Диктатура силовиків в росії. Чи можлива?
Часто можна почути думку, що у Росії вже встановилася «диктатура силовиків». Для обґрунтування цієї тези зазначають, що у своєму професійному минулому володимир путін був офіцером КДБ.
Однак стрибок до вершин влади путін зробив не з КДБ, а з адміністративних органів спочатку регіонального, а потім і федерального рівня: робота начальником ФСБ у 1998-1999 роках – лише епізод у його політичній кар’єрі.
Мало того, бувши головою Служби безпеки, путін займався саме запобіганням військовому перевороту: дозволяв політично ослаблому президенту Борису Єльцину підтримувати контроль над власною силовою структурою і доглядати інших.
Ставши президентом, путін успадкував систему політичного контролю над силовиками. Ця система, налагоджена за Єльцина і переналаштована за путіна, стоїть на двох принципах, закладених ще за радянських часів.
Перший — глибока інтеграція воєначальників та голів органів безпеки до складу політичного керівництва і, у ширшому розумінні, у верхівку керівного класу. У СРСР така інтеграція забезпечувалася з найвищого рівня, Політбюро, і поширювалася згори донизу — на всю силову ієрархію. Силовики були просто чиновниками, нехай із деякою професійною специфікою. Так воно залишається і донині, хоча місце Політбюро зайняла Рада безпеки, а номенклатурні годівниці змінилися набагато більш хлібними привілеями, наприклад, контролем над бізнесом та освоєнням бюджетних фондів.
Другий — це фрагментація силових структур, відсутність у них загальновизнаного лідера поза політичним керівництвом, їх взаємна недовіра та конкуренція. Ознаки такої конкуренції за радянських часів були досить слабкими, але за Єльцина загострилися, а вже за путіна, на початку 2000-х років, ця конкуренція досягла свого піка. Тоді вона виявилася у так званих війнах силовиків, один із провідних учасників яких, Віктор Черкесов, нещодавно помер у політичній забутості.
Чи можуть російські силовики стати хунтою?
З того часу гострота конфліктів між силовиками знизилася, але нині вона, як здається, виходить на новий виток. Серед лідерів значних силових структур — нові автономні гравці: Євген Пригожин із його приватною армією та Рамзан Кадиров із його практично монопольним контролем над власними силовими організаціями, діяльність яких уже давно поширилася далеко за межі Чечні.
Як корпорація, російські силовики не хочуть (через свою повну інтеграцію до структур влади) і не можуть (через конкуренцію між собою) здійснити таку складну, скоординовану дію, як переворот, що веде до встановлення сталого військового режиму. Для такого перевороту відсутні будь-які передумови. Серед силової корпорації немає лідера. Усі учасники визнають таким володимира путіна.
Навіть якщо дискредитація путіна як глави держави зайде дуже далеко, альтернативної постаті все одно не видно. Деякі придивляються до Сергія Суровікіна, але гіпотеза про потенційне лідерство воєначальника, єдине досягнення якого на нинішньому театрі воєнних дій — організація відступу, видається надто сміливою. Що, втім, для Суровікіна лише на краще. У разі появи подібної сильної постаті путіну навіть не треба буде докладати зусиль до її усунення: інші силовики з’їдять.
Таким чином, можливість приходу до влади військової хунти як основи для сталого військового режиму в сучасній Росії відсутня. Чи це означає, що немає умов для військового перевороту? Ні, не означає. Військовий переворот не завжди веде до встановлення стійкого воєнного режиму.
Часто кажуть, що у Росії немає традиції втручання армії у політику. Не згоден. Навіть якщо винести за дужки повстання декабристів, яке, на мою суто суб’єктивну думку, справді могло призвести до встановлення сталого військового режиму латиноамериканського зразка, таких випадків однаково чимало. Це і нескінченні перевороти XVIII століття, і сумна історія імператора Павла, і усунення Лаврентія Берії у 1953 році.
У всіх цих випадках військові, зігравши важливу роль у зміні влади на особистому рівні, не привласнювали її, а залишалися на важливих, але вторинних ролях у структурах колишнього режиму. Особливість нинішньої ситуації в Росії така, що персоналістську диктатуру таким чином зберегти неможливо, тому що, як я писав у попередній статті цього циклу, режим занадто зав’язаний на особу чинного диктатора. Йдеться, очевидно, про встановлення якогось іншого політичного режиму.
Якщо для встановлення сталого військового режиму потрібна тісна координація силових структур, то для військового перевороту, що веде до встановлення іншого політичного режиму, такого рівня координації не потрібно. Одна із силових структур може просто придушити опір конкурентів та захопити владу. Іноді це відбувається як послідовність подій, яку називають подвійним переворотом. Події 1965 року в Індонезії спочатку виглядали як конфлікт між двома угрупованнями військових, кожне з яких заявляло про прагнення захистити владу президента Сукарно від спроб перевороту з боку іншого угруповання. Однак у підсумку група військових, що перемогла, настільки посилилася, що сама захопила владу, а Сукарно її втратив — спочатку фактично, а потім і формально.
Військовий переворот – що далі?
Після військового перевороту ситуація може розвиватися двома траєкторіями. Перша з них — це низка більш-менш гострих конфліктів усередині угрупування, що перемогло, зазвичай за участю залишків силових структур, що програли, і як наслідок — низка військових переворотів. У Сирії в 1960-х роках був жарт про чергу офіцерів біля будівлі Генерального штабу країни, в якій місця займали охочі зробити черговий путч. І тут переворот відкриває серію нестійких, недовговічних військових диктатур.
Зазвичай ця серія, що має найзгубніші наслідки для країни, завершується лише тоді, коли військові або передають владу цивільним політикам, або самі створюють якийсь новий (але не військовий) режим. Скажімо, багато африканських військових диктаторів незабаром після переворотів об’єднувалися з іншими його лідерами і створювали нові структури влади, зазвичай партійні. Так було, наприклад, після падіння монархії в Ефіопії 1974 року. Узурпувавши владу, Менгісту Хайле Маріам на цьому не зупинився і почав оформлення партійного режиму комуністичного типу. У результаті було створено інституційна оболонка щодо його персоналістської диктатури, однією з найжорстокіших у новітній історії. В Ефіопії серія міні-переворотів, кожен із яких закінчувався перемогою Менгісту, була нетривалою.
Друга траєкторія передбачає відмову від цієї хворобливої фази. Силова фракція, що перемогла, тут же приступає до будівництва нового режиму. Наприклад, у Бірмі (нині М’янма) хунта майже відразу після захоплення влади в 1962 році оголосила, що новий режим матиме партійний характер.
Теоретично в Росії не виключені обидві траєкторії, і якщо перша може розглядатися лише як перехідна фаза, то друга може принести із собою справді нову — і при цьому довгострокову якість російської влади.
Чи можливе встановлення в Росії партійного режиму — шляхом трансформації нинішнього, або як наслідок перевороту? Про це у наступній статті циклу.
Фото в ілюстрації на обкладинці:
AP/Scanpix; Wikimedia Commons
