Остання надія Путіна
У чому запорука успіху будь-якої держави-агресора? У сильній армії? У слабких сусідах? У фанатизмі власного населення?
Історичний досвід свідчить, що є ще одна не менш важлива умова – здатність вчасно зупинитися.
Теоретично Адольф Гітлер міг задовольнитися аншлюсом Австрії та розчленуванням Чехословаччини, але не вдиратися до Польщі. І цілком можливо, що у такому разі фюреру все зійшло б з рук.
Теоретично Беніто Муссоліні міг обмежитися захопленням Ефіопії та Албанії, але не вступати в Другу світову війну. І, швидше за все, дуче не довелося б висіти головою вниз на міланській бензоколонці.
Теоретично Володимир Путін міг окупувати Крим та ОРДЛО, але не йти далі. Говоритимемо відверто: де-факто з цим були готові змиритися й західні еліти, й українська влада. Але, спробувавши завоювати решту України 2022-го, російський диктатор опинився перед перспективою втратити все – зокрема й захоплене 2014-го року.
Самогубний крок, зроблений 24 лютого, був лише поглиблений вересневим рішенням про “приєднання” нових територій.
Теоретично Кремль сподівався оточити нещодавно окуповані землі якимось сакральним ореолом: мовляв, тільки спробуйте перетнути кордон Росії! На практиці ж було досягнуто протилежного ефекту: Путін десакралізував саме поняття “російських кордонів”.
Між Херсонщиною, Донбасом та Кримом більше немає принципової різниці – згідно з офіційною кремлівською версією, все це частини РФ. Однак при цьому український Херсон уже звільнено, і небо не впало на землю: то що має стримати Україну від звільнення Донецька та Сімферополя?
Розв’язавши велику війну, кремлівський режим не лише створив об’єктивні передумови для деокупації Криму та Донбасу. Ще важливіше те, що повномасштабна агресія змусила мільйони українців по-новому поглянути на втрачене 2014-го.
За останні дев’ять місяців до нас прийшло усвідомлення того, що Донецьк та Луганськ, Сімферополь та Ялта так само дорогі для країни, як Ізюм та Харків, Херсон та Миколаїв, Бердянськ та Кривий Ріг.
Мабуть, вперше в українській історії ХХІ століття територіальна цілісність стала справжньою цінністю, що ніким не заперечується. І цей новий настрій разюче контрастує з нашим недавнім минулим.
Не секрет, що до 2014 року Донбас та Крим нерідко розглядалися у патріотичних колах як щось чуже та шкідливе. Як антиукраїнський баласт, з яким марно возитися і який краще скинути. Подібна думка озвучувалася не лише маргіналами, а й видними інтелектуалами.
“Вже немає сил, щоб подолати ці ракові пухлини – Донбас та Крим”, – заявляв Василь Шкляр.
“Якщо колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися”, – стверджував Юрій Андрухович.
“Для мене Крим що є, а чи його нема – по цимбалах. Може й не бути. Я взагалі так собі думаю: а навіщо нам така велика держава?” – писав Юрій Винничук.
Мала гібридна війна 2014-2021 породила уявлення про Донецьк і Луганськ як про відрізані скибки, про які краще забути. У ті роки їхня повноцінна деокупація здавалася недосяжною: реалістично виглядало лише номінальне повернення ОРДЛО як кремлівського троянського коня.
Що активніше росіяни намагалися впровадити неконтрольований регіон у тіло України, то популярнішими ставали заклики повністю відгородитися від окупованого Донбасу.
Закликати до відмови від окупованого Криму було незручно: цей територіальний трофей РФ став символом путінської безкарності та українського приниження. Але за фактом мало хто в Україні вірив у повернення півострова в найближчому майбутньому. І аж до 2022 року питання “Чий Крим?” мало для наших краян радше ритуальне, ніж практичне значення.
Тепер, у розпал повномасштабної війни з Москвою, ситуація кардинально змінилася.
Кремлівськими стараннями Донбас та Крим злилися з рештою України: з Ірпенем та Гостомелем, з Балаклією та Куп’янськом, з правобережною Херсонщиною та островом Зміїний. Їхня деокупація не просто виглядає можливою – вона виглядає необхідною.
У масовій свідомості повернення до кордонів 1991 року стало критерієм справжньої перемоги України у війні.
Сьогодні країна переконана в тому, що Крим та Донбас можна і потрібно повернути. Ця впевненість підіймаэ бойовий дух ЗСУ, допомагає українському тилу пережити ракетний терор, спонукає Банкову дотримуватися жорсткої позиції щодо переговорів із Кремлем, дозволяє знаходити нові вагомі аргументи для західних партнерів.
І якщо в українській колективній свідомості не відбудеться змін, то рано чи пізно всі території, відірвані від України 2014-го, будуть повернуті.
По суті, у Путіна залишається лише одна надія: надія на руйнування внутрішньоукраїнського консенсусу щодо необхідності повернення Донбасу та Криму.
Останній шанс утримати захоплене у 2014 році – це підштовхнути українців до думки, що Донецьк, Луганськ та Сімферополь їм просто не потрібні. Начебто деокупація цих територій не виправдає жертв, а лише нашкодить національній справі.
Кремлю необхідно, щоб в Україні знову заговорили про “ракові пухлини”. Щоб на порядку денному знову постало питання “А навіщо нам така велика держава?” Ймовірно, в найближчій перспективі російські ІПСО будуть націлені саме на це.
Небезпека подібної риторики в тому, що вона може бути не схожа на відкрите капітулянтство. За бажання її цілком можна загорнути в псевдопатріотичну обгортку. І вона дуже добре узгоджується з агресивними випадами, які зустрічаються у наших соцмережах із самого початку повномасштабної війни.
На руку Москві грає будь-який хейт проти переселенців зі сходу та півдня, які нібито обтяжують захід України своєю присутністю, своїми побутовими звичками та своєю мовою.
Нетерпимість до співгромадян з легкістю переростає у провокаційний меседж: а чи варто терпіти військові поневіряння задля повернення сотень тисяч таких же непридатних і неправильних краян?
На руку Кремля грає будь-яке протиставлення одних українських регіонів іншим; всяке висловлювання типу “Поки наші хлопці проливають кров на фронті, боягузливі чужинці сидять у ресторанах”.
Все це легко перетворюється на вигідний для противника меседж: а навіщо взагалі проливати кров львів’ян чи закарпатців заради звільнення якихось чужих алчевськів та армянськів?
На руку Росії грає кожен прояв віктимблеймінгу; кожна спроба звинуватити окуповані українські регіони в тому, що їх захопила Росія.
З цих звинувачень може бути легко зліплений черговий підривний меседж: а який сенс обтяжувати себе деокупацією та реінтеграцією регіонів-зрадників? Чи не краще обійтися без них?
Володимир Путін уже не має шансів перемогти Україну військовим шляхом.
Але гіпотетично він все ще може утримати частину захопленої української території. За умови, що українці зроблять за російського диктатора його роботу – переможуть себе самі.
