Легендарні капелани
Чотири американські капелани різних релігійних конфесій — протестантські, католицькі та юдейські — віддали свої життя, рятуючи людей, коли 3 лютого 1943 року великий транспортний корабель «Дорчестер» був торпедований німецьким підводним човном.
“Дорчестер” здійснював рейс від Ньюфаундленду до американської бази в Гренландії у супроводі суден берегової охорони. Капітан був дуже стурбований тим, що корабель був у небезпечній зоні, де могли бути німецькі підводні човни, які вже торпедували кілька кораблів. «Дорчестер» був за 150 миль від місця призначення, але капітан, побоюючись нападу, наказав усім спати в одязі, одягнувши при цьому рятувальні жилети. Однак солдати, які спали у трюмі, відмовилися це робити через високу температуру в приміщенні.
3 лютого о 12:55 на німецькому підводному човні U-223 помітили в перископ «Дорчестер», і торпеда, випущена з підводного човна, вдарила в правий борт судна нижче за ватерлінію. Капітан Даніельсен наказав негайно покинути корабель, що тонув. Менш як за 30 хвилин «Дорчестер» затонув у крижаній воді Атлантики.
Перед тим, як корабель затонув, на борту сталася паніка. Вибух торпеди вбив десятки людей, а ті, хто вцілів, з жахом стрибали у рятувальні шлюпки. Деякі шлюпки віднесло до океану без людей, інші були переповнені. У тому хаосі, який панував на кораблі, що тонув, тільки чотири капелани, віддавши свої рятувальні жилети, намагалися організувати впорядковану евакуацію, при цьому проповідуючи мужність своїми молитвами. Багато хто з тих, хто не зміг потрапити в шлюпки, опинився у воді, і капелани почали кидати їм рятувальні жилети, які вони знайшли в шафах. До останнього, поки корабель йшов на дно, четверо капеланів, тримаючись за руки, молилися. Так вони й пішли під воду разом «Дорчестером», що тоне, підносячи молитви латиною та івритом.
«Це було найдивовижніше, що я бачив по цей бік небес», — сказав Джон Ледд, один з тих, хто залишився живим, хто бачив самовідданий вчинок капеланів.
З 902 людей, які були на борту «Дорчестера», врятувалися лише 230. Коли про те, що сталося, дізналися в Америці, всі були вражені масштабами трагедії та героїчною поведінкою чотирьох капеланів, які явили приклад незвичайної віри, мужності та самовідданості.
Рабин реформаторської синагоги Олександр Гуд, римсько-католицький священник Джон Вашингтон, священник методистської церкви Джордж Фокс і священник реформаторської церкви Кларк Полінг вперше зустрілися в армійській школі капеланів у Гарвардському університеті, звідки вони й вирушили до свого останнього рейсу на «Дорчестері».
Олександр Гуд (1911–1943), рабин і лейтенант армії США, народився в Нью-Йорку в сім’ї бруклінського рабина Хаймана Гудековича і був одним із чотирьох дітей. Олександр виріс у Вашингтоні. У школі він був дуже успішним у навчанні та спорті. Вирішивши йти стопами батька, юнак закінчив університет у Цинциннаті та Hebrew Union College (HUC), навчаючись у якому він практикувався як рабин у Washington Hebrew Congregation. 1940 року Гуд здобув ступінь доктора в університеті Джона Хопкінса.
Варто зазначити, що дружина Олександра Гуда, Тереза Флакс, яка народила йому дочку, була племінницею знаменитого американського співака та актора Ела Джолсона, який зіграв головну роль у першому звуковому фільмі «Співак джазу».
Гуд працював рабином у містах Маріон, Індіана, та Йорк, Пенсільванія. 1941 року в Йорку він створив команду скаутів, першу в Америці, куди входили діти з сімей різних релігійних конфесій: католики, євреї та протестанти. У тому ж році він спробував зайняти місце капелана у Військово-морських силах, але йому відмовили. Подібні прецеденти спостерігалися ще за часів Громадянської війни, коли євреї не могли служити капеланами в армії та флоті. Цю проблему вдалося вирішити завдяки одному нью-йоркському рабину Арнольду Фічелу, який досяг аудієнції у президента Лінкольна і переконав його змінити закон, згідно з яким капеланом міг бути лише християнин.
