Дипломатія Ердогана

Хто б міг подумати,  ще недавно, що Туреччина стане важливим гравцем на міжнародній політичній арені?

Ще недавно ця країна була майже ізгоєм, яка посварилася буквально з усім світом.

США наклали на Анкару штрафні санкції через покупку російських ППО. Країни Перської затоки оголосили Туреччину серйознішою регіональною загрозою, ніж Іран. Євросоюз засуджував її за порушення прав людини. Єгипет не пробачив нападок на президента Ас-Сісі, чию легітимність не визнала Туреччина. Під час громадянської війни в Сирії Анкара відкрито підтримала антиасадівську опозицію.

Протягом останніх років Ердогана називали не інакше як диктатором, султаном та небезпечним радикалом. Президент Байден відмовлявся з ним навіть розмовляти. На Близькому Сході контакти з Туреччиною зберіг лише Катар.

І раптом усе змінилося буквально за лічені місяці. Анкара досягає одного дипломатичного успіху за іншим і стає все більш явним – і, мабуть, єдиним – бенефіціаром складної та вибухонебезпечної ситуації у світі.

Найнеймовірніше досягнення Ердогана – балансування між Росією та Україною. Анкара не приєдналася до санкцій проти Москви, збільшила імпорт російської нафти й отримала від цього неабиякий зиск, оскільки російські бренди значно впали в ціні. Росатом будує в Туреччині ядерний реактор, Ердоган зустрічається з Путіним і укладає з ним угоду про розширення співробітництва.

А що ж західний світ та Україна? Чи засуджують цю позицію? Чи вводять санкції проти Туреччини? Зовсім ні. Навпаки, вони вдячні Анкарі за постачання зброї Києву і за транспортування українського зерна і вдають, що не помічають інших прикрих «дрібниць», так само як Москва «не помічає» турецькі байрактари, що б’ють по її армії. Деякі західні політики спробували критикувати Туреччину за близькі відносини з Росією, але отримали серйозні зауваження від своїх колег.

Туреччина просувається на всіх дипломатичних напрямках. Ердоган налагоджує контакти із Сирією, проводить військові операції проти своїх найлютіших ворогів курдів, і ніхто, включаючи колишніх курдських союзників, не збирається йому заважати. На черзі нормалізація із Саудівською Аравією і навіть із Єгиптом. Від згоди Туреччини сьогодні залежить вступ до НАТО Швеції та Фінляндії. Одним словом, ця держава послідовно досягає всіх своїх цілей.

Головне – це, звісно, ​​газ. Туреччина плекає плани побудувати трубопровід з Ізраїлю та Єгипту та стати найбільшим енергетичним хабом для Європи. Для Заходу це довгоочікувана можливість покінчити із залежністю від російського газу, для Анкари – повернути собі світове визнання, почесний статус економічного, політичного та культурного мосту між Заходом та Сходом.

Зрозуміло, Ердогану начхати на росіян, українців, Ізраїль, Європу тощо. Він просто хоче вибратися на новий термін – а хіба не хочуть того й  політичні лідери інших країн?

Туреччині потрібно подолати економічну кризу, і вона це робить досить успішно, вміло використовуючи воєнні конфлікти, політичні кризи та газові війни між Росією та країнами Заходу.

Ось такий він Ердоган сьогодні.