Режим “Чорних дощок”
Хтось, напевно, сьогодні ще може дивуватися, як окупанти здатні блокувати цілі міста, як можуть нікого не впускати і не випускати, грабувати дома, розстрілювати гумконвої, вбивати беззбройних, припиняти будь-які спроби допомоги людям та прирікати десятки тисяч людей на голодну смерть, наприклад, як вони це зробили у Маріуполі та у десятках інших населених пунктах України.
Адже це вже було. І було саме в Україні. І займалися цим прямі пращури тих, хто сьогодні прийшов зі зброєю на українську землю.
Під режим “чорної дошки” під час Голодомору потрапляли села, міста чи цілі області України.
Причини були різні: десь за те, що у 20-ті роки проводилися селянські повстання, де було багато куркулів та активних, волелюбних українців; десь за неможливість виконати захмарні плани щодо хлібозаготівель; десь за відмову брати участь у соціалістичному змаганні. Але справжня причина, звичайно, була одна і така сама, як сьогодні – щоб не було українства на українській землі.
А ось що було, коли під час Голодомору якась область української землі заносилася до режиму “чорної дошки“.
Українське село чи район оточували армійські загони більшовиків, які повністю ізолювали їх від зовнішнього світу. На заблокованій території люди вилучали всі запаси їжі, живність, цінне майно. Червоноармійці мали право займати будь-який український будинок, який їм сподобався, незалежно від того жив там хтось чи ні.
Будь-яка комунікація села із зовнішнім світом повністю припинялася. Тих, хто чинив опір (навіть словесний), розстрілювали на місці. Усіх підозрілих розстрілювали на місці. Люди перебували у такій блокаді місяцями та й до пів року.
Що їли? Мух, павуків, щурів, хробаків. Удачею було, якщо знаходили у вигрібних ямах картопляну лушпину, варили її разом із бур’янами та виходив суп. Якщо пощастить знайти кукурудзяний качан, то його можна було розтерти з лободою і виходили оладки. Млинці з віток ялинки. Але закінчувалося і це. Від голоду божеволіли. Обтягнуті шкірою скелети напівмертві та мертві лежали просто на вулицях. Якоїсь миті на них просто перестали звертати увагу. Жертвами канібалізму ставали спочатку найслабші – діти та жінки. Але в першу чергу діти… Хоча були випадки, коли перший помирав дорослий і діти, що залишилися, об’їдали його тіло.
А ще ні в кого не було парканів, всі сараї були розібрані, багато будинків не мали дахів. Людям заборонялося збирати в лісі сухостій та заготовляти для розпалювання дрова. Порушив ЗАКОН і пішов у ліс, щоби зібрати трохи? Розстріл.
Деякі села, що потрапили до чорного списку, вирізали повністю. До села заходило кілька сотень (іноді й тисяч) більшовиків і починали підпалювати будинки разом із людьми, розстрілювати жінок, старих, дітей, чоловіків – усіх. І невідомо, кому більше щастило, ним чи тим, хто повільно вмирав з голоду в ізоляції.
Наприклад, у селі Піски результат занесення на «чорну дошку» був таким: із майже двох тисяч людей від голоду померли 1478 року. Усім було поставлено посмертний діагноз: білковий набряк.
До кінця Голодомору режим “чорної дошки” охоплював приблизно 2/3 УРСР. Населення деяких сіл досі не досягло своєї колишньої чисельності.
Тоді геноцид українського народу забрав життя понад 5 мільйонів людей.
Сьогодні “брати” повернулися закінчити розпочате. Звільнити Україну від українців.
Потрібно розуміти, що сьогодні українці не просто захищають себе, свої будинки, свою батьківщину. Вони віддають сповна. Це не просто захист – це відплата ворогові за мільйони загублених душ своїх предків, за покоління, що не народилися, за весь біль і муки, які століттями завдавала імперія українському народу.
Те, як сьогодні загарбники отримують по зубах, мертво лягаючи своїми ордами в український чорнозем, і є справжнім торжеством історичної справедливості.
