Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9
… Якогось вечора до нашої оселі завітала агрономка Катерина й одверто заявила, якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгозного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуть з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.
Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він отримав величезний стрес, і від того на нього напали страшні позіхи, а далі – невимовна дрімота. І за якусь хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника, безбожно хроплячи і посвистуючи в ніздрі. Не на жарт перелякалась і Фіскарошка – безпорадно плескала у долоні і йойкала до Катерини:
– Дитинко моя кедвешна, хіба то він, – кивнула на безпорадного нянька. – То біднота наша його жене, живемо в тісноті, жона постоянно його хворіє.
– Я ніколи й не бачила вашої невістки, – похопилась Катерина. – Щось дуже погане з нею?
– Вони, паніко, хвора… у неї голова… на голову наша Анночка хвора, – почала плутано баба.
– А що з нею насправді?
– Кажу, штось із головою. Вона постоянно малює… постоянно у книгах… Та най би малювала… ну хати… у хатах… копійку би заробила… А то її малювання – одне горе, – махнула баба безнадійно рукою.
При цих словах скрипнули двері і на порозі стали мамка.
– Дай вам Боже доброго вечора, – мовили привітно.
– Вам теж вечір добрий, – відповіла Катерина.
– Я сиджу в комірчині і раптом чую ваш голос, – пильно почали дивитись мама на гостю. І аж стрепенулися. – Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви зовсім не змінилися.
Катерина здивовано оглянулась по кімнаті й розгублено сказала:
– Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи не зустрічались. Бачу вас уперше.
Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:
– Так, справді, я могла обізнатись. Мене звати Анна, – простягнула долоню.
– А мене Катерина, – подала руку агрономка.
– Ти позирайся, навіть ім’я те ж саме, – тихо сказали мамка про себе і додали. – А я, Катерино, і далі малюю.
Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.
– Мені розповідали тільки-но, – встала із стільця агрономша, – і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини – якщо ваша ласка.
– Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам… – тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. – Ну… так… якшто маєте малінько часу, зайдіть, – розчинила двері й провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.
Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки – такі ставлять у церквах. І що дивно, кожна свічка горіла своїм барвистим полум’ям – голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього в кімнатці дихала жива веселка – вона пульсувала, рухалась по хаті колом, то піднімалась вверх або опускалась вниз, відкриваючи приголомшливо мамчині картини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула. Це були незвичні полотна. На них у немислимо насичених і гармонійно поєднаних кольорах поставали дивовижні світи, епохи і загадкові люди з пророчим світлом в очах.
– Це неймовірно! Як вам вдається? Звідки ви все це берете? – ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.
– Вам любиться? – простодушно запитали мамка.
– Немає слів, – притулила руку до серця Катерина. – Я вражена!
– Мені дуже приємно, і радуюся, – мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною і довірливою усмішкою. Такої усмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.
– Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?
– Чула, мені Вчитель розповідав. Дещо навіть бачила, – не вельми охоче відповіли мамка.
– Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. У ньому я побачила картини Чюрльоніса. І тоді так само була вражена!
– Ми несхожі, – тихо сказали мамка. – Ми з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.
– Як, хіба ви з Прибалтики? – перебила Катерина.
– Ні, звичайно, що ні. Але я вас попрошу – не будемо про це більше говорити, – сказали якось сухо мамка.
Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба, – хоч до рани прикладай. Та коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, вони ніби перероджувались – ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.
А дивовижного в житті й поведінці мамки траплялось чимало і досить часто. Незбагненно, що красуня і дочка першого ґазди в селі вийшла заміж за простого хлопця – мого батька. Про це якось мою мамку запитав і пан Фийса. Вони засвітились своєю смиренною ніжно-лагідною усмішкою і мовили:
– Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу і чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити – про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить. Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю – і тебе, і себе згублю із сього світу!».
– І ти, Анцько, напудилась? – здивовано перепитав Фийса.
– Майте розум, пане вчителю, – мовили мамка. – Я ніколи, крім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» з такими болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи в цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…
– Ой, Анцько, ти не знаєш, што-што, а Данки вміють говорити, як по губах медом мастити, – махнув рукою Фийса.
– Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли. Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла – ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі. Вони зримі. І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив – хоч і була ніч – я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові. Такий метелик – один-єдиний – народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила…
Була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька. Як би я не картав – звичайно, із любов’ю і ніжністю – свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем – найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний – недарма ж за Чехословаччини служив у гусарському полку. А ще очі – навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же помилувати.
