотвино, яке відоме соляними шахтами. Вони познайомилися, народили трьох дітей і до кінця життя прожили без всяких антагонізмів. Батько не знав ні російської, ні української. Як вони спілкувалися – не знаю. Мабуть, любов їх об’єднала. Голлівудська історія така”.
Після 10 класів Юрій пішов в армію, служив у Східній Німеччині. У 1972 році повернувся з армії, приїхав в Ужгород. Поступив в університет, навчався на філологічному факультеті, також заочно отримав у Москві диплом фахівця з італійської мови та літератури.
“Якось (у 70-ті) у центрі Ужгорода знімали кіно про Першу світову війну, але без декорацій. Місто було настільки нетронуте, тільки одежу треба було поміняти, – згадує Руснак ті часи.
– У 1980-му я закінчив університет. Мав страшенну ностальгію по тих місцях, де народився, і попросився в Середнє Водяне працювати вчителем. Це був такий клас-комплект у горах. Я викладав всі предмети на румунській мові”.
За рік по тому Руснака підвищили до директора початкової школи, але на цій посаді він затримався лише на рік. Районо поставили йому умову, що він мусить вступити в партію, а це його не влаштовувало.
“Я не дуже був в ладах з тією владою радянською, не міг переступити це і пішов геть, – пояснює Юрій. – Хоча страшно любив свою роботу, це був самий романтичний період мого життя.
Я не був партійний чоловік, тому не міг заробити на життя, зробити кар’єру.
Якраз тоді була Перестройка, кооперативний рух почався. Я думав, що складу своє життя сам. І у 1988 році відкрив це кафе”.
“Все, що можна зберегти ужгородське, зберігаю”
За часів Австро-Угорщини та Чехословаччини на місці “Під замком” вже була кав’ярня. Але зі змінами кордонів вона припинила існування.
“Дивіться, це перший власник цього кафе, – вказує Юрій на ще одне старе фото на стіні, з якого поглядає усміхнений чоловік із вусами. – В 1946 році в нього забрали хату, магазин і кафе. Він не політик, не злодій, забрали, бо він це мав. На ФМК (фанерно-меблевому комбінаті в Ужгороді – УП) закінчив своє життя робочим”.
Юрій багато років ходив вулицею Ольбрахта в університет повз тоді ще занедбане приміщення. А потім пів року відвідував засідання міськвиконкому, аби отримати його. І врешті взяв місцеву владу змором.
“(35 років тому) тут все було жахливо, – згадує він. – Жив якийсь КГБшник, казали, а через стінку – квартира, де бомжі жили. Не було каналізації, і коли вони на вулицю виливали воду, вся вулиця в обморок падала”.
Врешті Юрій відкупив занедбану частину кафе від держави та обмінявся квартирами з горе-власниками. Та вирішив зробити тут не просто кав’ярню, а міні-музей, місце збереження традицій та культури минулого, а водночас – альтернативу радянських кафе та столових.
“Я не є якийсь видатний художник або композитор, у мене немає других талантів, крім того, що я вмію багато працювати, – пояснює він. – Я не використовував думку ніяких стилістів, сам все придумав, як це бачу”.
“Закарпатська кухня – це такий кулінарний Вавілон, – стверджує Руснак. – Візьмемо таке просте блюдо, як сегединський гуляш. Це такі хлібці на пару – це чеське, гуляш угорський, квасна капуста зі сметаною – це угорці, які проживають на землі Секей у Румунії, а блюдо закарпатське. Тут є і українські блюда, тому що приходять іноземці: “Червоний суп дайте”. Це про борщ”.
Також кафе облюбувала богема – художники, літератори, музиканти. Тут влаштовують джазові та етноконцерти, презентації книг, виставки тощо. У закладі також є буккросинг.
“Я вважаю себе інтелектуалом і притягую сюди інтелектуалів, – каже Юрій. – Думаєте, де Хемінгвей або Ремарк були? Цілий день у кабаках сиділи і спілкувалися. Тут демократично, нема напищенності”.
Під культурні івенти заклад завжди надає своє приміщення безкоштовно. Іноди їх організовують тут навіть без відома господаря.
“Головне, що ми не тільки каву продаємо, тут велике культурне життя, – акцентує Юрій. – Коли ще не було інтернету, я в суботу зранку приходжу, запалюю камін, включаю джаз, розкриваю газету, читаю: “Сьогодні в 20 годин джазовий концерт у кафе “Під замком”. Я про це не знаю! І потім дзвінок: “Дядя Юра, ви в курсі, у вас сьогодні концерт?”.
В 2013-му Руснак також відкрив в Ужгороді незвичний апарт-готель “Мала Штація”. Там він теж відтворив стиль минулої епохи.
“У мене будинок старовинний, це бивший клуб для австро-угорських офіцерів, там метрові стіни, п’ять винних погребів, – розповідає він. – Я його відреставрував і, оскільки в мене там залишилося вільне приміщення, зробив апарт-готель. У мене там обстановка Першої світової війни. Я все, що тільки можна зберегти ужгородське, зберігаю. Це мій стиль, не зраджую йому”.
Зранку 24 лютого 2022 року Юрію зателефонував приятель та сказав, що почалася велика війна.
“Я перелякався: що ж буде? – згадує він. – У мене дитина 18 років, дівчинка. Я собі думав: “Мені 71 рік, у мене було три інфаркти, якщо з моєю дитиною щось станеться, я це не переживу”. Зібрав родину: “Сідайте в машину, їжжайте до моїх друзів в Італію”. Родина побула трошки (в Італії) і повернулася”.
Військовим Руснак допомагає ще з 2014-го. Подяка на стіні від добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова підтверджує це.
