Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
… – Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, – захникав я.
– Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што перелетиш через Ловачку, як горобок, – просичали нянько.
Удома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, я, зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я – авби нянько не брехали і не билися. Тепер можете уявити, які шалені пристрасті розривали душу мого нянька – лупити мене ременем чи хвалити. З одного боку, я напакостив, але тим самим і врятував нянька від великої біди. Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки врешті-решт не луснули мене по потилиці.
– Це од великої любові, – сказали полегшено не то собі, не то мені.
На що я підняв доверху праведного перста і сказав:
– Богонько все видить!
Як правило, я брав участь у підриві економічної могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успішно справлялися самі. Але якось кілька ночей поспіль повернулися з кукурудзяного поля з порожніми руками. Виявляється, в густій осінній темряві вони або губили схованки, куди зносили врожай і де прятали міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий «експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя, перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили зазнав нищівного краху. Хоч події розгорталися дуже успішно.
Я сидів у кукурудзі біля міха, а нянько тим часом у ближньому межирядді ламали качани і зносили до місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили орієнтацію, тихенько погукували совою, я накукував їм зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі – тиша, запахи і кукурудзяні качани.
Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленького щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над гніздом маленьких лелечат. Запахи осінньої ночі, хоч вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами, селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.
Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачила маленька душа. Але цієї теплої осінньої ночі кожен запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями затріпотіли, і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір, а коли розтікалися навкруги, були густими і солодкими, як ранкові дитячі сни.
І нарешті – кукурудзяні качани. Ні, ліпше – качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла їх звисало по два-три. Качани були такими тучними, що вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими тілами підсвічували осінню ніч.
Мені чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи стоять у рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі й бредуть через води глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од такої думки мене аж страхи взяли.
І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько набили качанами мішище і, як завше, перестаралися: навіть половини не влізло. Пойойкавши, пожалівшись на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі, і ми вирушили польовою стежкою додому – нянько попереду, я позаду. І тут мені закортіло заспівати. Сказати «закортіло» – нічого не сказати. Мене нестерпно запекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало болем заспівати.
– Няньку, я хочу заспівати, – заскімлив.
– Што, што – пісяти хочеш? – недочули нянько.
– Ні, співати… Співанку співати, – захникав я.
– Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик оніміє, а в очах… От в очах і заспівають усі звізди небесні, – просичали нянько.
Від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати. Мав таке відчуття, якщо зараз не заспіваю – без драбини вискочу на небо або вмру від розриву серця. Я зупинився, аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона:
«Коби не Маруся,
Я би не женився…».
Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од несподіванки і ляку, світ занімів. Кудись до мари повтікали цвіркуни, розчинилися у повітрі й позникали кольорові запахи, принишкли кукурудзи і соняшники. Тільки за кроків з десяток попереду пролунав відчайний стогін нянька:
– О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!
І тут у кукурудзі знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.
– Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? – запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя ліхтариком.
І тут із моїм няньком сталося неймовірне.
– Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко. Я так боявся. А туйки, слава Богу, і ви! – схопили нянько в радісні обійми ошелешеного Гебельса.
– А што сталося? – розгублено запитав Гебельс.
– Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го вчимо – коли руки тягнуться до чужого, візьми і нараз відрубай їх!
Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні заспівали не тільки в очах моїх, а й у голові.
– А в мене такі нерви сіли, што піднявся з постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати, – продовжували плести шалениці мій нянько.
Але що вже найбезглуздіше – нянькові повірили.
– Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, – примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.
– Та я би до рана згорів від ганьби! – луснули кулаком себе по чолу нянько.
– Но, а малого смолоша для чого брав із собою? – все ще з недовірою запитав Гебельс.
– Як для чого? – щиро здивувалися нянько. – Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.
Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.
– Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися в нас порядні ґазди, – задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.
– Но добрі, добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено. А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень.
Нянько все дуже уважно вислухали задніми вухами, попрощалися із стражами колгозного добра і повернули ніби знову в поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли в кукурудзі. А коли впевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.
Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно – не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром. Вони затягли в сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили:
– Мамко мої рідні, сесе не дитина… Сесе… сесе неправедна сила.