А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний – де заробити, а де вкрасти, – це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, щоб у ті страшні часи ми вижили.
Ще найдивніше – проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого дід Петро Наполійон.
– Я не можу тебе, дочко, неволити, – сказав. – Але ти йдеш проти моєї волі. І тому не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.
Як оповідали, в нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:
– Се буде мій куток.
Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку в сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка – донька багача, красуня, розумниця і білоручка – раптом ніби переродилась і виявилася вмілою ґаздинею в хаті, беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому не забувала полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку з дому ледь не голою без «будьте здорові».
Одне турбувало Фіскарошку. В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині – дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В цьому загадковому тумані ніби починав губитися реальний світ – люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман розвіювався, і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. І починали розповідати про таке, від чого в кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки.
Мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння. Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті – все до найменшої подробиці спливало з мамчиних вуст. І що найдивніше, мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у писаніях.
Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя Соломона. Оповідали з таким захопленням, блиском в очах і любов’ю, ніби все життя прожили поруч нього і були улюбленицею древнього правителя.
Слухаючи мамку, складалось враження, що в той час, коли її спеленував дивний туман, вона мандрувала крізь часи і простори…
Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелігентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались, раптом запропонувала:
– Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві – осінній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструватись роботи народних майстрів і художників. Я пропоную виставити і кілька ваших картин.
Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут агрономка вже показала свій характер і вміння переконати.
Врешті-решт мамка згодились експонувати на виставці дві свої картини – «Закоханий скрипаль» і «Вечірня пісня матері». На першій – молодий юнак, неймовірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і фанатичним поглядом, на фоні старезного розколотого блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його музики із обвуглених розщілин стовбура починали виглядати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за одним розкривались пуп’янки рожевих квітів.
Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров.
На іншому полотні слалося безкінечно довге поле скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у сутінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, йшла щаслива молода мати з великим оберемком трави за спиною і немовлям на руках. Охоплена рожевим полум’ям вечірньої заграви, молода жінка палала своїм світлим і тихим вогнем материнського щастя. Вона навіть не йшла, а летіла з дитиною, долаючи гострий і пекучий біль. Жінка спішила додому. Перед нею, на півночі, вже спалахували де-не-де зірки, стелячи до землі проміння. І щаслива молода мати по тих світлих променях йде не до села під Ловачкою, а піднімається зоряними стежками у щасливе небо.
Як не намагалася Катерина притулити «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері» на найвиднішому місці в центрі виставки, організатори, побачивши мамчині картини, радили або їх узагалі забрати, або тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї. Мамка тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, виставили свої картини в найнепримітнішому закапелку знаменитого мукачівського Латоричного двору.
А виставка-ярмарок чимдалі оживала, заливалася троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіґлями, перегуками і перемовами. А над усім – із гучномовців, прозваних «московськими галями», лунали бадьорі марші й пісні про щастя совєтських народів, якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна цивілізація світу.
Ярмарки-виставки направду були багатими й розкішними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро годовані і доглянуті ґаздами, родили воістину багатирські врожаї. Уздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не один на одному, стояли дерев’яні будки-ларьки з ящиками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ, морквищ. Майже над кожною будкою висіли гігантськими намистинами в’язанки жагучо-червоного, як циганські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби, часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах грона гонорового й самозадоволеного винограду. Його було стільки сортів і кольорів – на всяк смак і око, – що навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку й пили нектар як попало.
Цілими копицями на брезентових підстилках сором’язливо червоніли дитячими щоками осінні персики.
Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, мекали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури, ґелґотали по-філософськи гуси, рапкали одностайно, як на партзборах, качки. Все це тут, на місці, різалось, парилось, варилось і смажилось під веселе дзюрчання домашнього вина з бочок. Паленьку теж пили, але в основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.
Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіґлює, лається, свариться, б’ється і мириться осінній ярмарок-виставка уздовж усієї головної вулиці Мукачева. І чим душа багата – тим сита і п’яна. Вистачає всього і всім – людям, птицям, міським бездомним собакам, кішкам, пацюкам та мишкам, мухам, бджолам, осам, джмелям і навіть червоним міським мурашкам. Хто п’є, хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспішливо тягне крихтини по нірках.
І ось під обід, коли половина люду вже лежить під столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, починаються найголовніші урочистості – обхід ярмарку журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва дати свою сувору партєйну оцінку.
