..ЯК РОСІЯ СТАЛА ФАШИСТСЬКОЮ . Ч.1

Про це в журналі Foreign Affairs розповідає Борис Бондарєв – дипломат, який знайшов у собі сміливість порвати з режимом:

Протягом трьох років робочий день у мене починали однаково. Я прокидався о 7:30, переглядав новини та вирушав на роботу до постійного представництва Росії при ООН у Женеві. Цей порядок був простий і передбачуваний – дві якості, що відрізняють життя російського дипломата.

24 лютого все було інакше. Взявши телефон, я побачив страшні, ганебні новини: військово-повітряні сили Росії бомбардували Україну. Під обстрілами опинилися Харків, Київ та Одеса. Російські війська йшли із Криму на Херсон. Російські ракети зрівнювали будівлі із землею, тікали мирні жителі. Я дивився відео з вибухами, на тлі звуків сирени повітряної тривоги, люди в паніці тікали.

Для мене як для людини, яка народилася в Радянському Союзі, такий напад був майже неможливим — хоч я й чув із західних новин, що готується вторгнення. Українці колись були нашими близькими друзями, ми мали багато спільного — ми як одна країна воювали з Німеччиною. Я згадав слова знаменитої патріотичної пісні часів Другої світової — її добре знають багато жителів колишнього Радянського Союзу: «Двадцять другого червня, / Рівно о четвертій годині, / Київ бомбили, нам оголосили, / Що почалася війна».

Президент Росії Володимир Путін назвав вторгнення в Україну “спеціальною військовою операцією”, мета якої – “денацифікація” російського сусіда. Але для українців саме Росія виступила у ролі нацистської Німеччини.

“Це початок кінця”, – сказав я моїй дружині. Ми вирішили, що я мушу піти у відставку.

Це означало, що мені доведеться пожертвувати двадцятирічною кар’єрою російського дипломата та дружбою з багатьма людьми. Але таке рішення назрівало давно. Я вступив на службу до Міністерства закордонних справ у 2002 році: у цей час тривав період відносної відкритості, і дипломати могли підтримувати дружні стосунки з колегами з інших країн. Але вже в перші дні я розумів, що в роботі МЗС багато вад. Вже тоді критичне мислення там не віталося, а за час моєї роботи риторика міністерства ставала дедалі войовничішою. Я все одно залишався на своїй посаді: справлятися з когнітивним дисонансом мені допомагала надія, що мої скромні сили я можу направити на пом’якшення міжнародної поведінки моєї країни. Але іноді трапляються такі речі, через які людині доводиться визнати те, що вона раніше визнати не наважувалася.

Після вторгнення в Україну неможливо не помічати, якою нелюдською та репресивною стала Росія. То справді був акт неймовірної жорстокості: його мета — підпорядкування сусіда, знищення його етнічної ідентичності. Крім того, у Москви з’явився привід для придушення всієї внутрішньої опозиції. Зараз влада тисячами відправляє мобілізованих чоловіків вбивати українців. Ця війна показує, що Росію вже не можна просто називати агресивною країною, диктатурою: вона стала фашистською державою.

Але для мене один із головних уроків вторгнення був пов’язаний з тим, що я спостерігав упродовж двох десятиліть. Що відбувається, коли уряд поступово починає вірити у власну пропаганду? Протягом багатьох років російські дипломати були змушені протистояти Вашингтону та захищати закордонні авантюри своєї країни — захищати за допомогою брехні та нісенітниці. Нас вчили звертатися до помпезної риторики і безперечно передавати іншим країнам те, що повідомив нам Кремль. Але скінчилося це тим, що закордонні країни виявилися не єдиною цільовою аудиторією цієї пропаганди.

Під її вплив підпало наше власне керівництво. У наших телеграмах і офіційних заявах ми повинні були рапортувати в Кремль, що нам вдалося переконати світ у величі Росії і розбити вщент аргументи Заходу. Критикувати небезпечні плани президента нам не належало. Ця вистава розігрувалася навіть на найвищих рівнях міністерства. Мої кремлівські колеги неодноразово казали мені, що Путіну подобається міністр закордонних справ Сергій Лавров, бо з ним «комфортно» працювати: він завжди погоджувався з президентом і казав йому те, що той хотів почути. Тому не дивно, що Путін вважав, що йому не важко завоювати Київ.

ЦЯ ВІЙНА НАГЛЯДНО ПОКАЗУЄ, ЩО РІШЕННЯ, ПРИЙНЯТІ У ЗАМКНУТОМУ КОЛІ, ПРИВОДЯТЬ ДО ЗВОРОТНОГО ЕФЕКТУ

Путін не зумів підкорити Україну — він, певно, заздалегідь зрозумів би, що це неможливо, якби його уряд міг давати чесні оцінки. Ті з нас, хто був пов’язаний з військовими питаннями, чудово знали, що російська армія не така могутня, як здавалося Заходу, — частково тому, що економічні санкції, введені Заходом після того, як Росія в 2014 році захопила Крим, виявилися ефективнішими, ніж думали політики.

