Трохи реальної фантазії…
Не сумнівайтеся, вже за нашого життя ми побачимо одну з найшвидших і найперспективніших західних країн у світі – Україну.
Кожна держава вважатиме за свій обов’язок і честь зробити свій внесок у відродження України. Це буде не просто солідарність Людської громади, а акт безпрецедентної подяки за одноосібний порятунок світу від загрози путінської чуми.
Україна розквітне так, як ніколи раніше за всю свою історію не цвіла. Вона стане однією з найуспішніших, найпрестижніших та європеїзованих країн на континенті. Київ буде світовою столицею. Ні, він ніколи не стане себе називати Третім, Четвертим, Десятим Римом – вся ця імперська закваска чужа Україні, вона годиться тільки для закомплексованих, архаїчних новоутворень на тілі планети.
Київ буде Києвом. Єдиним і неповторним, який за всю свою історію пережив десятки руйнівних набігів, а за останні 100 років вистояв двічі в битві зі світовим злом. Усі події світового значення – культурні, спортивні, наукові, політичні відбуватимуться за участю України.
До неї прислухатимуться і рахуватимуть за велику удачу бути її союзником на планеті. І не тому, що її бояться. Вимагати до себе повагу зі страху – це доля ментальних карликів біля керма великих, потворних титаніків. Україну поважатимуть, бо вона насамперед сповнена поваги до себе самої. Діяльна, самовіддана, героїчна любов українського народу до своєї країни, незламність волі народу, його пасіонарне прагнення свободи та готовність нести повноцінну відповідальність за цю свободу – за це поважають і поважатимуть Україну.
Можливо, Україна дозволить у майбутньому іноді доставляти через свою територію деякі гуманітарні вантажі до печер та землянок, що розкинулися від неї на тисячі кілометрів на схід. Але це лише за двох умов:
По-перше, після виплати всіх трильйонних репарацій та контрибуцій аж до останнього рубля.
І по-друге, якщо в українських прикордонників буде гарний настрій цього дня.
Одного разу, якийсь любитель старовини, мандрівник-екстремал, який вивчає побут і звичаї дикунських народностей, вирішить отримати візу в китайському посольстві і вирушити на територію колишньої Росії.
Обережно прочинивши двері підвалу, він запитає: “Чого ви чекаєте?”. “Ми чекаємо на розпад України!” – долинуть до нього голоси з сирої темряви. “А чого ще ви чекаєте?”. “Ще чекаємо на загнивання Європи, смерть Байдена, Вашингтона в ядерному попелі!” – пролунають уже зовсім нелюдські голоси звідкись знизу.
“А добре вам там живеться і дихається?” – спробує зрозуміти їх мандрівник, про всяк випадок приготувавши рушницю. “Краще за всіх!” – захрипить хтось і помре.
“Але там – світ! Польоти на Марс, безплатний інтернет, переможений рак…” – не залишить спроб наш герой зрозуміти, що відбувається. “Чому ви себе так не любите? Виходьте на сонце, будуйте хороше життя! Навіщо ви б’єтеся за мох і повзаєте на колінах? Адже ніхто не заважає просто випростатися і зробити крок назустріч світлу і щасливому, гідному життя, Людство все ще чекає на вас!”.
Мандрівник уже зневіриться почути відповідь, коли раптом твердо і чітко: “Сталіна на вас там усіх немає! Сидіть у своїй бездуховній гейропі, бандерівці, п’ята колона, націонал-зрадники, ви держборг своєї бачили взагалі?! У нас діди воювали, щоб сьогодні ми фашисткою гадини злякалися, зараз ще тугіше затягнемося, ще щільніше згуртуємось і ніхто, крім нас!»
Мандрівник не дослухає. Він зачинить двері підвалу, візьме молоток та цвяхи. І заб’є все це діло до чортів собачих.