Мої ж мамка як стали зранку в найвіддаленішому закапелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена, лагідна й осяйна, як польова ромашка. А перед нею – де на великих стендах, де на парадних полицях і стелажах – демонструвалось воістину народне мистецтво: портрети передових доярок із пишними цицьками; постави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним ударом котрих можна водномить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художники, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали красу механізаторів, кукурудзівників, овочівників і садівників. Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало величезне полотно, на якому в усій красі поставала передова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, ніж свиноматки, серед яких стояла.
Мамчині картини справляли неоднозначне враження: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима й швидко відходили, саркастично посміхаючись. Були й такі, що подовгу дивились, вірніше – вдивлялись, наче намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз оглядались, як біженці, які покидають обжитий і дорогий їхньому серцю світ.
Аж тут підійшла стара циганка-волошка з полотняною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще здалеку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю виставку, жодного разу не глянувши на витвори місцевих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.
– Я тебе знайшла, – тихо, із глибоким віддихом мовила циганка.
Але не відомо, кому говорились ці слова – матері чи картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі волошки.
Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Руки – довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння. І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп очниць восково-чорного обличчя… Навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.
І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки – подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.
– Можна я доторкнусь до нього? – показала волошка на картину із закоханим скрипалем.
– Звичайно, – стенули плечима мамка. – На те і виставлено, щоби люди побачили.
Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.
– Я тебе знайшла! – якось радісно і врочисто промовила волошка. – Я тебе знайшла, коханий мій!
Підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:
– Це мій коханий, – показала на скрипаля, – він так настраждався… А тут, – знову показала на картину, – тут він знайшов спокій.
Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.
– Коли я відійду у свій світ, – сказала вибачаючись, кров зникне назавжди з його пальців, а натомість зазвучить музика.
Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:
– Його кров… кров на його пальцях – це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!
– Бабко, встаньте, вам тяжко на камені сидіти, – простягнули мамка руку циганці.
– Ти свята людина, – підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. – Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його. На картині. І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, – продовжувала далі. – Нас засудили до вічного блукання.
Ми мали сотні літ ходити одне поруч одного, але завжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тільки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко, ми зустрілись у цьому місті, – стара знову ніжно поглянула на свого скрипаля.
Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.
– А я би назвала цю картину не так, – усміхнулась загадково.
– А як? – поцікавилась мамка.
– Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».
– Можливо, – згодилась мамка, – я подумаю.
– А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..
– Не смію вам перечити, – згодилась мамка.
І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну пісню волохів про материнську мову. І були в тій печальній, давній пісні приблизно такі слова:
Дозволь мені, Господи,
У древньому місті
Печалитись на материнській мові,
А потім тихо поплакати теж на материнській мові.
І коли я побачу того, хто роздмухує вогонь у серці
Із попелу дивно погаслих вогнищ,
Дозволь, великий Господи,
Знову шалено закохатись у нього.
Але тільки – на материнській мові!
І сумувати, і радіти, і шаліти в обіймах коханого,
Але тільки – на материнській мові!
І коли коханий відчує поклик далини і покине мене,
І тоді дозволь мені, Господи,.
Страждати, мучитись і каратись,
Але тільки – на материнській мові!
І коли я вже сама
Покидатиму древнє місто
І йтиму до воріт Вічності,
Дозволь мені, Господи,
Востаннє усміхнутись живим.
Але усміхнутись – на материнській мові.
І коли я постану на колінах
Перед поглядом Твоїм,
І спитаєш, Господи: «Із яких ти країв, Душе грішна?»,
Моя Душа мовчатиме слухняно.
Але ти все зрозумієш,
Великий Господи,
Бо Душа моя мовчатиме
На материнській мові!
Тут циганка на подив легко піднялась із землі, підійшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:
– Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо людина забула материнську мову, то ані Господь нас не зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.
Циганка умовкла, а відтак запитала:
– А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?
– Я багато мов розумію, але тої… вашої, на якій ви співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла. Я все до кожної буковки зрозуміла, про що ви співали, – відповіли збентежено мамка.
– Слава Всевишньому! – підняла догори очі волошка. – Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене звізди.
Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, вийняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши матері, мовила:
– Це пісня на мові мого давнього-давнього народу. Але мій народ рознесло по світу, і він розгубився між далекими землями, як піщинки в безмежній пустелі. Але сказано: доки живе хоч одна людина, в якій – мова її народу, доти живе і сам народ. Народ, який втрачає свою материнську мову на землі, позбавляється і місця в Царстві Небесному.
– Але причім тут я? – боязко відсторонилась від дарунку волошки мамка.