– Е-е-е, сину, дай собі спокій – дитина як дитина… Ти просто не видиш – є в ньому і много людяности, жалости, – відказала йому баба Фіскарошка.
– Так, так, – затакали нянько. – Він точно жалосливий, як той злодій, што вбив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.
– А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, – порадила, сердячись, Фіскарошка.
– А я… я… я його більше нигда і не візьму, – підняли, капітулюючи, догори руки нянько. – Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би вмудрився завести всю нашу фамилію прямо в пекло огненне.
ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ ВОДИ
Родаки
– Слухай, цуцлику повчанський, чи пам’ятаєш, як ти мене п’яний учора обзивав усіляко? – питає, спопеляючи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.
– Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, – миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля печі.
– Дурний? – аж захлинулася злістю Фіскарошка. – Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у колодязь?
– О, золота Марько, то я вже не настільки дурний, авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без того ревматизм мучить, а так ще міг більше простудитися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка, та ще й з великою температурою.
– Но та тогди треба було повіситися, – їдко просичала Фіскарошка.
– А, цукрена моя, якшто чоловік через свою дурість повіситься, то для нього вже не буде полноцінної жизни, – почухався за потилицю Соломон і смачно позіхнув. – І прошу тебе, не соли мені зрана душу, бо я не якийсь там гаркоголік.
– О, ти не алкоголік! То просто всі алкоголіки, як браття-близнеці, похожі на тебе! – гаркнула баба.
Дід нарешті, як курка у гнізді, вмостився на своєму звичному місці біля печі, відчув себе певніше, комфортно і глибокодумно почав ректи:
– Перебач, моє медовоє потятко, але ти просто не розумієш моєї, якби тобі м’якше уповісти, не понімаєш моєї тонкої душі. Я много не п’ю. Сама знаєш, я п’ю лем сто грамів. Айбо коли уп’ю сто грамів, нараз стаю другим чоловіком. А тот другий чоловік, безсовісний, стає свинею. А та свиня уже не знає міри і п’є, як корова, а деколи ще й більше, – ледь не заплакав Соломон.
– Ой то, Мішку недороблений, не душа! То не твоя душа, – заперечливо похитала головою Фіскарошка.
– А што, як не душа, рибко солодка?
– То твоя гертанка. Она в тебе вічно дірява – без криші і без дна!
– А може, може, я п’ю із горя, – дався в останню атаку Соломон. – Може, я п’ю, бо із дурного розуму женився і всю жизнь був нещасливий.
Ці слова мужа подіяли на Фіскарошку, як віхоть палаючої соломи, підсунутий бикові під хвіст. Вона аж підскочила, далі завертілась, як дзига, шукаючи якоїсь ломаки.
– Ах ти, лепавий борсуче! Ти зо мною був нещасливий? Ану ж лем де віник авать кочерга? О, я тебе зроблю тепер щасливим! Ти в мене будеш таким щасливим, що без драбини на небеса вискочиш! – грозила Фіскарошка Соломонові.
І вже було схопилася за друшляк, аби, вгамселивши коханого мужа по голові, зробити його щасливим, як несподівано скрикнули двері, далі злякано заверещало відро – і до хати увійшла сваха Піпондячка на прізвисько принцеса Едінбурзька. У цю ранню годину вона вже верталася із мукачівського базару, куди носила на продаж яйця.
– Но та як, свашко, побазарували? – запитала після привітання Фіскарошка маслакувату й худющу, як суповий набір, її величність Едінбурзьку.
– Е, кумочко, тепер не базар, а єдні мириги-нерви, – якось безнадійно махнула рукою наша сваха.
– Колись продав бідні воші, то й мав файні гроші. А тепер ідеш на базар, як цариця, а відти – як куряча гузиця, – продекламувала її величності Едінбурзькій Фіскарошка черговий свій поетичний шедевр.
І тут же, посадивши ранню гостю коло діда, почала вкотре розповідати, як вона із кумою Гітлєркою вигідно торгувала якоїсь зими домашнім вином.
І хоч я вже сотні разів чув цю історію, притьмом схоплююся з ліжка і розвішую, як простирадла, вуха.