У 1942 році Олександра Гуда все ж таки прийняли капеланом в армію, але лише після того, як він пройшов підготовку в Гарвардській школі капеланів, після закінчення якої й був зарахований до військових підрозділів, які вирушали до Європи на «Дорчестері».
Кларк Полінг (1910–1943), священник реформаторської церкви в Америці та лейтенант армії США, народився в Коламбусі, штат Огайо, у сім’ї священник євангелічної церкви Деніела Полінга і був одним із чотирьох дітей. Він виріс у селищі Оберндейл, у штаті Массачусетс, а 1919 році родина переїхала до невеликого міста Поукіпсі, штат Нью-Йорк, де Полінг навчався у школі та був одним із найкращих гравців команди американського футболу. Після закінчення Hope College у Мічигані Кларк вступив до Ратгертського університету у Нью-Джерсі, а потім, у 1936 році, закінчив теологічну школу в Єльському університеті, після чого отримав місце пастора в місті Скенектаді, штат Нью-Йорк. Там він жив зі своєю дружиною Елізабет Янг та сином. Дочка народилася за три місяці після його загибелі.
Після початку війни Полінг став армійським волонтером-капелланом, так само як і його батько у Першу світову війну.
Джон Вашингтон (1908–1943), священник римсько-католицької церкви та лейтенант армії США, народився в Ньюарку в сім’ї ірландських емігрантів Френка та Марі Вашингтон і був одним із семи їхніх дітей. З дитинства він був дуже релігійним та хлопчиком часто стояв під час служби на вівтарі у місцевій церкві. У школі Джон чудово навчався і, як і інші з четвірки капеланів, був одним із найкращих у спорті. Шкільну освіту Джон здобув у спеціальній римсько-католицькій школі Seton Hall Prep у Вест-Оранджі, штат Нью-Джерсі. Після отримання в Seton Hall University ступеня доктора теології Вашингтон шість років служив як пастор у кількох церквах Нью-Джерсі. Дізнавшись про напад на Перл-Харбор у грудні 1941 року, він негайно вирушив волонтером-капелланом до армії.
Найстаршим із четвірки капеланів був Джордж Фокс (1900–1943), священник методистської церкви та лейтенант армії США. Він народився в Льюїстоні, штат Пенсільванія, і був одним із п’яти дітей у сім’ї. У 17 років вступив до армії й під час Першої світової війни перебував у Франції, на знаменитому Західному фронті як санітар. Він був нагороджений двома медалями США — «Срібна зірка» та «Пурпурне серце» та французьким Військовим хрестом. Після війни закінчив Християнський інститут вищої освіти та університет в Іллінойсі, після чого був проповідником методистської церкви у Вермонті, Іллінойсі, Нью-Гемпширі, а з 1934 обіймав посаду в теологічній школі Бостонського університету. Деякий час Фокс був капеланом та істориком в Американському легіоні. У нього було двоє дітей: син, який народився в 1921 році, і дочка — народилася 1932 році.
1942 року Джордж Фокс опинився в армійській школі капеланів у Гарварді, де й зустрівся з трьома іншими капеланами, які разом із ним проходили підготовку до рейсу «Дорчестера».
19 грудня 1944 року четверо капеланів були посмертно нагороджені медалями «Пурпурне серце» та хрестами «За видатні заслуги». У Конгресі також хотіли нагородити їх найвищою військовою нагородою — Медаллю пошани, але нагородження цією медаллю вимагало прояву героїзму під час бойових дій під вогнем, тому члени Конгресу вирішили створити спеціальну медаль, що дорівнює за значенням Медалі пошани. Ця нагорода, названа Медаллю чотирьох капеланів, була затверджена одноголосним актом Конгресу 14 липня 1960 року.
У 1948 році на честь героїчного вчинку чотирьох капеланів було випущено поштову марку США.
Безпосередньо перед посадкою в «Дорчестер» рабин Гуд написав своїй дружині листа, слова з якого стали епітафією для чотирьох капеланів: «Ми боремося за нове століття братства — братства, яке сповістить і настання ери світової демократії, ери, коли люди в усьому світі будуть такі ж вільні та відповідальні, як і американці».