– Я остання в цьому світі, хто пам’ятає мову мого давнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа, яка розуміє і пам’ятатиме пісню на материнській мові мого народу! – радісно і щасливо промовила. – Візьми цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її – межи квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять, але в потрібну хвилину прокинуться і допоможуть тобі.
І ось тут насампочатку Латоричного двору почулися гамір, сміх, аплодисменти.
Циганка з якимось холодним цинізмом глянула туди і мовила:
– Пам’ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не зрозуміють на землі.
При цих словах волошка якось дуже весело, юно усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до виходу на центральну площу і раптом на очах у мамки яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.
А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалася друга важлива частина свята – вручення нагород за ліпші роботи народних майстрів і художників.
Очолював комісію, в яку входила і наша агрономка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із Росвигова – тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів рахувався в комуністах, сидів у підпіллі. А коли прийшли руські, всіх підпільників витягли на світ Божий і добровільно, під автоматними дулами, кинули на штурм Дуклі. Тут бідного Андрія в одному з боїв контузило в голову. Після лікування він вернувся додому не те, що геть дурний, але й не від світу цього – сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову. В районі не довго мучили мізки, куди його відправити – призначили керувати культурою.
Пуцлик кілька років очолював мукачівську культуру і, як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, – небезуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину, на якій красувалися великолучківські кукурудзівники. Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими механізаторами, новодавидківськими городниками… Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії й особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та найбільше враження на Пуцлика, а отже, і на комісію, справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці Мишки.
– Воть-воть, сто єсть на-на-на-нашая партєйная ку-ку-ку-культура! – аж захлинався од захоплення Пуцлик. – Воть… в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми на-на-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм, овйос єго в ф-ф-феню! – натужно мовив Пуцлик, раз у раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.
Та ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки, горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі писки. За цей шедевр мистецтва передового свинарства молодому художнику було презентовано аж двісті рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.
Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен.
– А це, шановні товариші, і є те маленьке, але прекрасне диво, яке я вам обіцяла, – підлетіла до мамки з гурту комісії Катерина.
І простягла руку до картин – дивіться на диво!
І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими дивовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері», начальник культури Пуцлик враз отетерів. Певно, від несподіванки він увібгав голову в шию, а шию в плечі. Далі широко розставив ноги, очі йому вилізли із орбіт і почали наливатись кров’ю. Із веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю перетворився на шаленого колгозного бика, із кожною хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.
Мамці здалося, що, налякані гнівом районного начальника, передові грудасті доярки на картині, яка стояла неподалік, раптом принишкли, зблідли і почали ховати свої пишні цицьки глибоко в пазухи. А далі схопили за налигачі породисті корови, злізли з картин і почали шалено тікати на молочну ферму свого колгозу.
Між тим із писка Пуцлика почали спалахувати, тріскаючи, блискавки і лускати страшні громи. Блимаючи червоними очима і пихтячи ніздрями, гаркнув на агрономку:
– Катеріна Остаповна, овйос єго у феню, што єто за размазня? – тикнув Пуцлик на «Закоханого скрипаля». – Какой-то сумашедший алкаш напілся і рвйот на скріпке струни, устрашая нас кровью, овйос єго у феню!
Вислів «овйос єго у феню» був найсмачнішою родзинкою у мові Пуцлика.
– Товаришу Гардубею, хіба ви не зрозуміли, що це символ… поезія, – пробувала заперечити ошелешена Катерина.
– В гробу я відєл єту поезію, овйос єго у феню! Єто фашісткая пропаганда! – рявкнув Пуцлик.
Почувши вигук «фашистська пропаганда», веселі зняцівські механізатори враз притихли на картині «Трактористи», хутко позлітали із тракторів і почали тікати полем подалі від гріха.
– А вот єта женщіна, овйос єйо в феню, – обурювався далі Пуцлик. – Смотрітє, солнце єщо високо, а она вже бєжіт по стєрнє дамой, вместо того, штобі пшенічниє колоскі пособірать, овйос єйо в феню!
Почувши, що мамчина героїня, не дочекавшись закінчення робочого дня, тікає з роботи, великолучківські кукурудзівники на картині «Радість вільної праці» похопилися і швидко-швидко почали сапати кукурудзу.
– А вот, овйос єйо у феню, што у нєйо на руках? Рібльонок? А может она под відом рібльонка нєсьот зерно домой, што украла с колхозного двора.
На словах про крадіжку передова свинарка Закарпаття Анця Мишка вмить підголилася на картині і почала із-під подолу кидати свиням торбини з поцупленою мукою. Ті задоволено завищали і почали співати осанну своїй матері-годівниці.