«…Знаєте, свахо, коли не стало в хижі уже настілько копійки, авби, на всякий случай, дідові свічку купити, єдного разу взяли ми із кумою Гітлєркою по корчазі вина і пішли торгувати нарозлив. Стали при вході на мукачівський базар, розклалися і чекаємо. Айбо тут, як сесе все буває в найбільш важливі історичні моменти, нашому гешефту малінько помішав вічний враг народу – погода. Мороз такий, аж учула, як у голові воші почали пищати. Бідна кума Гітлєрка, позераву, так цоконить зубами, аж їй будюгови видко. А в нашу сторону хоть би пес гавкнув чи хтось плюнув – ані єдного охочого купити. Чуствую, неборята, што ще мало постою в сьому морозі і в сих нервах, то моя душа піде пішки додому. І без мене піде і, головноє, піде твереза.
– Кумо, – кажу рішительно я, – маю єдного бідного рубля. Ви би мені не продали за нього єден погарчик вина?
– А чому із свого, кумо, не уп’єте? – звідає Гітлєрка.
– Бо своє шкода, – кажу їй.
– Но тогди, дорога кумочко, од вшиткого серця, – аж вискнула Гітлєрка. – З деким може би і торгувалася, а так як вам, продаю по собістоємості.
Шмарила я собі рендешноє погарча вина, а кума, як благородна діва, ще й скибочку хліба із солониною дала мені закусити.
Божіньку солоденький, так мені стало добре, што аж захотілося вп’ять замуж. Кума Гітлєрка, як увіділа, што лиця в мене зачервоніли, як помідори, то й собі каже:
– Майрьо, а ви би не продали тепер мені погар свого винця – вертаю вам ваш рубель.
– Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, – кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо – кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці [67]. Гітлєрка вшмарила собі погарище, і нараз очі їй засвітилися, як варошські [68] світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого, най ся не приказує.
Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:
– Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.
– О, кедвешна, із дорогою душою! – схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. – Бітте шон і тешік порончолні 69] – пийте, кумочко, во здравіє.
І на сесь раз до погара вина кума додала кусок гурки.
Но, але і я тоже болото писком не орала – коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:
– Налийте, будьте добрі, нийно [70], мені погар вина.
– Ідеш ти, плянтьо [71], до фрасової каріки! – гиркнула я.
– Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші, – почав той говгір [72] сунути мені цілу десятку.
– Я не за гроші боюся, – кажу я красному чоловікові. – Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?
Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп’ять сунула Гітлєрці рубель. А та – мені погар. А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже файно торгуєме.
Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі в голові зафурчали, а в грудях стало так гарячелюбимо, як котам на мартовській шпацірці. І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар «Ой, Марічко, чічері, чічері…» А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка – точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:
– Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!
– А для чого, паніко, кликати міліцію? Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити, – заспокоюю я.
І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися, за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися. І майголовнішоє – тот рубель цілісіньким принесли додому!»
Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять подовжила їм життя.
– Но ти в мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і розумна, як два австрійські цісарі, – мовить дід Соломон, дивлячись закохано на свою годувальницю.
– А…а…а, свахо, та хто із вашими мозгами може мірятися, – каже принцеса Едінбурзька, перемотуючи онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. – Коби нам та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь до нас кумоватися.
Слова принцеси медом потекли по Фіскарошчиній душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.
– Може вам, свахо, від мене якусь поміч треба, – мовила Фіскарошка. – Бо нигда не уповісте, як ся маєте.
– А, Марько, як ся маємо? Дуже бідували, було нам зле, мучилися. А потому, як нас до нитки обікрали, то тепер, Богу дякувати, маємося дуже добре, – задоволено відповіла принцеса.
– Ой так, так, свашко, жебракове щастя вічно гріється за морями, а біда все сидить у нього під порогом, – мовила розважно Фіскарошка.
– А ви, Марько, як жиєте? – поцікавилася Едінбурзька.
– Ми, свашко, у постоянних трудах, – гордо відказала баба. – Посадили море картоплі, то тепер лем то і робиме, што в поті чола обкопуєме, обкопуєме, обкопуєме. У поті чола.
– А давно вже обкопуєте?
– Та ніт, штоби давно. Завтра лем думаєме починати, – махнула легковажко рукою баба.