Кремлівська війна зміцнила НАТО – союз, який Кремль збирався принизити. Результатом вторгнення стали нові санкції — досить сильні, щоби паралізувати російську економіку. Але фашистські режими легітимізуються за рахунок сили, а не економічних успіхів, а Путін настільки агресивний та відірваний від реальності, що навряд чи його зупинить рецесія. Щоб обґрунтувати його правління, Путіну потрібна велика перемога — та, яку він обіцяв і яку вірить. Якщо він погодиться на припинення вогню, то лише для того, щоб дати російським військам перепочинок перед новими боями. А якщо Путін переможе в Україні, то, швидше за все, нападе на іншу пострадянську державу — наприклад, на Молдову, де вже є сепаратистський регіон, який підтримує Москва.

А отже, є лише один спосіб зупинити російського диктатора — зробити те, що запропонував у квітні міністр оборони США Ллойд Остін: послабити країну «до того, що вона не зможе робити те, що робить в Україні». Може здатися, що це складне завдання. Але армія Росії вже суттєво ослаблена, і країна втратила багатьох своїх найкращих солдатів. З великою підтримкою НАТО Україна здатна зрештою здолати Росію на сході та півдні, як це вже сталося на півночі.

Якщо Путін не переможе, у Росії він зіткнеться з небезпечною ситуацією. Йому доведеться пояснювати елітам та простим людям, чому він не виправдав їхніх очікувань. Йому доведеться сказати сім’ям убитих солдатів, що вони загинули нізащо. А оскільки дія санкцій посилюється, пояснювати все це він буде, коли рівень життя в Росії стане ще нижчим, ніж зараз. Можливо, це йому не вдасться, підніметься масовий протест і його усунуть. Можливо, він шукатиме винних — і його повалять власні радники та заступники, які постали перед загрозою чищення. Як би там не було, якщо Путін піде, Росія матиме шанс на справжнє відновлення — і можливо вона нарешті відмовиться від помилок про велич.

ЗЛАМАНІ МРІЇ

Я народився в 1980 році, мої батьки належали до середнього класу радянської інтелігенції. Батько був економістом у Міністерстві зовнішньої торгівлі, а мати викладала англійську в Московському державному інституті міжнародних відносин. Вона була дочкою генерала, який командував у Другу світову стрілецьку дивізію і отримав звання Героя Радянського Союзу. Ми жили у великій московській квартирі, яку діду дали після війни, і мали можливості, яких не мали більшість радянських громадян. Мого батька призначили на посаду до спільного радянсько-швейцарського підприємства; завдяки цьому ми у 1984–1985 роках жили у Швейцарії. Для батьків це був час змін. Вони зрозуміли, що означає жити в багатій країні зі зручностями, яких не було в Радянському Союзі (наприклад, з продуктовими візками та якісною стоматологією).

Як економіст мій батько вже усвідомлював структурні проблеми Радянського Союзу. Але рік, прожитий у Західній Європі, змусив його і мою матір ще сильніше сумніватися у системі. Вони із захопленням вітали перебудову, яку 1985 року розпочав Михайло Горбачов. Ці почуття поділяла більшість радянських громадян. Не треба було жити в Західній Європі, щоб розуміти, що в радянських магазинах можна купити лише небагато продуктів поганої якості — наприклад, взуття, яке було боляче носити. Радянські люди знали, що уряд дурить їх, заявляючи, що очолює «прогресивне людство».

Багато радянських громадян вважали, що Захід допоможе їхній країні, що йде до ринкової економіки. Але такі сподівання виявилися наївними. Захід не надав Росії стільки допомоги, скільки вважали за необхідне багато її громадян і деякі видні американські економісти. З такою допомогою країна могла б подолати неймовірні економічні труднощі. Але натомість Захід схвалював дії Кремля, який швидко «відпустив» ціни та запустив приватизацію державних ресурсів. Завдяки цьому невелика група людей, які привласнили народні надбання, стала неймовірно багатою. Але більшість росіян так звана шокова терапія призвела до бідності. Вдарила гіперінфляція, знизилася середня тривалість життя. Країна пройшла через період демократизації, але більшість народу ставила знак рівності між новими свободами та зубожінням. Внаслідок цього престиж Заходу в Росії серйозно постраждав.

РОСІЙСЬКА БЮРОКРАТІЯ НЕ ВІТАЄ САМОСТІЙНОГО МИСЛЕННЯ

Ще більшої шкоди йому завдала кампанія НАТО проти Сербії 1999 року. Для Росії бомбардування виглядали не як операція захисту албанської меншості, а скоріше як напад величезної держави на маленького супротивника. Я чудово пам’ятаю, як йшов повз посольство США в Москві наступного дня після того, як до нього вийшов натовп: стіни посольства були заляпані плямами фарби.