Бідна ж Катерина, уже плачучи, раз у раз пробувала угамувати гнів культурного начальника, але намарне.
– Кстаті, а єта ваша художніца, овйос єйо у феню, запісалась у колгоз?
– А я не корова, аби мене в колгоз записувати, – вперше озвались мамка.
Упродовж усього видовища вони стояли, припершись до стіни, і смирно усміхались, як зачарована ромашка серед будяків.
– Штоби нємедля єйо у колгоз! – крикнув Пуцлик. – І уже із завтрашнєго дня, овйос єго у феню! Сам лічно проверю!
– Будете, пане, перевіряти і лічити колгозних свиней, а не мене, – мовили мамка і пригорнули до себе ридаючу Катерину.
І хто зна чим би закінчилася веремія, коби в цю хвилину не нагодилася баба Фіскарошка. Їй того дня теж не пощастило. Аби не нажити на свою голову якихось нових неприємних трафунків, що постійно супроводжували Фіскарошку у славному вароші Мукачеві, стара вирішила добиратись на ярмарок автобусом, або, як його у нас називали, «бусьом». Вранці спокійно сіла у транспорт і поїхала. Але перед Росвиговом у «бусь» напхалось стільки народу, що годі було збагнути, хто на кому сидить і хто на кому лежить.
Інтелігентного вигляду молодий чоловік, причавлений тілами, весь час своїм ліктем трапляв бабі до рота.
– Пане, заберіть свою руку від мого писка! – суворо попередила Фіскарошка.
Бідолага з усіх сил натужився і випростався. Але по хвильці знову зачепив ліктем Фіскарошку.
– Пане, заберіть свою руку від мого писка! – знову огризнулась Фіскарошка.
Молодий інтелігент був росіянином і не розумів нашої місцевої бесіди. Бабине «заберіть свою руку від мого писка», тобто рота, він зрозумів по-своєму. І коли Фіскарошка черговий раз нагадала: «Пане, заберіть свою руку від мого писка», чоловік скипів і крикнув:
– Женщіна, как вам не стидно! Ви смотрітє, гдє моя рука, а гдє находіться ваша піська! Как я могу туда достать?
«Бусь» зірвало сміхом, а баба від сорому вся запалилась, далі спаленіла гнівом і з усього розмаху претенденту на її «піську» врізала по писку. Народ шарахнувся, автобус занесло, і біля знаменитої «аломської школи» транспорт втеліжився в дерево. Ну, а далі почалося…
І Фіскарошка в черговий раз втрапила до міліції. Щоправда, дякуючи святу і веселому настрою мукачівських міліціонерів, опівдні бабу вже випустили. І вона якраз втрапила на виставку в ту ж мить, коли Пуцлик стояв на вершині гніву.
Розібравшись у ситуації, Фіскарошка вельми швидко опанувалась і кинулась у бій сама:
– Слухай, ти, пердуне недоношений, хто тобі дав право на мою невісту писок одтворяти! Та ти, мухомор тринькавий, недостоїн не те, што її сліди цілувати, а даже, авби тобі в ринтавий писок плюнула!
Несподіваний удар у спину ошелешив Пуцлика. Баба ще й не рушила на нього, а той вже почав відбиватися руками й грозити:
– Ви, овйос вам у феню, єщо отвєтітє перед совєтською властю…
– Ти, фуфлавцю недорікий, поцілюй ня!
Тут Фіскарошка обернулась до Пуцлика спиною, перед усім народом заголила спідницю і почала плескатись у сідницю.
Народ вибухнув сміхом. Пани, що оточували культурного начальника, сором’язливо відводили очі і намагались непомітно розчинитись у юрбі. А Пуцлик з несподіванки розкрив ротище і червоно блимав бичачими очиськами. Побачене настільки вразило начальника, що той умить забув російську мову і розговорився на рідній:
– Такі’сьте, бабо, дурні, як ґумова підошва, фрасову вам каріку! – промовив сердито і, сплюнувши, почав щось нотувати.
– Від такого фуфловця і трінькаша чую! – масно відповіла Фіскарошка.
У той час, коли баба завела із Пуцликом словесну перестрілку, мої мамка спокійно взяли картини, зв’язали їх, перекинули через плече і понесли Латоричним двором до центральної вулиці.
Катерина, весь час схлипуючи, йшла поруч і просила від мамки прощення. Мамка її гладили, як дитину, по голові і заспокоювали.
– Я зовсім не серджуся, – мовили вони. – Мені навпаки – було дуже і дуже цікаво. І головне, я сьогодні воістину пізнала: хто говорить із небесами, ніколи не буде зрозумілий на землі.