Тут принцеса Едінбурзька, знявши із себе латаний-перелатаний кітель мадярського офіцера, почала прокашлюватись, дивлячись то на бабу, то на мене. Це був знак: Принцеса Едінбурзька має сказати Фіскарошці щось вельми важливе. Отже, я – небажаний свідок і маю вийти з хати. Що і роблю – встаю із ліжка і, не звертаючи ні на кого уваги, виходжу із хати.
На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, випускаю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ґанок і неквапом, по-ґаздівськи роздивляюся надовкола.
Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо коли піднімешся із долини сюди і сядеш собі так, як я тепер, Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими добрими, довірливими, навіть відчутними на дотик, як над нашим присілком і над нашим обійстям. Бачиться, ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до лиця небесного. І почуєш із вуст небесних дивовижну казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того, що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від того, що, торкнувшись небес, відчуваєш, як у твоєму серці пробуджується птах… Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не птах! А вміння літати.
І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вдихаю його схожий на запах персика аромат. І якийсь теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю… відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і безтурботний, як новонароджене немовля. І пахне для мене цей час, як губи маленької дитинки, – свіжим пухнастим молоком.
– Но што, неборе, збийвічу, дивишся? – запитує мене задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.
– Ага, дивлюся, – кажу вслід.
Хоча ні! Не я дивлюся, а на мене, мліючи у променях ранкового майського сонця, по-материнськи ласкаво зорить із Ватиканських пагорбів церковка-капличка. Вся вона по-весняному світло замислена і випромінює щиру покірність й побожність старенької вчительки-інтелігентки. А праворуч, кілометрів зо два на північ, на Балканах, велично знімається православний храм. У ніжній ранковій юзі він, бачиться, навіть не стоїть, а ширяє, чи, вірніше, завис і мріє над найтучнішим балканським пагорбом. І на весь світ, як наче замисленими головами давніх слов’янських князів, потужно сяє золотими куполами. Храм, хоч і значно молодший за свою сестру церкву-капличку, проте набагато поважніший і заможніший. Якщо католицька церковка випромінює якусь домашню теплоту й душевну інтелігентність, то її православний брат – весь уособлення аскетичності, одержимості і нагадує занесений у пересторозі перст Господній. Він, цей перст Господній – суворий, холодно-мовчазний, але мудрий і справедливий.
Що не кажіть, а світ, у який приводять нас матері по волі Божій, хоч часом і жорстокий, несправедливий, але таки прекрасний, мамку’му солодку. А підтвердження тому, що життя інколи дійсно несправедливе до праведників – моя власна персона, ось чому я цього весняного ранку сиджу вдома? Це в той час, коли людські діти труть мозолі на мізках у школах, здобуваючи знання. Так-так!.. Мене черговий раз звідти вигнали. А за що – вбийте – не дотямлю.
Той день почався для мене не із вельми гарних емоцій і втішних новин. Із самого ранку прилетіла із Мукачева несподівано, як вітерниця, тітка Маргарита. Віднедавна вона мешкала в якомусь робітничому гуртожитку із сином, якого, перебачте на слові, знайшла із «руським офіцірьом». Захлинаючись сльозами, почала перед бабою заломлювати руки. Мовляв, полюбила дуже красного пана-начальника. І той ніби й не проти женитися, але, коли почув про копильця, почав дуже гніватися, що Маргарита вже не дівчина.
– Птфі… птфі на нього! – невимовно обурилась баба. Хіба якийсь нещасний дітвак – сесе вже доказательство, што ти не ціла і не дівка?
Тут тітка почала звинувачувати Фіскарошку: коли б не баба, то могла спокійно вийти колись заміж за того «руського офіціря», від якого народила, але Фіскарошка вперлася проти москаля:
– Май розум, Маргітко, – лупила себе по чолу Фіскарошка. – Маєме дві свині, козу Танкістку, два барани, корівку, цілу зграю курей. Хіба для єдного двора сесе мало скотини? Нам што – ще і чужій худобі терпіти?
