Повітряна війна. Що відбувається з військовим авіапарком Росії
Пункт 1: Основи
Тут ітиметься про військово-повітряні сили, залучені в цій війні. Річ у тому, що обидві сторони використовують типи літаків, розроблені за радянських часів. Звичайно, такі модифікації, як Су-30, Су-34 та Су-35, з’явилися після розпаду СРСР, і деякі машини, які експлуатують українці, також сильно модернізовані. Але, майте на увазі: усі російські диво-винищувачі Су-30/32/35 базуються на Су-27, розробленому ще в 1970-х роках. Те саме стосується, наприклад, кількох сильно модифікованих українських МіГ-29МУ.
Далі треба мати на увазі, що і в колишньому СРСР, і у РФ є лише один орган, відповідальний за розробку концепції майбутніх бойових літаків і їх замовлення. Це Генштаб. Таким чином, Генштаб відповідає за розробку та придбання всього — кожної одиниці обладнання, кожної системи озброєння, кожної кулі, кожного гвинта, кожної саперної лопати, кожного літака, кожного корабля та кожної міжконтинентальної балістичної ракети, закупленої для російських ЗС.
Безперечно, за радянських часів було багато різних конструкторських бюро (ОКБ) бойової авіації: Лавочкіна, МіГа, Сухого, Яковлєва. Вони відомі досі. Було багато заводів, які виготовляли їхні літаки. Але жоден ОКБ не досліджував і не розробляв бойові літаки без замовлення Генштабу, і жоден завод їх не виробляв. Так було у 1940-х, 1950-х, 1960-х… 1980-х, так і залишається досі: нічого в російських збройних силах не відбувається без благословення Генштабу.
До середини 2010-х (так, приблизно під час першого вторгнення в Україну) Генштаб готував усі свої специфікації на основі досвіду Другої світової війни.
Коли доходить до ВПС, однією з найважливіших подій Другої світової війни стало те, що середній тактичний бойовий літак мав термін служби — або «тривалість життя» — від 120 до 160 годин. Отже, статистично можна було очікувати, що більшість бойових літаків буде збита або серйозно пошкоджена протягом 120−160 годин бойових дій; або битвах, які розглядають, або кампанія закінчилися до того, коли літак налітав 120−160 годин. Потім темпи роботи знижувалися, а значить, залишався час піддати вцілілі літаки комплексному ремонту.
Останнє мало перевагу ще й тому, що проєктування та виробництво літаків, «простих» в обслуговуванні протягом цих 120−160 годин, полегшувало роботу підрозділів, що їх експлуатують, і системи логістики. Підрозділам не був потрібний персонал, кваліфікований для виконання складного технічного обслуговування, не вимагалося оснащення дорогим ремонтним обладнанням, а система логістики мала дбати лише про «простіші» запчастини (скажімо, шини, гальмівні парашути, ліхтарі кабіни пілота тощо).
Результат?
За останні 70 із лишком років усі радянські/російські бойові літаки були розраховані на 150−200 годин. У цьому плані не мало значення, чи МіГ-15, чи МіГ-21, чи, скажімо, МіГ-25. І, звичайно ж, до 1970−1980-х років вони покращили якість виготовлення настільки, що такі модифікації, як МіГ-29 і Су-27 (та їхнє обладнання, наприклад, двигуни) почали працювати до 400 годин. За допомогою кількох «хитрощів» — наприклад, налаштування двигунів — можна збільшити цей показник до 600 годин. Такий літак був «зручний» у мирний час, економив купу грошей, але будьте впевнені: на війні двигуни форсуються до максимальної тяги.
Насамперед основна ідея залишилася незмінною. Навіть бойові літаки нових типів могли налітати ці 120−160 чи 400 годин інтенсивно і з мінімальним обслуговуванням. Але після того, як налітали, їх довелося піддавати капітальному ремонту: по суті, повній перебудові кожного корпусу. Усі основні вузли (двигуни, реактивні труби, радари та т. ін.) доводилося замінювати.
(До речі, це одна з причин, через яку в СРСР експлуатували понад 12 тис. тактичних бойових літаків станом на 1970-і та 1980-і роки. Третина парку в будь-який момент перебувала на капітальному ремонті. А це означає, що насправді було доступно «лише» близько 8 тис. машин).
Виняток із правила
Перше серйозне поліпшення у цьому плані… чи єдиний виняток — відбулося лише в одному випадку: у тому випадку, коли реактивний літак радянської/російської розробки був не просто адаптований, а фактично розроблений за специфікаціями та вимогами замовника. Це було в середині 1990-х років, коли Індія попросила ОКБ Сухого (і заплатила) переобладнати свій двомісний навчально-тренувальний Су-27УБ з боєздатністю на потужний багатоцільовий винищувач-бомбардувальник, унаслідок чого з’явився Су-30МКІ. Цей проєкт змусив росіян збільшити термін служби своїх бойових літаків (ї їхнього обладнання) до 800, а потім до 1000 годин; розробити ергономічні кабіни; адаптувати закордонні комп’ютери для покращення їхньої авіоніки тощо.
Наголошу: це був єдиний випадок, коли замовлення на розробку нового бойового літака розміщував не Генштаб, а іноземний замовник — і це десь за 100 років радянського/російського авіапрому.
Але будьте спокійні: уже 2006 року Путін поклав край усій подібній практиці, коли наказав, як завжди, за указом, об’єднати всі російські авіаконструкторські та виробничі компанії в Об’єднану авіабудівну корпорацію (ОАК). Зрештою, він «мав» утримувати «під контролем хаос» для стовідсоткової впевненості, що буде переводити в готівку свою частку від доходів компанії, про яку йдеться.
А тепер зверніть увагу: по суті, у межах ОАК, тобто за указом Путіна про його створення, іноземні замовники вже не мали (і не мають) права голосу у розробці майбутніх бойових літаків.
Озираючись назад, можна сказати, що саме це, власне, і вбило Су-57. Чому? А через те, що указ Путіна про створення ОАК забороняв ситуацію, за якої Індія могла серйозно вплинути на вимоги, а отже, і на конструкцію нового літака. Зрештою, між іншим, це призвело до ситуації, коли росіяни відмовилися розвивати те, що індійці вимагали від них розробити й за що були готові платити, і створило ситуацію, коли індійці були готові платити за те, що їм не потрібно.
Без індійського фінансування та без готовності Путіна «витратити» більше «своїх» грошей (украдених у Росії) — ОКБ Сухий, вірніше, ОАК не міг дати змогу завершити розробку всієї необхідної авіоніки та двигунів.
Висновок
Висновок з усього цього «на виду»: якби ця війна тривала 3−14 днів, як спочатку планував Путін, «немає проблем». Російські Су літали б, скільки можна і треба. Уся міць могла б бути кинута проти України, і ОАК не мав би проблем з підтриманням їх у робочому стані, тобто капітальним ремонтом після закінчення «СВО».
Однак при тому, що ця війна триває вже понад вісім місяців, ОАК просто не справляється.
Так, звичайно, ВПС РФ, як і раніше, здійснюють до 200 вильотів на день, але це колосальне навантаження на наявні машини, третина з яких потребує капітального ремонту. І коли ці капітальні ремонти проводять у великому поспіху та в місцевих умовах з погляду управління якістю… чудо-винищувачі Су падають і гине багато людей. Згадайте дві катастрофи Су в жовтні. Обидва літаки розбилися під час післяремонтних випробувальних польотів.
А оскільки в путінській Росії не можна звинувачувати в цьому путінський режим, ну тут уже звинувачувати залишається тільки чайок.