Вони спокійно перейшли через мукачівський міст, а потім попід Ловачку, біля ріки Кривуліни, а далі вже піднімались на Небесі. І весь цей час із пальців музиканта на картині «Закоханий скрипаль» капала по дорозі кров. А коли дістались обійстя – миттєво перестала. Мамка глянули на картину і помітили, що кров із пальців закоханого скрипаля не тільки перестала капати – вона взагалі зникла з картини. А потім із картини почала звучати тиха і умиротворювальна музика – як і казала циганка-волошка.
Культурний начальник Пуцлик свого слова таки дотримав. Наступного дня із двома працівниками райкому партії і міліціонером він явився у наше обійстя на Небесі. Всіх їх зустріла баба Фіскарошка. Зранку обидвоє із дідом вони вже тринькнули по кілька погарчиків слив’янки, Фіскарошка була на піднесенні і запитала, в чому річ.
– Ми прішлі перепісать всех колхозніков і узнать, почєму ваша нєвєстка, овйос єйо у феню, до сіх пор не запісалась у колгоз? – рішуче заявив Пуцлик.
Почувши про наміри незваних гостей, Фіскарошка підскочила квочкою і всіма нечистими і нечестивими словами почала обливати районних панів. До неї долучився і гнівачий Соломон. Дід навіть кілька разів махнув погрозливо палицею. Проте, умиротворений лагідним осіннім сонцем, за якусь мить обм’як, присів на призьбі і, як це часто траплялось із великих нервів, похнюпив голову, задрімав, а потім і взагалі врізав хропака. А баба, не даючи прибульцям вставити слова, продовжувала плескати словесними нечистотами. І раптом, у розпал веремії, із хати вийшли мамка.
– А што туйки робиться? – запитали вони із своєю незмінною усмішкою.
– Ми вот прішлі іменно к вам, овйос єго в феню! – заявив Пуцлик.
– До мене є якісь питання?
– Да! – відрубав Пуцлик. – Ответьтє, почему ви, овйос єго в феню, не запісалісь в колгоз?
– А я вам уже вчора, видиться, казала, – нагадали мамка. – Я не худоба, аби мене записували у колгоз.
– Позвольте зазвідати? – запитав один із уповноважених. – А хто ви тогди єсьте?
– Я – потомственна княгиня, – на диво спокійно відповіли мамка.
– Но, а я тогда – король Франції, овйос єго у феню! – зареготав Пуцлик.
– Ні, ви… вірніше… ти є, був і будеш смердом, рабом і слугою, – з гідністю відповіли мамка.
– Ви, жіночко, не праві! – заявив рішуче другий уповноважений, що досі мовчав. – Наша мудра ленінська політика провозгласила рівність всіх людей.
– Це все ваші байки, аби баламутити народ, вчиняти війни та революції, – сказали мамка. – Як у природі, так і межи людьми ніколи не було, нема і не буде рівності. Ми є всі рівними лише перед одним – своїм Всевишнім Творцем.
– Ви слишитє, она єщо разводіть, овойс єго у феню, антісовєтськую релігіозную пропаганду! – заверещав Пуцлик і, звернувшись до міліціонера, суворо крикнув: – Арєстовать єйо, овйос єго у феню!
Міліціонер стенув плечима, потягнувся до кобури з пістолетом і рушив до мамки. А вони тим часом витягли подаровану циганкою хустку, розгорнули її, пильно приглянулись, щось прошепотіли. А відтак підняли голову і, коли міліціонер простягнув руку, мамка, мило дивлячись йому у вічі, дуже приязно сказали:
– Ви заблудилися, добрий чоловіче. Ви не туди потрапили.
Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі безпорадно оглянувся.
– І ви теж заблудилися, – так само приязно і спокійно сказали мамка іншим незваним гостям.
Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали переглядатися між собою.
– Ідіть із миром і не грішіть більше! – мовили мамка. – Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися.
На величезний подив баби Фіскарошки, всі четверо почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно покинули обійстя.
– Свят-свят, дочко моя дорога! – почала хреститись Фіскарошка. – Што ти з ними наробила?
– Ви, мамо, самі виділи – не лаялася, не кричала, не билася, а сказала людям правду і вони зрозуміли, – усміхнулись мамка…
– Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жаба-коропаня? – почала зі страху Фіскарошка штурхати Соломона.
– Мамо, не будіть нянька, – попросили лагідно мамка. – Хіба не видите, як вони переживають у сні?