Після довгих бідкань, йойкань і звинувачень Маргарита врешті-решт виказала: пан-начальник тепер вже й не проти на ній женитись, але без дитини. Тому баба мусить прийняти позашлюбного онука, як тепер би сказали, на свій баланс. На що дід Соломон розчаровано прорік:
– Но і дурний тот жених. Нараз видко, што не наш чоловік.
– А чому? – кинула сердитий погляд на Соломона тітка.
– Бо наш чоловік нараз би оцінив своє щастя – корова із телятьом намного дорожча. Та й самому не треба особенно трудитися – вшитко вже готовоє.
За своє філозофування бідний Соломон, звісно, поплатився звичним уже ударом віника по голові.
А ось звістка про те, що мій двоюрідний брат переїде із Мукачева і житиме тепер зі мною в одному обійсті, не просто ошелешила мене, а осліпила. Птаха би не сіла на хату, аби знала, який вогонь ненависті, злоби і жадання помсти вмить охопив мене. Почував себе достоту так, як наслідний принц, якому пообіцяли назавтра коронування, а за хвилину до церемонії неспогадано з’ясувалось – на престол з’явився ще один претендент. Невже цей копилець, позаштатний онук Фіскарошки, ділитиме зі мною любов діда і баби, їстиме зі мною за одним столом, а то, не приведи Господіньку, ще й вкладеться спати зі мною… І тут раптово на мене велетенськими потоками нахлинули всесвітні жалі – до самого себе. І я, закусивши зуби, вирішив жорстоко помститися родакам. Помста була оригінальною – я буду страшно вчитися! Хай там сліпну, глухну, вмираю з голоду, але я, навіть риючи носом книжки, вивчуся на великого пана. Мене возитиме парадна бричка, а може, і якийсь заграничний мотор. Я їздитиму собі із Мукачева до Ужгорода, а коли увиджу, як мої родаки пішочком тяжко чалампають із села до города, ніколи не зупинюся, аби їх підібрати. Я навіть кривим оком ніколи не подивлюся на ті наші Небесі.
Ось такі плани визрівали у моїй, загалом миролюбивій, голові. І що найдивніше – ці рішучі задуми не зникли навіть після обіду, коли повернувся зі школи.
Сяк-так перекусивши, я взявся за науку, грізно попередивши Фіскарошку: «Не гримайте своїми кістками і не мішайте мені вчитися!» Моя заява про науку настільки спантеличила бабу, що бідна одразу подумала: або вона сходить із розуму, або світ шалено мчить до загибелі. Я ж усівся за ботаніку і ткнувся в тему «Статеве і нестатеве розмноження рослин».
Тим часом мій духовний наставник, великий цімбора бідних і принижених, дорогий учитель і сусіда пан Фийса теж поверталися із каторжних трудів – себто із школи. По дорозі на Небесі завернули в Палестину, де, за їхніми словами, «від єдної доброї душі одержав у награду за человічность трилітрову банку вина». Причому вина не простого, а бузинового. Після кількох погарів до чоловіка, за словами пана Фийси, «поверталася така силище, што женилом може найтвердіші оріхи товкти, як соняшникове насіння».
Коли пан Фийса із трьохлітровою банкою чарівного вина під пахвою увалились до хати, Фіскарошка, наскільки вже шанувала вченого сусіда, але показала пальцем на двері:
– Пане Фийсо, ви што – із пеца впали, тепер великий піст, і пити – неспасенний гріх!
На що вчитель не менш повчально сказав, навіть цілу лекцію прочитав:
– О ніт, Марько дорога, сесе – вино. А вино можна пити і в піст, бо вино – дар Божий! Сесе, ороньові мої, паленьку-водку не можна у піст пити, бо она… бо она – сатанинська проказа. І коли п’єш паленьку – не важно, в піст, а ци у простий день – мусай тричі перехреститися і сказати: «Ізиді із стакана, нечиста сило, останься лем чистий спирт!»