“У 2014 році ми з товаришем купили грузову машину, трьохосну “Татру”, – згадує наш герой. – Хлопці казали, що воює.
Я багато зробив для фронту. Це така чоловіча сатисфакція, що ти нормальний хлопець, що ти маєш зробити те, що можеш. Ми і в готелі приймали біженців спочатку”
“Іноземці мене часто питають про війну. Я кажу, що закарпатці за свою сім’ю, за свою Батьківщину розірвуть, – розповідає Юрій.
– Карпатська Січ, 128-а (окрема гірсько-штурмова) бригада – всі мої клієнти. Ми збираємо постійно кошти на квадрокоптери та (на потреби) ЗСУ. Робимо аукціони, продаємо картини. Одну продали за 7 тисяч гривень, другу – за 5 тисяч гривень, віддали кошти у фонд Андрія Любки.
Першу картину, що продали, купив військовий. Військовий допомагає військовим, дивно, правда?”
Юрій вважає, що з початком великої війни українці об’єдналися, а шукати винних всередині країни не на часі. І серед мешканців Сходу – також.
“Біда прийшла, люди мали покинути свої домівки, але у наших людей обострилося почуття співчуття до тих людей, – запевняє він.
– Кожна людина когось прийняла, і безкоштовно. І дуже багато люди одне одному допомагають. Якщо б не було цієї біди, це так яскраво б не проявило себе”.
Як угорця Юрія непокоять напруженні україно-угорські відносини, але він вважає, що не слід стригти всіх під один гребінець.
“То, що роблять політики – це одне, що думають люди – зовсім друге, – запевняє він. – Мене цькують за те, що я угорець, кажуть, що, якщо буде якась біда, я втікну. Нікуди я не втікну, я ж не виноват, що я угорець. Це спекуляції і не можна так – тим паче під час війни.
Знаєте, скільки угорців загинуло на фронті? Є Роберт Бровді (Мадяр), який керує цими квадрокоптерами, ужгородець. Він етнічний угорець, вивчив українську мову. Про нього тепер всі пишуть, що йому треба стати мером Ужгорода”.
Син Юрія, угорець Іштван, нещодавно отримав повістку. Остаточно його майбутня доля поки не відома, на медкомісії ще не був.
“З однієї сторони, мені шкода його, але з другої – а хто буде воювати?” – задається питанням Руснак.
“Люди приходять до мене, а не до стін”
За основу роботи “Під замком” Юрій взяв італійську модель, кафе сімейного типу.
Фактично в закладі працюють лише три людини – сам господар, його дружина та ще одна співробітниця. Жінки змінюють одна одну, а власник на роботі щодня. Іноді Руснак відпускає обох на шопінг та працює самотужки.
“Закарпатець – це концентрований українець в тому, що він багато працює, – запевняє Руснак.
(Вихідних) не маю. Я не якийсь раб або мученик, просто люблю свою роботу. Мене тішить, коли людина робить те, що їй подобається”.
Юрій вже 35 років сам ходить на ринок і купує там продукти у тих самих людей.
“Якщо мене спитають, скільки стоїть картопля, я не знаю, тому що наївно думаю, що мені дають дешевше і краще, – посміхається він.
– Мені комфортно так робити з людьми, яких я поважаю, які мені симпатичні. Я чекав вас, а мені потрібен був творог і м’ясо – подзвонив м’яснику, він принесе мені творог і м’ясо, бо я не встигаю”.
Тим часом на порозі кафе з’являється привітний чоловік в окулярах, називає себе Миколою. В заклад він заходить вже близько 12 років. Улюблена його страва тут – бограч, спеціально для нього її подають з ерош піштою, угорською приправою з паприки і солі.
– Як ся маєте? – питає в нього Юрій.
– Помаленьку, коли вас бачу – то краще, – відповідає той.
– Зробили з мене героя…
– Та ви реальний герой! Ви бачили такий бар десь в Ужгороді? Я не часто ранше ходів, зараз вже частіше, бо вже холостий мужчина став, то ходжу на обіди.
– Значить, треба розвістися, щоб ходити в кафе?
– Не в кафе, а в ресторан! В кафе якраз можна заходити, а от в ресторан, щоб ходити, треба стати холостим.
Поступово “Під замком” заповнюється відвідувачами. Більшість вітається з Юрієм, як зі старим знайомим.
“Я думаю, що люди приходять до мене, а не до стін, – посміхається Руснак. – Це правильно, що люди приходять до людей”.
***
Попри напружений графік, Юрій не забуває про війну ні на хвилину та продовжує пояснювати своїм друзям за кордоном, що насправді відбувається в нашій країні. Часом їхні слова засмучують його.
“Я дивуюсь, коли мої італійські друзі пишуть: “Юрій, у зв’язку з тим, що у вас війна, у нас така криза, що наші діти вимушені йти в університет і носити туди туалетний папір”, – нарікає він.
– Тоді я пішов до біофаку (Ужгородського університету), де закладені вікна піском, сфотографував, потім знайшов дві картинки, де діти без опалення, в темноті зі свічками у шубах вчаться, і кажу: “Завдяки тому, що ви так думаєте, наші діти ходять в бункер в школу”. Там дуже куплені в Італії (політики) тоже. Настільки, що вірять в те, про що говорять. Жах!”
“Я пишаюся українським народом за те, що люди так завзято взялися за те, щоб захищати свою Батьківщину, – запевняє він.
– Думаю, що після війни буде Ренесанс, країна за п’ять років розцвіте. Відбудують її і нарешті покінчуть з цією совєтчиною, відбудеться абсолютно європейська країна”.