Як потім оповідали, делегація на чолі із Пуцликом, вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до Палестини. І тут, щоб рушити до Мукачева, пішла зовсім у протилежний бік – через Бразилію і Ватикан попрямувала до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось пошепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.
Майже цілий тиждень Пуцлик із своїм загоном замість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме навколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до якогось села, але у Копинівцях їм розтлумачать, як прямувати до Мукачева, проте загін рушить знову у протилежний бік – до перечинських лісів. Врешті-решт про це прочула мукачівська влада й організувала на пошуки заблукалих соратників військовий загін.
Тільки на третій день солдати знайшли їх біля села Пацканьова – обірваних, зарослих, голодних і ледь не божевільних від пережитого.
Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових соратників, які залізною волею хотіли затягнути мою мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного начальника повернув різко. Видно, блукання по лісах освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик вмить забув про російську, почав спілкуватися на материнській. Вийшов із партії і покинув роботу, потім найнявся двірником до храму, де до останніх днів своїх співав у хорі.
Того ж вечора мамка зібрали всю нашу родину і сказали:
– Не хочу, аби ви через мене мали великі біди. Тому покину вашу хату і переберуся до нянька.
– Ти што, Анцько, май розум! – закричали мамці всі водноголос. – А як же чоловік, діти?
– З ними буде все добре, – заспокоїла мамка. – Повірте мені – вони будуть зі мною, а я – з ними, але хату вашу мушу покинути…
– Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде, – заперечила Фіскарошка.
– Ні, там не знайдуть, – усміхнулась мамка, – якщо я буду там, у нянька, всі забудуть про мене.
І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка повернулися до батьківського обійстя. І що дивно, з того дня і насправді всі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:
– Так, так… Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть, – і намагалась втекти.
У родині Данків теж дивно ставилися до життя мамки в діда Наполійона. Усім здавалось, що так і тільки так має бути. І що дивно – ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми – із нею.
Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до сну і молились за мою долю.
Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться в нашій родині на Небесі – від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.
Палкого літнього надвечір’я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, з мухами в носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан – перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, – пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки натрапили на плантацію якогось дивовижного немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.
– Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі провокації, – застережливо підніс до гори пальця Соломон.
– А чому так думаєш, Мішку? – запитала, відриваючи найвгодованіший плід, Фіскарошка.
– Бо то лем большевики можуть так посміхуватися над даром Божим, – мовив Соломон, й собі зриваючи чорнющого плода.
– Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні огурки – хрумкі, зелені. А через большевиків вони почорніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?
– О, Ейзуш Крістуш, – раптом влупила себе по скроні Фіскарошка. – Я вже знаю, што сесе є.
– Што, найся не приказує?! – запитав Соломон.
– Се є… Як то? Кажани! – вигукнула Фіскарошка із такою радістю, ніби знайшла розгадку побудови пірамід єгипетських фараонів. – Сесе ж мені кума Гітлєрка ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди подумала: «Побив мінден тих москалів, коли вже не лем врагів, але й кажанів почали садити».
Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелилася плантація баклажанів. Одколи світ світом у наших краях їх ніколи не було, і люди навіть уявлення не мали, що це за плоди і що з ними чинити.
– Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, – мовила баба, хутко розв’язуючи фартух.
– А се для чого?
– Як для чого? – обурилася Фіскарошка. – Нарвемо собі додому кажанів.
– А што пак з ними будемо чинити?
– Ти, Мішку, дурниць не звідай, – повчала Фіскарошка. – Най лиш буде дома, а в ґаздівстві все найде собі місце – від здоров’я голова не пухне.
Це був святий закон нашого роду: в ґаздівстві все знадобиться – від знайденої на дорозі підкови аж до атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на звалище прикупленого, знайденого, а де й викраденого краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімалася рука викинути непотріб. Адже в ґаздівстві все може пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, – від добра ще ніхто з голоду не вмер.
Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшого уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці «кажани», проте вважалося б неспасенним гріхом пройти отак попри колгозне – навіть якщо б це не «кажани» висіли і лежали, а змії вертілись і сичали.
Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов сердита вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю. Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів. Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку, вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час заїкаючись, благав при черговій блискавці:
– Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сироту. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь жебракові!
Баба Фіскарошка належала не стільки до людей безстрашних, як до педантичних – вона не була жадібною, але й доброві марно не давала пропасти. Тому, незважаючи на бурю, прицубрила до хащі не тільки своє, а й набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному спалахові й ударові волав своє:
– Сятий Іллечку, пощади і помилуй!