Це епохальне відкриття пана Фийси з ентузіазмом сприйняв дід Соломон й одразу запропонував: «Авби голову не нервувати, треба гертанку прополоскати». Баба ж, осудливо глянувши на любимого мужа, плюнула і пішла по роботі. Сусіди дербанули по одному, далі ще по одному погарові сексуального вина. А потім ще… І тут гігант курвацької мислі дід Соломон замість того, аби женилом горіхи товкти, смачно захропів біля дорогої серцю печі. А ось пан учитель Фийса… – від бузинового вина їхнє єство враз стрепенулося і зацвіло, як ружа. Розвели плечима, гарячим поглядом обвели хату, і в їх поле зору, наче в капкан, втрапила Фіскарошка, що поралась у сінях. У цю мить баба здалася панові вчителю такою соковитою і привабливою, як визріла полунична ягода! Аж кров у жилах закипіла – так потягло пана Фийсу до сусідки.
– А от сесе уже воістину гріх – даже в мислях сусідку обольщать, – мовили тихо про себе пан Фийса і, наче капосний когут, вислизнули на вулицю, полишивши хропіти біля печі сексуального цімбора – діда Соломона.
Свіже повітря, хмільні запахи весняного цвіту геть запаморочили пана Фийсу, додали ще більше тремтливо-солодкого жадання. І він, немов березневий кіт, облизуючи губи, спраглими очима шукав по вулиці об’єкт серця, з яким би можна возз’єднатися. Перебачте на слові, женило пана Фийси застигло в напрузі і так горіло, що ним можна було не лише найтвердіші горіхи на друзки розбивати, а й броню танків.
Бузинове вино бурлило в крові й діяло чимдалі дужче. І вже пан Фийса, бачилося, готовий кохати все, що дихало, рухалось, повзало, літало, мало очі, вуха, писок… Ось глянув на стару вільху, а там – ще старезніша ворона. Коби в цю мить за плечима пана Фийси виросли крила, він би стрілою фуркнув за вороною… і її теж покохав. Хай на гілляці чи навіть на льоту, так би кохав, що аж пір’я б навкруги літало! І тут… О, слава тобі, доле! З горішнього кінця Небесі назустріч нашому бузиновому сексуальцю йшла кохана Анця Гатьошка. Не йшла, а пливла… Ні, не так! Не йшла, а неслась, чи, ще правдніше – земля несла її, як пишний весняний букет. І все в ній, як в симфонічному оркестрі, грало й музичило – і гінка постава, і дорідні ґаздинські перса, і щедрі сідниці, і її стрункі, як стріли білокучерявого Амура, ноги…
Анця Гатьошка була жінкою неймовірної вроди, веселого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі жінки є символом кожного порядного закарпатського села, яке себе шанує, хоче показати свій ґонір перед селами-сусідами. Про таких конче скажуть: «Дівка горяча, як огень, красна, як голубок, одна біда – слаба на передок!». Цих безтурботних красунь клянуть усі богобоязні бабусі, порядні жінки їх зневажають, проте їм потайки заздрять дівчата-відданиці. Але їх, і тільки їх – красунь-блудниць – бачать коло себе в ліжках усі чоловіки, починаючи від діда із піпою [73] і аж до пуцьвірінька-шмаркача, в якого, крім твердого носа, все ще стоїть дуже непевно. Через жертовний вогонь цих жриць кохання проходять сотні сільських донжуанів, в їх обіймах пізнають й опановують науку плотської любові майже всі юнаки й підлітки. І саме ці миті, а не перші шлюбні ночі із дружинами, врізаються найяскравіше у чоловічу пам’ять на все життя.
Колись на сліпучу красу сімнадцятилітньої Анці запав чеський нотар Берчі – чоловік солідного віку, інтелігентний і багатий.
Анця, не роздумовуючи, прийняла пропозицію вийти заміж. Виростаючи в постійних злиднях, дівка, видно, спокусилася на багатство. На перших порах, доки Гатьошка звикала до розкошів, життя подружнє ладилося. А далі далося про себе взнаки наше: добре би у старого й багатого вдень жити і харчуватися, а з молодим і бідним вночі кохатися. Певне, підтоптаний пан не міг вгамувати любовну жагу юної Анці, бо одного дня влапив її в ліжку із сажотрусом, по-нашому – із коминарем.
– Пані, ваша зрада – це пляма на моїй честі! – сердито вигукнув пан нотар і хряснув дверима.
Певне, гнів чоловіка не вельми налякав Гатьошку, бо невдовзі честь пана нотаря була в суцільних плямах, як маскувальний халат військового розвідника. Тоді пан нотар не стерпів і юну блудницю накопав із хати.