Син батьків із середнього класу (батько пішов з держслужби 1991-го і з успіхом вів свій невеликий бізнес), я дізнавався про пертурбації цього десятиліття в основному з інших рук. Мої підліткові роки минули спокійно, а майбутнє здавалося забезпеченим. Я вступив до того ж інституту, де викладала моя мати, і націлився на дипломатичну кар’єру, як батько. Мені пощастило навчатися в ті роки, коли освіта в Росії була вільною від ідеології. Викладачі пропонували нам різне читання — зокрема й раніше заборонене. В аудиторіях ми проводили дебати. Влітку 2000-го я, сповнений ентузіазму, прийшов на стажування в МЗС — я був готовий розпочати кар’єру, яка, як я сподівався, допоможе мені дізнатися про світ.

На мене чекало розчарування. Я працював зовсім не з елітними професіоналами у стильних костюмах (так зазвичай виглядали дипломати в радянському кіно): моїми начальниками були втомлені люди середнього віку, які ліниво виконували невибагливі доручення — наприклад, накидали тези для виступів високопосадовців. Здебільшого вони взагалі не працювали, а сиділи та курили, читали газети, обговорювали плани на вихідні. Мене вони відправляли за газетами чи купити щось перекусити — здебільшого це складало мої обов’язки.

Проте я вирішив влаштуватися на роботу до міністерства. Я хотів сам заробляти на життя і все ще сподівався, що побачу світ, бо виїжджатиму з Москви. Коли у 2002 році мене найняли старшим референтом до російського посольства в Камбоджі, я був щасливий. Стануть в нагоді моє знання кхмерської мови та вивчення Південно-Східної Азії!

Камбоджа знаходиться на периферії інтересів Росії, тож роботи у мене було мало. Але життя за кордоном виявилося кращим за життя в Москві. Дипломати, які працюють за межами Росії, отримували набагато більше грошей, ніж їхні колеги у країні. Заступник голови посольства В’ячеслав Лук’янов привітав відкриту дискусію, підтримував мене, коли я обстоював свою думку. До Заходу ми відносились досить тепло. У МЗС завжди був антиамериканський ухил — спадщина радянських попередників, але це упередження не диктувало правил гри. Ми з колегами мало думали про НАТО — а якщо думали, то скоріше як про партнера. Якось я пішов випити пива з колегою в один непрезентабельний бар. Там ми зіштовхнулися із американським дипломатом, який запросив нас з ним випити. Сьогодні така зустріч вийшла б дуже напруженою, а тоді це була можливість завести з кимось дружбу.

Але й тоді було ясно, що в російському уряді процвітала культура, яка не заохочувала незалежне мислення, незважаючи на всі вільності Лук’янова. Якось мене викликали до третьої людини в посольстві — непомітного дипломата середніх років, який працював у міністерстві ще з радянських часів. Він передав мені телеграму з Москви, яку треба було включити до офіційного документа, адресованого камбоджійській владі. Я помітив кілька друкарських помилок і запропонував їх виправити. “Не потрібно! – відрізав він. – Текст прямо з Москви. Там краще знають. Навіть якщо є помилки, виправляти центр не наша справа». Показовий епізод: надалі беззастережне підпорядкування вищому начальству в міністерстві тільки посилюватиметься.

ПІДПІВАЛИ

Перше десятиліття XXI століття Росії було пофарбоване надіями. Середній рівень доходу зростав, рівень життя також. Путін, який став президентом на початку тисячоліття, пообіцяв покінчити з хаосом дев’яностих. Але вже в нульові багато росіян втомилися від Путіна. Більшості інтелектуалів вважали, що  його імідж жорсткого лідера є продуктом минулого. У вищих ешелонах влади постійно розкривалися факти корупції. Журналістські розслідування справ у своїй адміністрації Путін припиняв, обмежуючи свободу слова. До кінця першого терміну він отримав контроль над усіма трьома головними російськими телеканалами.

У МЗС рання політика Путіна мало кому вселяла побоювання. У 2004 році він призначив Лаврова міністром закордонних справ, і це рішення ми зустріли оплесками. Лаврова знали як людину дуже розумну, що володіє величезним дипломатичним досвідом, вміє вибудовувати сталі відносини із зарубіжними політиками. І Путін, і Лавров дедалі недружньо висловлювалися про НАТО, але зміни в їх поведінці були малопомітні. Багато дипломатів, зокрема я, не звертали на них уваги.

Зараз ясно, що Москва тоді готувала ґрунт для імперського проекту Путіна — особливо в Україні. Кремль зациклився на Україні після Помаранчевої революції 2004–2005 років, коли сотні тисяч протестувальників не дали стати президентом кандидату, якому віддавала перевагу Москві; ті вибори мало хто вважав за чесні. Ця зацикленість позначилася на головних російських політичних телепрограмах: у прайм-тайм вони постійно говорили про Україну, твердячи, що до влади в країні прийшли русофоби. Протягом наступних 16 років, аж до самого вторгнення, росіяни чули з новин, що Україна — ворожа країна, яку контролює Сполучені Штати і пригнічує російськомовне населення. (Путін, зважаючи на все, нездатний повірити, що країни насправді можуть співпрацювати на рівних, і більшість найближчих партнерів Вашингтона він вважає насправді американськими маріонетками — у тому числі й інших членів НАТО.)

Далі буде…