– Діду, заткни писок! – раптом рявкнула баба. – Бо кедь Сятий Ілля почує, што ми – злодії тут, та ще й з краденим колгозним добром, то нам тогди точно кінець – алілуя і фертік!
Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спалаху блискавки Соломон схопився, вирвався із хащі і почав, мов навіжений, тікати через пагорб.
Устиг добігти до велетенського дуба перед долиною Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і половину його зрізало, немов вогненним лезом.
Діда деревом не зачепило, але добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба – алілуя і фертік!
Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значнішими і, головне, радіснішими – весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком і тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички в телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки, поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньоспівів плавно переходили в сумну народну «Цвіте терен…», якщо ж хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі – а такого за моєї тямки практично не траплялось, – задушевна й печальна «Цвіте терен…» плавно переходила в більш оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади огень…». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала вже у життєстверджувальну «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши ми кучері…». Це зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями.
І коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до обійстя. Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити в передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове й усілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.
Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури. Все це йшло під ніж. Жінки поралися біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки
[78]
, готували м’ясива для відбивних.
Навколо панував діловий і навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші – так у нас називали кухарок і різників – влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, а й до залицяння і навіть прямих натяків: «Був би, кумо, дуже рад затягнути вас у сад».
Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію – покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула.
Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після вчорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути з неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті з одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові вчителю. А небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:
– Вип’ємо.
– Майте Бога в серці, пане учителю, – відповів суворо Хорті. – Я святого псалтиря читаю!
– Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно читався, – сказав пан Фийса.
Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.
– Но, позерайте, свату, наш Мішко якось аж помолодів у гробі, – кивнув у бік покійника пан Фийса. – Дуже файно випозірує, най ’му буде нівроку.
– Но ще би не помолодів – два дні вже не п’є, то чом би красно й не випозірував.
Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо поклав біля труни.
– А се ще для чого? – вилупив очі адмірал.
– Тать для Мішка.
– Айбо він мертвий!
– А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не вип’є із нами? – запитав із здивуванням пан Фийса.
– Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не п’ють і не закусюють?
– Но, та свистати тогди на таку смерть, – розчаровано прорікнув пан Фийса.
І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояснити. Тіло Соломона здригнулося, обличчям пройшов легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благодатним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти. Чоло вмить покропилося потом, і дід глибоко зітхнув. Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:
– А ви якого міндена туйки робите?
– Ми, Мішку, тото… як вам ліпше уповісти… Ви малінько умерли… і ми вас малінько хоронимо, – мовив, затинаючись, пан Фийса.
Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не вразило ані кума, ані пана вчителя.
– Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, – застеріг адмірал Хорті. – Лежіть собі спокійно і не дихайте, бо можете челядь настрашити.
– Так… так, ороньовий Мішку, – засокорив і собі пан Фийса. – Ви так файно, нівроку, умерли… Блискавка у вас врізала – і капут. І не хворіли’сьте і не мучилися… вам так повезло, што кожен вам заздрить…
– Но та за сесе, цімборове, треба упити, – сказав, напівлежачи у труні, Соломон.
– Палінька туйки… коло вас, – хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. – І пийте на здоровлічко.
Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.
– Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? – знервовано мовив кум Хорті. – Покойників не можна споювати.
– А чому, солодкий сватику? – запитав збентежено пан вчитель.
Адмірал довго думав-думав і бовкнув:
– Бо покійник не має того здоров’я й удовольствія, што при жизни.
На цю словесну баталію в кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині, наче циганський барон, і вдоволено усміхався, тітка дико заверещала.
– Закрий писок! – крикнув адмірал Хорті.
Маргарита одразу вмовкла.
– Што сталося? – запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.
– Нич страшного, Моргітко, не сталося, – заспокоїв пан Фийса. – Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав. Випив з нами погарчик паліньки – і вмре далі.
– Но та тото ще треба подумати! – рішуче заперечив Соломон.
– Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість, – швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. – Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли всякої смакоти і што тепер – сесе пропаде, бо вам перехотілося вмирати? А скілько паленьки! П’ять ящиків лем єдного пива купили. І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули у крамницю?
– Йой, Моргітко, я ліпше сам умру, лем не вертайте тото добро, – звели до неба благально руки пан Фийса.
– А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю – мусіли’сьте встати. Якшто каждий із нас так буде робити – коли захочеться умре, коли захочеться воскресне – то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.
– Та што, закопліть мене тогди у землю живим? – розвів руками Соломон.
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