До слова, коли дід Соломон підтрунював над Гатьошкою, згадуючи їй брудного коминаря, вона не менш дотепно відповідала:
– А што, свате, коминарь – грязний-грязний, зате роботу мав дуже чисту і парадну!
І ось кілька років тому наша Анцька свиснула на молодих легінів і кинула оком на пана Фийсу. А він – колишній Казанова, що й досі зберіг граційні манери і вроду, – не вельми і супротивився. І дві неприкаяні самотності потихеньку приклеїлись одна до одної. Це обурило бабу Фіскарошку, і, певне, гнів спричинила не стільки жалість до пана Фийси, як звичайна жіноча ревність. І од тої чорної заздрості бабу морило, але ніяк не випадало нагоди, щоб зігнати злість на Гатьошці. Аж тут якоїсь літньої неділі Фіскарошка із своїм Мішком зібрались в гості до братика Микули. Доки баба зачиняла двері, обходила обійстя, дід потихеньку подибав собі вперед. Чимчикує, чимчикує, роздивляючись надовкола, коли бачить Анця Гатьошка стоїть у межигіллі груші і рве в кошик зрілі плоди. Соломон підійшов під дерево і, висолопивши язика, задер голову догори. Гатьошка була на дереві в одному лляному платті, без спідньої білизни і світила своїми жіночими щедротами. Дід кілька разів сморкнув і заплямкав язиком.
Анця глянула вниз і без усякого знічення, посміхаючись, запитала:
– Што би’сьте, дорогий Мішку, хотіли?
– Дуже би’м, Анцько, хотів, авби’сь ще хоть годину не злізала із дерева. Я такого красного кіна ще в жизни не видів.
– Но та позирайте собі, Мішку. Всьо, што видивитеся, – то й буде ваше, – мовила Гатьошка й продовжила знімати із гілок груші.
– Мішу, ти што ворони в небі лічиш? – раптом почувся голос Фіскарошки.
– Та я тутки мало став… так собі став…
– Ти, неборе Мішку, все так, якшто не в лайно станеш, то в дітство впадеш.
І тільки тут баба побачила на груші Гатьошку в усьому блиску своїх багатств – від цицьок до сідниці.
Фіскарошку вмить зірвало. Таких перчених, солоних, пекучих і ядучих слів, якими, немов градом, сипала навкруги Фіскарошка, не те що наші Небесі, а й навіть небеса над ними, ще не чули. Все, все, все – до останньої ниточки й волосинки – пригадала баба Гатьошці, а особливо – збиття із путі праведника пана Фийсу.
І що б ви думали? Анця спокійно злізла з дерева, взяла в руки повний кошик і безтурботно бабі відповіла:
– Марько солодка, та як я можу панові Фийсі одказати, коли він так красно просить? Я свою шмондю, перебачте на слові, у банк під проценти не здаю. Што природа дала хоснувати – гріх маринувати!
І пішла собі виляючи.
– Тидра! Тидра! Тидра коростава! – крикнула вслід Фіскарошка.
– Марько, а што тото такоє – тидра? – запитав по дорозі згодом Соломон, коли баба трохи оговталася.
– То є… така… така водяна тварь… така паскудна… як великий щур… пацкун!
– А-а-а-а… та то є не тидра, а видра.
– Ще лем не хватало, авби я на «ви» казала тій курвокутьобештії! – підняла догори кулака Фіскарошка, грозячи у бік Гатьошчиного обійстя.
Видно, бабині погрози не вплинули на Анцю, бо коли тепер увиділа пана Фийсу, засміялася смачно і дзвінко, наче межи каміння сипонула жменю золотих дукатів.
– Пане вчителю, не фіглюйте, – посварила пустотливо пальчиком пані Гатьошка.
Проте панові вчителю було далеко не до жартів. Схопив Анцю за руку і, як голодний вовк вівцю, щосили поволік до свого обійстя.
– Пане Фийсо, ви што – дурних грибів наїлися? – вже перелякано спитала пані Гатьошка, дивлячись у вирячені очі коханого цімбори.
