Самотність у бронежилеті. Як путін вирішив, що може розмовляти тільки з Богом
Громадські появи путіна стають дедалі смішнішими й водночас лякають. Пресконференції (поки були), на яких журналісти сидять за три трамвайні зупинки від інтерв’юйованого, нескінченно довгі столи, привітання з Новим Роком на тлі нерухомих солдатів — злі язики кажуть, що це був монтаж, і що він стояв один. Власне, заходів за участю вождя стає дедалі меншим: може, він на двадцять років раніше, ніж припускав Войнович, уже полетів у космос і розмовляє з підпорядкованим народом звідти?
Апофеоз – це, звичайно, Різдво. Один у порожньому храмі з виразом обличчя, яке більше личить похорону і вже зовсім недоречно на святі. «Тримати обличчя» вже не може чи не вважає за потрібне.
Цікаво, що він не завжди так поводився. І зі спеціального келиха на міжнародних зустрічах не пив (і його пускали на ці зустрічі — важко тепер повірити!), і не пародіював порожнечею навколо себе «Осінь Патріарха» та «Сто років самотності». Та й слова «бункер» у нашому політичному вокабулярі не було. Хіба що коли про Гітлера, з яким, до речі, раніше цілком дозволялося порівнювати Сталіна.
Можна, звичайно, говорити, що збожеволів, мовляв, з розуму, дах поїхав і так далі. Воно, схоже, так і є, але це надто неконкретне пояснення, воно констатує, але не дає розуміння.
А розуміти цю людину необхідно — адже з її «чорної волі» розверзлося пекло. І він і далі приймає рішення, через які гинуть сотні тисяч людей, а у мільйонів людей, що вижили, ламаються долі.
Є дві причини такої дивної поведінки. По-перше, звісно, страх.
Чекісти, як корпорація, люди боягузливі. Чоботом бити пов’язану людину, як і інші подвиги, що практикувалися ними, великої мужності не вимагає. Звісно, серед них різні люди є. путін займався дзюдо — це, на мою думку, вимагає певної сміливості, не завжди ж йому спаринг-партнерів підставляли. Але це давно було, а зараз він, схоже, за цим параметром сильно деградував.
Перших осіб охороняють скрізь — до можливої небезпеки, яка походить від божевільних чи політичних радикалів, треба ставитися серйозно. Але так, як путін, не веде себе ніхто. Я навіть не порівнюю його із Зеленським — Зеленський поза розрядами, — але зі звичайними лідерами у мирний час.
Мені довелося бути на зустрічі кількох російських громадян із президентом Обамою під час його візиту до Москви. Так, ми проходили через рамку, але нас не обшукували й навіть мобільники не забирали. І кортеж Обами я бачив у Вашингтоні — машина попереду, машина позаду, поліцейські перекривають дорогу за тридцять секунд. Часи, коли королі та президенти зупинялися на червоне світло, на жаль, минули, але до безумства ніхто, крім нашого випадку, не доходить.
Ще до 2014 року і Криму я їхав увечері Кутузовським. Раптом машини з мигалками, Негайно зупинитися! Прийняти вправо! Стоїмо п’ятнадцять хвилин, проїжджає на дикій швидкості величезний кортеж — так їздив тільки путін (у всіх інших кортежі були скромніші, не як в Обами, звичайно, але раз на п’ять коротші, ніж у Самого). Гаразд, вони проїхали, нас ще п’ятнадцять хвилин потримали та дозволили їхати. Проїхали хвилин десять — знову мигалки, «зупинитися», і через п’ятнадцять хвилин ще один такий самий кортеж! Класика!
Заходи безпеки для путіна надмірні та ірраціональні. Вони не могли б існувати без того, щоби він з ними не просто погоджувався — без того, щоб вони йому подобалися, щоб він їх схвалював.
Він живе у постійному страху за своє життя. Він боїться заразитися, він боїться пострілу навіть від власної охорони, у бронежилеті, мабуть, навіть спить. Напевно, сам собі путін каже, що такі заходи безпеки потрібні тому, що без нього все загине — на кого ж він залишить країну? Але йому просто потрібно собі пояснити свій страх.
Причина, гадаю, у тому, що він розуміє чи відчуває, що творить зло.
Що вбиває людей, губить країну, прирікає співгромадян на злидні, що якщо його хтось і любить, то це ті, які бачили його лише по телевізору, та ще й нездатні до якогось аналізу того, що відбувається. Втім, навіть зі звітів кремлівських соціологів ясно, що й таких шанувальників дедалі менше.
А вже тим, хто через становище, має шанс опинитися з ним в одному приміщенні, любити його і нема за що. Багато хто з них, які розуміють реальний стан справ у країні та наслідки його політики для себе та власних сімей, його просто ненавидять.
Вони ніколи ні на що не наважаться, але він все одно боїться. Навіть новорічний прийом скасував. І на різдвяній службі слухає священника, який відсидів два тижні в карантині, теж полковника ФСБ, напевно, як в одиничній камері — нікого довкола. Не позаздриш, між іншим.
Але є і ще одна причина цієї зримої самотності.
Схоже, він увірував у щось подібне до своєї божественної сутності, коли єдиним достойним ним співрозмовником для нього стає вже не Махатма Ганді, а сам Господь Бог.
І з висоти, на якій бачить себе путін, напевно, вже не проглядаються відмінності між лідерами великих держав, які вишикували фронт проти нього, його боярами, формально — вищими сановниками Імперії, а насправді — нікчемними боягузами, котрі бояться не те, що не те сказати, але й не так подивитися (згадайте знамените засідання Ради безпеки), і пересічними громадянами своєї країни, від яких його стараннями вже нічого не залежить.
Спілкування з ним, рівним Богу, не заслуговує ніхто з них.
Якби ця людина, яка боїться кожного шереху і вірить у свою божественну сутність, була просто військовим пенсіонером, це було б проблемою тільки для членів його сім’ї.
Але ж це проблема людства!