Однак продовжувала йти за паном Фийсою, бо той у цю мить, здавалося, без особливої натуги легко би був поволік за собою не те що жінку, а поїздище-товарняк.
– Анцько моя дорога, Анцько, – шепотів напівбожевільно Фийса. – Подьте скорше, так будемо ся любити, що постіль буде під нами горіти, а з комина дим валити!
У цей час я завершив вивчення статевого і нестатевого розмноження рослин. Тукаючи себе по мудрій голові олівцем, поміркував, поморщив чолом і вирішив, що для повного щастя, для остаточного засвоєння знань мені конче потрібна консультація. Є ще певні пустоти в моїх пізнаннях статевої і нестатевої еволюції. Хоча…
Ну що ж я брешу? Матеріал я засвоїв прекрасно! Мені просто треба було навідатись до пана вчителя, поговорити з ним по темі, продемонструвавши свою блискучу обізнаність зі статевої і нестатевої любові рослин. А вже пан Фийса, приголомшений моєю ерудицією, достеменно побіжить до діда з бабою і почне хвалити, який у них геніально розумний онук. Тут Соломон із Фіскарошкою заметушаться довкола мене, почнуть щасливо плескати руками і лізти з обіймами. Але я буду несхитний і твердо випалю:
– Ну гоп! Я з вами до Будапешта на свинський базар не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват, не брат, і од мене руки назад! От маєте мукачівського копильця-внука, з ним і возіться!
Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіскарошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попередила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не зупинило б навіть страшне затемнення сонця.
Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.
– Пане Фийсо, сесе я! – дав про себе знати.
У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало – пан учитель таки дома!
Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей. Тиша. Пан учитель, певне, не чують. І тут я од чистої душі почав дубасити у двері кулаками:
– Пане Фийсо, сесе я – Митро!
Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний грек Ахілл у ворота Трої.
А тим часом у хаті пана Фийси події розгорталися так. Коли я постукав уперше – культурно, обережно – й повідомив, що до господи проситься не якийсь там розбійник з великої дороги, а я – Митро, пані Гатьошка саме розстеляла ліжко, а пан Фийса гарячково скидали із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час понукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала в одежі нашої прамамки Єви. Відтак гепнулася горілиць на ліжко, демонструючи бідному вчителю всі свої тілесні багатства, щедроти і принади. Перегрітий пан Фийса стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах Гатьошки. І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками, вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й нестатевому розмноженню.
Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя, чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці душевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить помовчали і з якимись приреченістю і відчаєм простогнали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе точно вб’ю!».
– Штось сталося, пане Фийсо? – з турботою запитала пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.
Пан Фийса, ледь не плачучи, скрутно похитав головою, піднявся і гіркотно подивився долі собою. Бідне женило якось наче схлипнуло, відтак, немов учень-двієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом втупилося в землю. Із бронебійного снаряда воно вмить зробилося непотрібною ганчіркою.
– Но што, вже’сьмо ся полюбили – аж дим із гузиць валить, – простогнав із душевним надривом пан Фийса і скреготнув зубами.
Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях. І тоді зрозумів, якби мені в цю хвилину поєдналися впертість і настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість грецького воїна Ахілла – все’дно я цю курвацьку Трою не проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна вчителевої хати, пішов догризати ту книжку.
І слухайте, що було далі!
Наступного дня я першим прибіг до школи і почав хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивився на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі як розкричався. І знаєте, що він мені побажав? Таке паскудне – я ледь не онімів й оглух… Висловлюючись культурно, пан Фийса послав мене… Він послав мене, щоб я впродовж усього свого життя тільки те й робив, що власним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.
Ну, а далі пан Фийса місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І, нарешті, таки знайшли.
У ті часи для учнів продавали дванадцятисторінкові зошити двох видів – із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі – п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці в напливі гарячих почуттів до мене висловити знамените: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо вже виздихали із голоду!»
Уранці я якось забув у зошиті з ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало в розгніване око пана Фийси.
– Де твоє поле, либухурю килавий? – схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. – Но та де твоє поле? Ану ж покажи, де твоє поле?
– Як де моє поле? Моє поле большевицькі зарази в колгоз забрали! – відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».
«Задню мислю» вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка й увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно…
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
